Для того, щоб увійти до клубу космічних держав, країна повинна виконати три умови: запустити штучний супутник власної розробки та збірки за допомогою власного носія зі своєї території. Першим це спромігся зробити Радянський Союз 4 жовтня 1957 року, відкривши відлік космічної ери. Відтоді його прикладу наслідувало не так уже й багато країн. Також у цьому переліку вже є міжнародні організації та приватні компанії. Згадаймо їх у хронологічному порядку.
Американський «Дослідник»
Сполучені Штати анонсували запуск власного штучного супутника Землі ще на початку 1957-го: з 1 липня цього року розпочинався так званий «Міжнародний геофізичній рік», присвячений науковим дослідженням Землі. Радянські ракетники поставили собі за мету випередити американців, і не в останню чергу завдяки наполегливості Сергія Корольова це їм вдалося.
Так почався перший етап «космічних перегонів», який США хоч і програли, але принаймні не хотіли довго залишатися «відставаючими». Справа ускладнювалася тим, що головними «гравцями» американської ракетної програми вважалися військові, а вони зі своїм завданням не впоралися. Їхня спроба відправити на орбіту тестовий апарат Vanguard TV-3, здійснена 6 грудня 1957 року, виявилася невдалою.
Лише після цього дозвіл на запуск отримала команда ракетників під керівництвом славетного Вернера фон Брауна. Вони використали носій Juno I, створений на основі дослідницької суборбітальної ракети Jupiter-C. 31 січня 1958 року, стартувавши з бази ВВС США «Мис Канаверал», він успішно доправив 14-кілограмовий супутник Explorer 1 на орбіту з перигеєм 358 км і апогеєм 2550 км
На той момент перший радянський «Спутнік» уже зійшов з орбіти, але навколо Землі ще обертався другий (він увійшов у земну атмосферу 14 квітня 1958-го). Explorer 1 передавав сигнали до 23 травня 1958 року, після чого контакт із ним був втрачений. Остаточно він припинив існування лише 31 березня 1970-го.
Супутник із комікса
Перегони між двома наддержавами тривали: вони запустили перші міжпланетні апарати, відправили на орбіту своїх громадян… А серед інших країн світу поступово розгорталося змагання за те, хто стане третім членом космічного клубу. 26 листопада 1965 року цього змогла досягти Франція — в тому числі завдяки амбіціям свого тодішнього президента Шарля де Голля.
Космічний апарат масою 42 кг отримав ім’я Astérix — на честь головного героя одного з найвідоміших французьких коміксів. На орбіту з перигеєм 527 км і апогеєм 1697 км його вивела триступенева ракета Diamant A повністю французької розробки, причому її другий і третій ступені були твердопаливними. Запуск відбувся з полігону Гаммагір на території Алжиру, що отримав незалежність ще 1962 року, але деякі військові об’єкти на його території Франція орендувала до 1967-го. Тому цей полігон прийнято вважати «національною територією», хоча певне порушення критеріїв космічної держави тут справді має місце. Будемо вважити, що в цьому випадку з правила зробили єдиний виняток.
Японське диво
Японія — єдина космічна держава з числа переможених у Другій Світовій війні. Її економіка сильно постраждала, а територія навіть була піддана ядерному бомбардуванню. Японським інженерам на певний час був закритий доступ до військових технологій, що включали в себе й ракетні. Однак у середині 1960-х років японці вирішили, що їхньої економічної та наукової потуги достатньо, щоб спробувати підкорити космос. І це їм справді вдалося.
Випробування твердопаливного носія Lambda-4S, створеного компанією «Ніссан» (вона традиційно позначає серії своїх ракет назвами грецьких літер), розпочалися 1966 року недалеко від містечка Учіноура в префектурі Кагошіма. 11 лютого 1970-го він доправив у космос невеликий сателіт «Осумі» масою лише 24 кг, який пробув на орбіті аж до 2003 року. Успіх надихнув японських інженерів на створення більш потужних ракет і досконаліших космічних апаратів. Зараз Японія займає передові позиції серед учасників освоєння космосу, організує успішні міжпланетні місії, а найбільшим її досягненням стала перша в історії доставка на Землю астероїдної речовини.
Початок «Великого Походу»
Японські ракетники мали вагомий привід поспішити зі своїм космічним стартом: паралельно власну ракетну програму розвивав Китай. Він мав набагато кращі «стартові позиції» — ще у 50-х роках відповідними технологіями з ним щедро поділилися «советские товарищи». Щоправда, після приходу до влади Нікіти Хрущова науково-технічне співробітництво між СРСР і КНР майже припинилось, і китайцям довелося доробляти свої космічні носії самостійно. Ракета-носій «Чанчжен» («Великий похід») створювалася на базі міжконтинентальної балістичної ракети «Донфен-4». Вже перша її версія, запущена 24 квітня 1970 року з космодрому Цзюцюань, успішно вивела на орбіту з перигеєм 441 км і апогеєм 2286 км супутник «Дунфан Хун-1», що в перекладі означає «Червоний Схід». Він важив 173 кг.
Відтоді китайська космонавтика досягла значних успіхів. 15 жовтня 2003 року КНР стала — й досі лишається — третьою країною світу, що змогла доправити свого громадянина в космос на борту власного пілотованого корабля. Також зараз Китай володіє національною дослідницькою орбітальною станцією «Тяньгун».
Космічно-шекспірівські пристрасті
Велика Британія, що була колись найбільшою та наймогутнішою імперією світу, довго не могла наважитися розпочати самостійну ракетно-космічну програму, хоча ще 1962 року з космодрому на мисі Канаверал американською ракетою Thor-Delta був запущений британський дослідницький апарат Ariel 1, створений спільно з фахівцями NASA. Власний носій, що отримав назву Black Arrow («Чорна стріла»), британці почали конструювати в 1964-му, і за 5 років він здійснив перший суборбітальний політ — на жаль, невдалий. Запуски відбувалися з полігону Вумера у Південній Австралії, яка була й досі формально лишається домініоном Сполученого Королівства, тож із певними застереженнями може вважатися «національною територією».
Проблеми з доставкою техніки на протилежний бік земної кулі сильно ускладнювали роботу. Хоча другий старт ракети в березні 1970-го вважався успішним, третій пуск, під час якого на низьку навколоземну орбіту мав бути виведений невеликий супутник Orba, завершився аварією. Після довгих дебатів у парламенті 29 липня 1971 року було оголошено про закриття британської ракетної програми.
На той момент четвертий екземпляр носія Black Arrow уже перебував на шляху до Австралії. Співробітники британського Міністерства фінансів підрахували, що повернути його «на батьківщину» вийде дорожче, ніж доправити до місця призначення, і врешті він також опинився на полігоні Вумера. 28 жовтня 1971 року цей носій вивів на орбіту 66-кілограмовий апарат Prospero, названий на честь чарівника з п’єси Шекспіра «Буря», який вирішив покинути чаклунство та спалив свої магічні книги. На фінальній стадії польоту останній ступінь ракети зіштовхнувся з супутником, але це не призвело до його критичних пошкоджень. До речі, Prospero досі обертається навколо Землі й не впаде на неї раніше 2070 року.
Також цікаво, що цей старт не став першим космічним запуском із Південної півкулі. Ще у квітні 1967 року на низьку орбіту з переобладнаної бурової платформи «Сан-Марко», розташованої біля узбережжя Кенії, був запущений італійський супутник San Marco 2. Але, оскільки запуск здійснювався за допомогою американської ракети Scout B, Італія до переліку космічних держав не ввійшла.
Старт об’єднаної Європи
А далі Велика Британія, Італія та Франція поступилися своїми національними космічними амбіціями заради більш ефективного міжнародного співробітництва в освоєнні космосу. 1962 року була створена Європейська організація з розробки ракет-носіїв (ELDO), а двома роками пізніше — Європейська організація космічних досліджень (ESRO), що займалася, серед іншого, створенням штучних супутників Землі різного призначення. В 1975-му після об’єднання цих двох організацій виникло ESA — Європейське космічне агентство. Досить швидко воно стало однією з найпотужніших організацій планети в галузі космонавтики.
Крім уже названих країн, засновниками ESA стали Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, ФРН, Швейцарія та Швеція. Одним із основних напрямків його діяльності було створення спільного європейського космічного носія — ракети Ariane 1. Вперше вона стартувала 24 грудня 1979 року з космодрому Куру у Французькій Гвіані, й одразу успішно. Ракета вивела солідне корисне навантаження масою 1600 кг на геоперехідну орбіту з перигеєм 182 км і апогеєм майже 36 тис. км. Головними розробниками супутника, що, по суті, являв собою технологічний демонстратор, були французи, вони й назвали його на честь ще одного героя коміксів — Obélix (попервах він мав невиразне позначення CAT-1). Заряду бортових акумуляторів йому вистачило лише на 4 дні, але на орбіті цей апарат протримався до листопада 1989 року.
Індійський космос
Як і колишня метрополія Велика Британія, Індія запустила свій перший супутник «Аріябгата» за допомогою «чужого» носія, тільки не американського, а радянського. Це була ракета «Космос-3М», що стартувала 19 квітня 1975 року з полігону Капустін Яр в Астраханській області. Супутник функціонував до березня 1981 року, а з орбіти зійшов у 1992-му.
Власну ракету SLV індійські інженери почали розробляти на початку 70-х років. 10 серпня 1979-го відбувся її перший випробувальний політ, у ході якого заявлених цілей досягти не вдалось. Але вже 18 липня 1980 року вона змогла вивести на навколоземну орбіту 35-кілограмовий супутник «Рохіні RS-1», що являв собою радше масогабаритний макет і передавав виключно телеметричну інформацію (в космосі він пробув лише 20 місяців). Запуск був проведений з острова Шріхарікота біля узбережжя штату Андра Прадеш. Зараз там збудований великий Космічний центр ім. Сатіша Дгавана.
«Неправильний» старт Ізраїлю
Останньою країною, що увійшла до космічного клубу в XX столітті, став Ізраїль. Наразі він є найменшим і наймолодшим із його учасників: ця близькосхідна держава з’явилася на карті 1948 року й відтоді постійно вела боротьбу за існування з агресивними сусідами. Успіх у цій боротьбі забезпечується, серед іншого, постійним розвитком технологій, у тому числі ракетних.
Серйозною проблемою для космічних стартів із національної території Ізраїлю були навіть не її розміри, а те, що на схід від неї розташовані недружні арабські країни. Річ у тім, що до того часу всі орбітальні запуски здійснювались у східному напрямку, щоб енергія осьового обертання нашої планети «допомагала» розігнати супутник до першої космічної швидкості (за винятком запусків на полярні орбіти, для яких цей фактор не має значення). Тому східніше пускової позиції бажано мати смугу незаселеної землі чи водної поверхні, куди б могли падати відпрацьовані ракетні ступені. Ізраїль собі такої розкоші дозволити не міг. Але західніше лежало більш безпечне в цьому сенсі Середземне море. Тому було прийняте нетривіальне рішення — стартувати на захід!
Чотириступенева твердопаливна ракета-носій «Шавіт» (у перекладі з івриту — «Комета») досягла успіху з першої спроби. 19 вересня 1988 року, стартувавши з космодрому Пальмахім, вона вивела на орбіту з перигеєм 249 км і апогеєм 1150 км супутник «Офек» («Обрій») масою 155 кг. Він добре впорався зі своїм завданням — випробувати функціональність сонячних батарей і радіопередавача. Нахил площини його орбіти до екватора склав 143°.
На сцену виходить SpaceX
Старт невеликого двоступеневого носія Falcon 1 з далекого тихоокеанського атолу Омелек, що відбувся 28 вересня 2008 року, не притяг значної медійної уваги, хоча фахівці вже розуміли: в історії космонавтики настає нова ера. Вперше орбітальний запуск було здійснено за рахунок недержавного фінансування приватною компанією. Її назва — SpaceX — та ім’я її засновника Ілона Маска зараз відомі всьому світу.
Успішному польоту «Сокола» (саме так з англійської перекладається «falcon»), в ході якого він доправив на 600-кілометрову орбіту 165-кілограмовий макет супутника, передували три невдалих, перший із яких стався ще 24 березня 2006-го. Цікаво, що старт цього носія міг відбутися роком раніше — Ілон Маск вів перемовини з керівництвом бази ВПС США Ванденберг відносно можливості запуску з її території навесні 2005-го. Але американські військові не наважилися надати пускове обладнання для «чужої» ракети, яка до того ж не пройшла жодного льотного випробування.
Що було далі — всім добре відомо. Звісно, Ілон Маск має громадянство США, а компанія SpaceX зареєстрована в цій країні, тож усі її пуски рахуються як американські. Але саме з цього старту веде свій відлік дедалі ширше проникнення приватного бізнесу в космічну галузь, яке її вже суттєво змінило та продовжує змінювати.
Іранська «Надія»
Зараз Іран відомий нам у першу чергу як виробник безпілотників «Шахед» — досить простих, однак від того не менш смертоносних. Але ще в 60-ті роки минулого століття ця країна почала розвивати власні ракетні технології. Науково-технічний прогрес суттєво загальмувався після Ісламської революції, тож до створення національної ракети-носія Іран підійшов уже в новому тисячолітті. 2004 року виникло Іранське космічне агентство.
17 серпня 2008 року відбувся перший старт рідкопаливної двоступеневої ракети «Сафір-2» (персидською «Посланець») з полігону Семнан. Іранські засоби масової інформації повідомили про досягнення всіх цілей випробувань. Утім, розвідувальні дані, добуті ЦРУ й Ізраїлем, свідчили про інше: носій мав вивести на орбіту корисне навантаження, але через аварію першого ступеня не спромігся це зробити.
Лише 2 лютого 2009 року Іран зміг вивести на низьку навколоземну орбіту 26-кілограмовий апарат «Омід» («Надія»), що було підтверджено американськими та європейськими службами спостереження за космічним простором. Після цього Ісламська республіка здійснила всього три успішних орбітальних запуски.
Змагання двох Корей
На початку XXI століття на Далекому Сході розгорнулася зменшена версія «космічних перегонів», учасниками яких стали дві Кореї: Північна (Корейська Народно-Демократична Республіка) та Південна (Республіка Корея). Остання розпочала свою космічну програму ще 1989 року, а у 2002-му здійснила тестовий суборбітальний запуск своєї ракети KSR-III. Північнокорейська активність в області ракетобудування тісно пов’язана з військовими приготуваннями й розвивається в умовах суворої секретності, тому інформації про неї надзвичайно мало.
Обом учасникам «перегонів» досить активно допомагала росія: Південній Кореї — за грубі гроші, Північній — з ідеологічних міркувань. Мабуть, своєму другу Кіму Чен Иру росіяни допомагали активніше, хоч північнокорейські ракетники й не встигли порадувати його своїми досягненнями за життя (другий президент КНДР помер 17 грудня 2011 року). Врешті 12 грудня 2012-го ракета-носій «Инха-3», яка стартувала з полігону Сохе, вивела на орбіту заввишки приблизно 500 км стокілограмовий супутник «Кванменсон-3», що можна перекласти як «яскрава зірка». Жодних наукових приладів він не ніс, наземні засоби контролю відстежували його до кінця 2014 року.
Південнокорейський космічний носій «Наро-1» (KSLV-1) вперше стартував 25 серпня 2009-го, але доправити корисне навантаження на орбіту він не зміг. Це сталося лише під час його третього запуску, що відбувся 30 січня 2013 року. Тоді на орбіту з перигеєм 300 км і апогеєм 1433 км був виведений супутник STSat-2C. Як і його північнокорейський «попередник», він важив близько 100 кг. У космосі цей апарат пробув до листопада 2019-го.
* * *
У різні часи до космічного клубу намагалися долучитися Бразилія та Південна Африка, але з тих чи інших причин їм це не вдалося. Певні перспективи в цьому сенсі мають Індонезія та Нова Зеландія — на території останньої вже існує діючий космодром, із якого запускає свої ракети американська компанія Rocket Lab. Подібні амбіції висловлювали також Туреччина й Саудівська Аравія. Україна зможе це зробити, лише якщо створить власну систему повітряного старту, оскільки через високу густину населення в сусідніх країнах побудувати пусковий майданчик на українській території неможливо.
Тільки найцікавіші новини та факти в нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
