Як КДБ намагався розгадати таємницю Юрія Кондратюка

На початку 1970 року керівництво комуністичної партії УРСР звернулося до республіканського КДБ із незвичайним запитом: дізнатися, чи не є вчений Юрій Кондратюк насправді зовсім іншою особою. На той момент він уже майже 30 років як був мертвий, але історія суперечок навколо його імені тільки розпочиналася.

Найзагадковіша особа ХХ століття

Мабуть, немає в історії України ХХ століття іншої людини, яка б могла зрівнятися з Олександром Шаргеєм, більш відомим як Юрій Кондратюк, за кількістю різноманітних міфів, які множаться навколо неї. Останнім часом цього уродженця Полтави називають ледь не засновником усієї світової космонавтики, що, за всієї поваги до нього, неправда.

Насправді ж розгадування таємниць цієї людини триває вже кілька десятиліть. На початку 1970-х до цих пошуків приєднався КДБ, і кілька років тому дослідник Едуард Андрющенко навіть виклав у вільний доступ матеріали цієї справи. Дякуємо йому за це. Вивчення цих документів у поєднанні з іншими, не дуже відомими фактами з його біографії допомагає виявити коріння більшості сучасних міфів про нього.

Кондратюк, Губолт та Apollo

Розпочалася ця історія з березневого номера журналу LIFE за 1969 рік, присвяченого місячній програмі Apollo, і зокрема, польоту Apollo 9, який відбувся на початку того місяця.

Серед інших матеріалів у журналі була й стаття за авторства Девіда Шерідана «How an idea no one wanted grew up to be LEM. Остання абревіатура означає Lunar Excursion Module, і це ніщо інше як місячний модуль. Загалом у ній йшлося про те, що ідея на початковому етапі саджати на поверхню нашого супутника лише невеликий і не дуже міцний апарат, а не всю конструкцію, яка летіла до Місяця, зустріла шалений опір з боку американської адміністрації.

Головним героєм цієї статті був інженер Джон Губолт, який і довів у 1958–62 роках самому Вернеру фон Брауну, що саме такий спосіб є найекономічнішим. І ось наприкінці розповіді про нього говориться: «As he watched the launch of Apollo 9 for the first manned flight of his offspring, the LM he thought about another engineer whom  dream fallen on skeptical ears. Houbolt had read only recently the tale of Yuri Kondratyuk, f self educated Russian mechanic, who calculated some 50 years ago that LOR was the best means of achieving a lunar landing. The Soviet government ignored him and, in obscurity, Kondratyuk died in obscurity in 1952».

Щоправда, єдиними безпосередньо переданими у статті словами Губолта про Кондратюка є лише: «My God, he went through the same thing I did. Thinking about that, I couldn`t help but feel emotional when I saw Apollo 9 blast off».

Серед американців на цей уривок мало хто звернув увагу. Прізвище Кондратюка в ньому з’явилося вперше в американській пресі й після цього практично не зустрічалося аж до 1990-х років. Проте у Радянському Союзі він породив усі ті міфи, які ми споживаємо й дотепер.

Насамперед це стосується 1952 року. Як дата смерті Кондратюка він фігурує виключно у цій статті та роботах, що на неї посилаються, а в усіх інших прямо вказується, що Кондратюк загинув на фронті у лютому 1942 року (хоча у 1960-х розповсюдженою була версія, що сталося це восени 1941-го).

Хай там як, а саме ця цифра у статті 1969 року, яка, скоріш за все, була просто помилкою Губолта, Шерідана чи друкарні, стала джерелом цілої маси міфів про те, що Кондратюк під час війни перебрався до США, де його напрацюваннями скористалися в NASA. І це при тому, що з самого уривка прямо випливає, що ані Вернер фон Браун, ані сам Джон Губолт  ним бути не могли. Та й про останнього вказано, що він «щойно прочитав» його історію і впізнав те, чим займався сам. Тобто всі теорії про те, що ідея Lunar Orbit Rendezvous (той самий LOR у фрагменті) базується на розрахунках Кондратюка, які на той момент були на руках в американців, теж не відповідає дійсності.

І все це змушує замислитися над одним питанням: а де Губолт взагалі міг ознайомитися з роботами Кондратюка? І варіантів тут небагато. Це або російське друге видання «Завоювання міжпланетних просторів» 1947 року, яке ніби як було у Бібліотеці Конгресу і з якого потім робили першу українську версію, або переклад англійсько-російської збірки «Піонерів ракетної техніки» 1964 року під редакцією Тимура Мелькумова.

З цих двох версій майже напевно правильна друга, бо навіщо Губолту було шукати в Бібліотеці Конгресу книжку російською, якщо він міг узяти її англійський варіант безпосередньо в бібліотеці космічного центру? Адже цей переклад призначався саме для співробітників NASA. Так він отримав би не лише «Завоювання міжпланетних просторів», а й Кондратюкову «Тим, хто буде читати, аби будувати», яка тоді взагалі публікувалася вперше. Саме в ній містилися біографічні дані у тому вигляді, в якому вони тоді існували в Радянському Союзі.

І тут справа доходить до справжньої проблеми. Річ у тім, що в жодній із двох опублікованих робіт Кондратюка розрахунку економічності польоту з розділенням модулів, рівно як і схеми цього процесу, просто немає. У «Завоюванні міжпланетних просторів» взагалі посадка не згадується, там мова лише про створення на орбіті Місяця станції, яку можна буде використовувати як заправну під час польотів до інших планет. Щось подібне зараз хоче реалізувати NASA зі станцією Gateway.

У «Тим, хто буде читати, аби будувати» темі посадки на Місяць присвячений один коротенький абзац, в якому зазначено, що розділення апаратів на орбіті нашого супутника для економії палива — очевидна річ.

Зате в роботах Кондратюка повно розрахунків, які безпосередньо посадки на Місяць не стосуються, але надзвичайно важливі для місії в цілому. Наприклад, розгляд питання аеродинамічного гальмування в атмосфері Землі. Губолту майже напевно довелося займатися тими самими питаннями під час підготовки Apollo, тож він із легкістю впізнав у Кондратюку себе.

Важко повірити, що такий досвідчений інженер сам приписав би Кондратюку неіснуючі розрахунки. Скоріш за все, Шерідан не зовсім точно його зрозумів. На користь цієї версії, зокрема, свідчить і те, що після статті в LIFE прізвище Кондратюка довго не згадувалося в американській пресі у зв’язку з програмою Apollo.

Кондратюк у Радянському Союзі

У Радянському Союзі ця публікація в американському журналі дала поштовх подіям, наслідки яких ми відчуваємо й досі. Першою з них стала стаття у московській газеті «Комсомольська правда» від 21(за іншими даними — 19) липня 1969 року під назвою «Людина, що передбачала». Оскільки номер вийшов на наступний день після висадки американців на Місяць у межах експедиції Apollo 11, не важко зрозуміти, що йдеться в ній про те, що саме Кондратюк передбачив спосіб дістатися до Місяця.

При цьому автор статті Володимир Львов достатньо вільно переклав і процитував текст Девіда Шерідана, через що його авторський текст перетворився на цитату самого Губолта, який нібито вважав, що саме Кондратюк є автором траси, якою троє астронавтів летіли до Місяця. До того ж Львов припустився грубої фактологічної помилки, яка згодом почала жити власним життям. Екіпаж Apollo 9 дістався лише земної орбіти, але в подальших радянських та українських публікаціях стверджувалося, що Губолт говорив це про астронавтів, які прямували до нашого супутника.

Наступним кроком стала стаття під назвою «Трасою Кондратюка», опублікована 6 грудня 1969 року в україномовній радянській газеті «Вечірній Київ». Автори її С. Карацуба та Я. Докучаєва явно орієнтувалися на публікацію Львова. Саме в їхньому викладенні вперше прозвучало словосполучення «траса Кондратюка», яка до того ніде і ніким як назва американської схеми польоту на Місяць не використовувалася.

Щобільше, автори статті стверджували, що Губолт (названий у статті Хубольтом) запозичив схему польоту в Кондратюка ще до суперечки з Вернером фон Брауном. Так у загальних рисах оформився сучасний міф про українця, який запустив американців на Місяць.

Саме ця стаття, як вказано в документах КДБ УРСР, і дала поштовх наступним подіям. Фігурою Кондратюка зацікавилися у Центральному комітеті Комуністичної партії України. Вони побачили можливість відібрати собі трохи місячної слави американців, бо полетіли туди вони, виявляється, тільки завдяки українському радянському інженеру.

Комуністичне керівництво УРСР серйозно готувалося увіковічити пам’ять про Кондратюка у назвах вулиць і пам’ятниках. Але була одна проблема, яку міг побачити будь-хто, хто порівняв тексти «Людини, що передбачала» та «Трасою Кондратюка».

У першій статті рік народження вченого був вказаний як 1900-й, у результаті чого виходило, що розробляти політ на Місяць він почав у 15-річному віці. У другій — що Кондратюк народився у 1897-му, і тоді виходило, що наукові розробки він розпочав у 18-річному віці, що все ще дуже рано, але все ж значно реалістичніше.

Але найцікавіше — це сама наявність двох різних дат народження. І Володимир Миколайович Попов, який на той момент очолював у ЦК КП УРСР відділ науки й відповідав за все, що пов’язано з Юрієм Васильовичем Кондратюком, знав, що в біографії науковця повно значно дивніших суперечностей. Тому на початку 1970 року було ухвалене рішення звернутися до  КДБ УРСР, щоб вони розібралися з усіма темними місцями в біографії.

Попов, який був не тільки партійним діячем, але й вченим-мостобудівником (у подальшому він став проректором Київського автодорожнього інституту) та ентузіастом історії науки, особисто інструктував офіцерів КДБ Тимка та Горбаня, яким доручили розібратися з подіями, що відбувалися багато десятиліть тому.

Він розповів їм, що в Києві мешкає Ніна Гнатівна Шаргей — молодша зведена сестра Кондратюка, ледь не остання людина, яка може щось розповісти про його молодість. Він також сказав, що з усією купою фактів про Кондратюка, які не хочуть між собою стикуватися, можна ознайомитися у редактора журналу «Знання та праця» Сороки.

Завдання шукати мерця Тимко та Горбань сприйняли без ентузіазму — вони звикли працювати з живими. Тому розпочали з вивчення обставин життя все тієї ж Ніни Шаргей. Знайшли лише втомлену радянську людину, яка вже збиралася на пенсію, і поговорили з нею про її зведеного брата. Потім звернулися до згаданого Сороки й несподівано усвідомили, що справа інженера Кондратюка — це історія про те, як він «відправив» американців на Місяць.

Загадковий товариш Кондратюк

Юрій Васильович Кондратюк мав славу загадкової людини ще за життя. Не маючи вищої освіти, він несподівано випустив тоненьку, але змістовну книжечку космічних розрахунків, які сильно перегукувалися з провідними науковими розробками в цій галузі. Засвітившись раз, він більше нічого не видав про космос, а 1942 року загинув на фронті.

Про нього пам’ятали у радянській космічній і навколокосмічній спільноті. У 1946 році навіть перевидали «Завоювання міжпланетних просторів». Саме із цього другого видання потім у США зроблять перше українське. Але розповісти, що то була за людина, звідки взялася і чому випустила тільки одну книгу, ніхто не міг.

Аж ось наприкінці 1950-х за справу взялася така собі Ольга Горчакова. Вона була доброю знайомою Кондратюка, коли той жив спочатку в Новосибірську, а потім — у Москві. З її чоловіком Петром Горчаковим Кондратюк багато років працював, і разом із ним же сидів у в’язниці через брехливе звинувачення.

Горчакова ініціювала дослідження життя Кондратюка журналістами та істориками науки. І в неї був ключ — уже знайома нам Ніна Шаргей та її мати Віра Карєєва, яка доводилася Кондратюку мачухою. Саме вона перед смертю і розповіла цю історію.

Коли вона на початку ХХ століття познайомилася й одружилася у Петербурзі з Гнатом Шаргеєм, то виявила, що той виховує хлопчика на ім’я Юрій Кондратюк, сина свого знайомого з Луцька.

Потім у подружжя народилася донька Ніна. У 1910 році Гнат Шаргей помер. Віра з донькою перебралася до Києва, а Юрія забрав до себе у Полтаву його дідусь Яким Доценко. Там, у Полтаві, він і провчився у гімназії до 1916 року, потім вступив до Петербурзького університету.

Згодом його мобілізували, він деякий час воював, потім повернувся до Полтави, працював там механіком. Далі змушений був тікати від «контрреволюціонерів» до Краснодара, де і познайомився з Горчаковим, з яким разом поїхав до Новосибірська.

Дві біографії однієї людини

Історія здавалася логічною. У Полтаві навіть знайшли якогось старожила, який ніби як пам’ятав Юру, сина Гната Шаргея, але чомусь розповідав, що той поїхав не до Петербурга, а до Києва.

Але тоді на це не звернули уваги, бо з Ленінграда від місцевих істориків науки прийшла значно дивніша новина. Вони спробували пошукати в архівах місцевого університету Юрія Кондратюка, який би вступав у нього в 1915–1920 роках, і виявили, що людини з таким ім’ям там не було.

Тоді дослідники вирішили перевірити усіх випускників полтавської гімназії, які в ці роки вступали до університету, і серед них вони з величезним подивом виявили Олександра Гнатовича Шаргея, уродженця Полтави 1897 року народження. І він, згідно з особовою справою, дійсно зник, провчившись приблизно місяць.

Але й це ще було не все. Бо в архіві Київського університету знайшли особову справу Георгія Васильовича Кондратюка, уродженця Луцька 1900 року народження, українця, що навчався у Київському університеті (тоді — Святого Володимира). Щоправда, гімназію він закінчив не в Полтаві, а в Києві.

Щобільше, у Луцьку знайшлися люди, які ще пам’ятали Кондратюків — родину директора місцевої гімназії, яка після початку Першої світової війни перебралася до Києва. Пам’ятали, що у ній було багато синів, серед яких, здається, був і Георгій (Юрій).

На цьому етапі між двома групами дослідників спалахнуло протистояння. Річ у тім, що Ольга Горчакова, яка була ініціаторкою розслідування і єдиною з усіх мала досвід особистого спілкування з Кондратюком, заявила: той ніколи в її присутності не згадував своїх родичів із Луцька чи якихось Кондратюків із Києва. Натомість із Вірою та Ніною Шаргей він не лише постійно листувався, а й особисто познайомив їх з нею, називаючи їх своєю сім’єю. Сама Віра Шаргей на той момент уже померла, а Ніна продовжувала дотримуватися її версії.

А отже, робила висновок Горчакова, в Києві знайшли когось не того. З чим гаряче не погоджувалися дослідники в Україні. Цікавий збіг: уся ця суперечка відбувалася саме в той час, коли у США Джон Губолт доводив своїм колегам доцільність варіанту посадки з розділенням модулів.

Однак поки дві групи дослідників сварилися, третя, яка складалася з учених з Інституту історії науки, зрозуміла, що має на руках три фотографії: інженера Юрія Кондратюка наприкінці 1930-х років, вчорашнього гімназиста Олександра Шаргея з університетської справи 1916 року і студента Київського університету Георгія Кондратюка, яка датувалася приблизно 1920 роком.

Вони подивилися на ці три фото, зрозуміли, що тримають в руках дуже дивну річ, і віддали їх до інституту криміналістичної експертизи, щоб там перевірили, на яких світлинах зображена та сама людина. І отримали відповідь, що Кондратюк кінця 30-х та Шаргей 1916-го — одна і та сама людина, а Кондратюк з Київського університету — геть інша.

Висновок був настільки несподіваним, що активні пошуки в цьому напрямку припинилися, але деталі біографії Шаргея почали поступово просочувалися в публікації про Кондратюка в різних спеціалізованих виданнях, звідки зрештою потрапили й до статті у «Вечірньому Києві».

Незручний герой

Саме в такому вигляді підсумки роботи по Кондратюку отримали в 1970 році агенти КДБ Тимко та Горбань. І вони, мабуть, не гірше за цивільних дослідників розуміли напруженість моменту. СРСР активно формував міфологію, яка б свідчила, що його першість у космічних дослідженнях — не випадковість, а наслідок тривалої історичної традиції.

Кондратюка вже кілька років вводили в пантеон радянських космічних пророків. Зокрема, користуючись правом першовідкривачів, радянські астрономи назвали на його честь один із кратерів на зворотному боці Місяця. Карта з цією назвою була представлена у 1967 році Міжнародному астрономічному союзу, і саме у 1970-му, прямо в розпал розслідування, її затвердили.

Карта і збірка «Піонери ракетної техніки» зі статтями Кондратюка потрапили до Губолта, який так високо підніс ім’я українського інженера завдяки старанням Радянського Союзу. А тепер виявлялося, що герой, якого радянське керівництво України саме збиралося увіковічити у назвах вулиць і шкіл, чомусь із приходом радянської влади змінив прізвище, і його мачуха та сестра чомусь продовжували приховувати цей факт навіть кілька десятиліть потому.

Власне, вже тоді всі причетні розуміли, що тут може критися. Сама по собі служба офіцером у царській армії в 1960–1970-х роках у Радянському Союзі не була тавром. Однак у поєднанні з приховуванням особистості вона дуже прозоро натякала, що під час бурхливих подій 1917–1922 років ця людина могла воювати зовсім не на боці радянської влади. А якщо почати возвеличувати таку людину як героя, це могло мати дуже й дуже погані наслідки.

У паніці Тимко і Горбань почали надсилати запити в усі можливі архіви. Зокрема, виявилося що в Міністерстві оборони СРСР і через 25 років після «перемоги у Великій вітчизняній війні» не можуть знайти відомості навіть про людей, які мобілізувалися безпосередньо у московське ополчення у 1941 році.

Кондратюка, чи Шаргея, в більшості випадків знайти не вдавалося, але там, де Кондратюк все ж був у документах, він нічим своєї «контрреволюційної» сутності не проявляв. Була лише та справа з будівництвом елеватора в Новосибірську, про яку ще у 30-ті було відомо, що вона висмоктана з пальця.

І тут українському КДБ усе ж вдалося розговорити Ніну Шаргей, і вона розповіла ту версію, яка нині вважається основною біографією науковця. Її зведений брат справді був рідним сином Гната Шаргея — Олександром. Він служив прапорщиком у царській армії, а 1918 року повернувся до Полтави. Деякий час переховувався вдома, потім перебрався до Києва, де працював на різних роботах.

Восени 1919-го Шаргея насильно мобілізували до денікінської армії, відібрали документи, але йому вдалося втекти з ешелону в Смілі, де він і працював кілька років, проживаючи у знайомих. А потім для нього дістали документи померлого Кондратюка, він спочатку не хотів ними користуватися, намагався перейти кордон, прямуючи в Західну Європу під власним ім’ям.

На кордоні його зупинили, він повернувся до Сміли, змирився з тим, що треба стати Кондратюком, а далі були Краснодар, Горчаков та Новосибірськ. Така версія підтверджувала підозри, але в цілому була безневинною.

Забуття та повернення

І все було б добре, але один із запитів усе ж дав досить неприємний результат. В одному з архівів збереглися неповні документи білої армії. Серед них були й відомості про те, що прапорщик Олександр Шаргей служив у складі білої гвардії ще навесні 1919 року — тобто задовго до своєї примусової мобілізації. Щоправда, довести, що це та сама людина, що й учений Кондратюк, не вдалося.

Жодних доказів того, що це був той самий Олександр Шаргей, так і не знайшли. Як і свідчень того, що ця людина 1922 року намагалася перетнути радянсько-польський кордон. Вкотре українські комуністи та КДБ опинилися перед питанням: що робити?

Керівництво в Москві вся ця ситуація не дуже цікавила. У справі Кондратюка взагалі немає жодних вказівок від центральних органів. Тож ухвалили рішення засекретити всі відомості, знайдені під час дослідження, припинити увічнення імені Кондратюка, а всі запити щодо нього перенаправляти до Москви.

Так на початку 1970-х в Україні про Кондратюка перестали говорити взагалі. Не те щоб на це була формальна заборона, скоріше всі знали, що цієї теми не варто торкатися. При цьому в Москві й Новосибірську, де теж слідкували за тим, щоб не сказати чогось зайвого, обережної глорифікації Кондратюка не припиняли, хоча справжнє його прізвище не згадували й там.

Водночас дослідники були зацікавлені в тому, щоб хоч якесь офіційне рішення, нехай і закрите, щодо Кондратюка все ж було прийняте. І у 1977 році у Києві зібралася спеціальна комісія. Знову вислухали Ніну Шаргей і офіцерів КДБ. Зрештою, постановили, що дії Олександра Шаргея не містять складу злочину проти радянської влади. Про деякі аспекти його біографії було категорично рекомендовано мовчати, але загалом дослідники могли почуватися значно вільніше.

Але справжня свобода настала лише з початком політики перебудови в СРСР. Інформація про те, що «Кондратюк» — не справжнє прізвище, почала поступово просочуватися спочатку в радянську, а потім і в західну пресу. Проте вперше ім’я Олександра Шаргея публічно прозвучало 1987 року в його рідній Полтаві.