Рівно 59 років тому набув чинності документ, який досі встановлює правила діяльності людства за межами Землі. Відповідно до нього жодна країна не може претендувати на Місяць, розміщувати ядерну зброю на орбіті заборонено, а шкоду від супутника, що впав на чужу територію, покриває держава, яка здійснила запуск.
Вибух над Тихим океаном
Ядерну бомбу вже підривали в космосі. Найпотужніший такий вибух стався влітку 1962 року, коли жодних правил для навколоземного простору ще не існувало.
Ракету з термоядерною боєголовкою США запустили 9 липня з атола Джонстон у Тихому океані. Заряд потужністю 1,4 мегатонни, що відповідає 1,4 млн тонн тротилу, спрацював на висоті близько 400 км. Випробування отримало назву Starfish Prime.
Заряджені частинки, викинуті вибухом, потрапили у пастку магнітного поля Землі. Вони роками кружляли навколо планети й утворили штучний радіаційний пояс. Кожен супутник, що проходив крізь цю зону, отримував нову порцію опромінення, якого не витримували ні електроніка, ні сонячні батареї. За кілька місяців щонайменше шість апаратів вийшли з ладу. Серед них опинився Telstar, перший комерційний ретранслятор телесигналу, який вивели на орбіту наступного дня після Starfish Prime.
На той час і США, і СРСР уже мали ракети, здатні підняти боєголовку за межі атмосфери. Одне випробування показало, наскільки вразливий навколоземний простір, а справжня війна над головами могла б зробити його непридатним для польотів на роки. У жовтні 1963 року Генеральна Асамблея ООН закликала держави не розміщувати ядерну зброю на орбіті.
Спільні правила для всіх держав
Домовленість, що виросла із цього страху, має довгу офіційну назву, але у світі її знають як Договір про космос. Документ відкрили для підписання 27 січня 1967 року одночасно у Вашингтоні, Лондоні й Москві, а чинності він набув 10 жовтня. Правила для Місяця зʼявилися майже за два роки до того, як астронавти Apollo 11 ступили на його поверхню. Сьогодні учасниками договору є понад 110 держав, серед них і Україна.
Сімнадцять коротких статей закріплюють кілька простих принципів. Досліджувати позаземний простір може будь-яка країна, а користь від цього має отримувати кожен народ. Космонавтів договір називає посланцями людства, і кожна держава зобовʼязана допомогти їм у разі аварії. Ядерну та іншу зброю масового знищення не можна виводити на орбіту чи розміщувати деінде поза Землею. Місяць та інші небесні тіла дозволено використовувати лише з мирною метою, і військові бази, укріплення й маневри там заборонені.
Магазин від Universe Space Tech
Дитяча бананка Noosphere – Космічні котики
До товару
Звідси поширене уявлення, що договір повністю демілітаризував космос. Насправді він забороняє лише зброю масового знищення, а про звичайні озброєння й військові супутники не згадує. Запуск балістичних ракет теж дозволений, бо вони лише ненадовго виходять за межі атмосфери й не залишаються на орбіті. Коли в листопаді 2021 року Росія знищила власний несправний супутник «Космос-1408» ударом із Землі, формально жодних положень вона не порушила. Та понад 1500 уламків, які вдається відстежувати, опинилися поблизу орбіти Міжнародної космічної станції, її екіпаж ховався у пристикованих кораблях.
Прапор не дає права власності
Коли в липні 1969 року астронавти Apollo 11 встановили на поверхні прапор США, Місяць американським не став. Договір прямо забороняє будь-якій державі оголошувати своїм позаземний простір чи небесне тіло. Привласнити їх не можна ні заявою про суверенітет, ні використанням, ні фактичним зайняттям території.
Ця ж норма позбавляє сенсу «сертифікати» на ділянки Місяця, які продають в інтернеті. Продавці посилаються на те, що договір стосується лише урядів, а про приватних осіб нічого не каже. Проте жодна держава не визнає таких ділянок чиєюсь власністю, а без цього папір із печаткою не має юридичної сили.
Значно складніше питання стосується того, що з Місяця можна викопати. Видобуток води, металів чи реголіту, тобто пухкого шару пилу й уламків на поверхні, договір не регулює. Прихильники видобутку вважають, що тут працює та сама логіка, що й у відкритому морі. Води за межами прибережної смуги, яку контролюють окремі країни, у побуті називають нейтральними. Вони не належать нікому, проте виловлена там риба стає власністю рибалки.
Спробу закрити це питання ООН зробила ще в 1979 році, ухваливши Угоду про Місяць. Документ оголошує ресурси природного супутника Землі спільним надбанням людства, тож видобувати їх можна лише за міжнародними правилами. Жодна з провідних космічних держав, як і Україна, до угоди так і не приєдналася.
Нині логіку рибалки закріплюють Угоди Artemis, набір необовʼязкових принципів, який США запропонували у 2020 році разом із програмою повернення людей на Місяць. Підписанти погоджуються, що ресурси на будь-яких небесних тілах можна добувати, якщо це не суперечить Договору про космос, і така діяльність не вважається привласненням території. Окремо угоди передбачають відкриту публікацію наукових даних, допомогу астронавтам у разі аварії, охорону історичних місць на кшталт районів висадки Apollo і безпечне прибирання космічного сміття.
Станом на кінець вересня 2026 року їх підписали 76 країн. Україна приєдналася девʼятою, ще в листопаді 2020-го. Критики вважають, що право на видобуте порушує заборону привласнення і вигідне передусім США та комерційним компаніям.
Хто платить, коли супутник падає
На відміну від ресурсів, інше положення договору давно перевірене практикою. Кожна країна мусить контролювати всю космічну діяльність своїх громадян і компаній, тож приватна фірма не може відправити апарат на орбіту без дозволу й нагляду уряду. Шкоду від космічного обʼєкта компенсує так звана держава-запускач, тобто та, що здійснила чи замовила запуск або надала для нього свою територію. Тому за український супутник відповідатиме Україна разом із країною, звідки стартувала ракета.
Перевірити цю норму довелося взимку 1978 року. Радянський розвідувальний супутник «Космос-954» мав радар для стеження за кораблями. Сонячні батареї не могли дати йому достатньо енергії, тому на борту працював ядерний реактор з приблизно 50 кг високозбагаченого урану. Після збою апарат зійшов з орбіти й 24 січня зруйнувався над безлюдною північчю Канади, поблизу Великого Невільничого озера. Радіоактивні уламки розсипалися смугою завдовжки близько 600 км, майже як від Києва до Ужгорода по прямій.
Канада виставила СРСР рахунок на понад 6 млн канадських доларів за пошук і очищення території. Москва виплатила половину (3 млн) у 1981 році й формально відповідальності так і не визнала. Цей випадок досі єдиний, коли держава висунула претензію за спеціальною конвенцією 1972 року, яка розвиває положення договору про компенсацію шкоди.
Захист інших світів
Ще одна вимога договору стосується забруднення інших світів. Держави мають досліджувати небесні тіла так, щоб не занести туди бактерії й не допустити шкідливих змін на Землі через речовину, привезену з інших світів. Тому марсоходи збирають у спеціальних чистих приміщеннях, а частину деталей перед запуском прогрівають, щоб знищити все живе на їхній поверхні.
Мета проста. Якщо колись на Марсі чи деінде знайдуть мікроорганізми, науковці мають бути певні, що їх не доставили туди з Землі.
Найрадикальніше цю вимогу виконали наприкінці двох місій до планет-гігантів. Апарат Galileo, за допомогою якого з 1995 року вивчали Юпітер, у вересні 2003 року навмисно спрямували в атмосферу планети. Так виключили ризик, що він колись упаде на крижаний супутник Європу. Під її поверхнею, ймовірно, є океан рідкої води, у якому теоретично може існувати життя.
Чотирнадцять років потому так само вчинили з апаратом Cassini. Під час цієї місії зʼясували, що з-під криги Енцелада, одного із супутників Сатурна, вириваються струмені води з підповерхневого океану. Коли пальне закінчилося б, керувати ним стало б неможливо, і він міг би впасти на цей крижаний світ чи сусідній Титан. Тому 15 вересня 2017 року його спрямували в атмосферу Сатурна, де він згорів.
Правила, які доведеться доповнювати
Договір писали тоді, коли власні космічні ракети мали лише СРСР, США і Франція. Тепер навколо Землі працюють тисячі супутників, значну частину яких запустили приватні компанії, а до Місяця збираються десятки держав. Про видобуток ресурсів, космічне сміття чи удари по власних апаратах у тексті немає жодного прямого слова.
Прогалини закривають окремими домовленостями, навколо яких уже сформувалися дві великі коаліції. До Угод Artemis приєдналися 76 країн, а Китай і Росія розвивають власний проєкт міжнародної наукової станції на Місяці. Суперечка щодо права на видобуте стане практичною, щойно там почнуть видобувати перші копалини.
