У наші дні Марс являє собою висушену пустелю. Умови на поверхні планети виключають можливість стабільного існування води в рідкому вигляді. Але так було не завжди. На початку Сонячної системи Марс мав повноцінну гідросферу.
На це вказують характерні деталі рельєфу червоної планети, виточені потоками води, що колись протікали його поверхнею, а також результати хімічного аналізу осадових відкладень. На думку більшості вчених, у далекому минулому Марс мав набагато щільнішу атмосферу, що зробила можливим існування рідкої води.
Є ще один важливий аспект, що безпосередньо стосується клімату стародавнього Марса. Він пов’язаний із т.зв. парадоксом слабкого молодого Сонця. Річ у тім, що 4 млрд років тому наше світило випромінювало приблизно на 30% енергії менше, ніж зараз. Зазвичай, для пояснення парадокса використовують глобальний парниковий ефект, який істотно підняв середню температуру планети.
Але не всі планетологи згодні з тим, що Марс мав настільки щільну атмосферу, що вона змогла компенсувати нестачу сонячного випромінювання. Згідно з альтернативною думкою, середня температура стародавнього Марса була значно нижчою, ніж вважалося, і він був майже повністю покритий льодом. Великі потоки води, сліди яких можна побачити на знімках космічних станцій, утворювалися лише під час астероїдних бомбардувань і періодів вулканічної активності.
Дослідники Коул Браун (Cole Brown) і Даррен Вільямс (Darren Williams) з Університету штату Пенсільванія запропонували власне пояснення парадокса. Згідно з їхнім дослідженням, результати якого були оголошені на 232-й щорічній зустрічі Американського астрономічного товариства, Марс міг сформуватися набагато ближче до Сонця, ніж заведено вважати.
Дослідники вивчили можливість, згідно з якою спочатку Марс і Венера сформувалися разом і спочатку являли собою подвійну планету. Обидва тіла оберталися навколо спільного центру мас і, подібно до Плутона та Харона, були постійно повернуті одне до одного одним і тим самим боком. Виконані вченими розрахунки показували, що планети могли перебувати в такому положенні протягом близько 100 млн років, чого цілком достатньо для формування марсіанської гідросфери.
Але в довгостроковій перспективі конфігурація виявилася нестабільною. Накопичені гравітаційні збурення призвели до того, що Марс вирушив у «вільне плавання» Сонячною системою, врешті-решт перейшовши на нинішню орбіту. Венера ж, навпаки, наблизилася до Сонця. Спричинені цим переходом ефекти, могли б пояснити нинішнє аномальне обертання планети та відсутність у неї супутників.
Браун і Вільямс визнають, що ймовірність реальності описаного сценарію складно назвати дуже високою. Дослідники виконали тисячі симуляцій, у яких Марс сформувався разом із Венерою. У більшості з них червона планета зрештою стикалася з Землею або Венерою. Ще у 20% випадків Марс був викинутий за межі Сонячної системи. 10% симуляцій закінчилися його падінням на Сонце. І лише в 13% випадків Марс безпечно перейшов на нинішню орбіту.
Звичайно, 13% явно недостатньо для того, щоб ця гіпотеза змогла серйозно вплинути на панівні уявлення про еволюцію Сонячної системи. Але водночас цифра досить велика для того, щоб взяти її до уваги й провести додаткові дослідження подібної можливості.
За матеріалами https://www.space.com
