У наші дні Марс є висушеною пустелею. Умови на поверхні планети виключають можливість стабільного існування води у рідкому вигляді. Але так було не завжди. На зорі Сонячної системи Марс мав повноцінну гідросферу.
На це вказують характерні деталі рельєфу червоної планети, виточені потоками води, що колись протікали по його поверхні, а також результати хімічного аналізу осадових відкладень. На думку більшості вчених, у далекому минулому Марс мав набагато щільнішу атмосферу, яка уможливила існування рідкої води.
Є ще один важливий аспект, що стосується клімату стародавнього Марса. Він пов’язаний із т.зв. парадоксом слабкого молодого Сонця. Річ у тім, що 4 млрд років тому наше світило випромінювало приблизно на 30% енергії менше, ніж зараз. Зазвичай, за для пояснення парадоксу використовується глобальний парниковий ефект, який істотно підняв середню температуру планети.
Але не всі планетологи згодні з тим, що Марс мав настільки щільну атмосферу, що вона змогла компенсувати нестачу сонячного випромінювання. Згідно з альтернативною думкою, середня температура стародавнього Марса була куди нижчою ніж вважалося і він був майже повністю покритий льодом. Великі потоки води, сліди яких можна побачити на знімках космічних станцій, утворювалися лише під час астероїдних бомбардувань та періодів вулканічної активності.
Дослідники Коул Браун (Cole Brown) та Даррен Вільямс (Darren Williams) з Університету штату Пенсільванія запропонували власне пояснення феномена. Відповідно до їх дослідження, результати якого були оголошені на 232-й щорічній зустрічі Американського астрономічного товариства, Марс міг сформуватися набагато ближче до Сонця, ніж заведено вважати.
Дослідники вивчили можливість, згідно з якою спочатку Марс і Венера сформувалися разом і спочатку були подвійною планетою. Обидва тіла зверталися навколо загального центру мас і, подібно до Плутона і Харона, були постійно звернені одне до одного однією і тією ж стороною. Зроблені вченими розрахунки показували, що планети могли бути в такому становищі протягом близько 100 млн років, чого цілком достатньо для формування марсіанської гідросфери.
Але в довгостроковій перспективі конфігурація виявилася нестабільною. Гравітаційні обурення, що накопичилися, привели до того, що Марс відправився в «вільне плавання» Сонячною системою, врешті-решт, перейшовши на нинішню орбіту. Венера ж, навпаки, наблизилася до Сонця. Викликані цим переходом ефекти могли пояснити нинішнє аномальне обертання планети та відсутність у неї супутників.
Браун і Вільямс визнають, що можливість реальності описаного сценарію складно назвати дуже високою. Дослідники виконали тисячі симуляцій, у яких Марс сформувався разом із Венерою. У більшості з них червона планета зрештою стикалася з Землею або Венерою. Ще 20% випадків Марс був викинутий за межі Сонячної системи. 10% симуляцій скінчились його падінням на Сонце. І лише у 13% випадків Марс безпечно перейшов на нинішню орбіту.
Université Paris Diderot / Labex UnivEarthS
Share
Звичайно, 13% очевидно недостатньо для того, щоб дана гіпотеза змогла серйозно вплинути на панівні уявлення про еволюцію Сонячної системи. Але в той самий час цифра досить велика для того, щоб взяти її до уваги і провести додаткові дослідження подібної можливості.
За матеріалами: https://www.space.com
