З великих планет Сонячної системи дві — Меркурій і Венера — ніколи не бувають у протистоянні з точки зору наземних спостерігачів. Оскільки ці тіла обертаються всередині земної орбіти (тому їх ще називають внутрішніми планетами), вони завжди перебувають на небі відносно недалеко від Сонця. Однак якщо «Ранкова зірка» може віддалятися від нього більше ніж на 45° і перебуває на комфортній для спостережень відстані досить тривалий час, то у випадку Меркурія періоди його видимості рідко перевищують місяць, і «ловити» його потрібно низько над горизонтом невдовзі після заходу нашого світила чи на світанку. Цього року один із таких періодів вечірньої видимості найменшої планети припадає на квітень.
Кутова відстань між небесним тілом і Сонцем в астрономії називається елонгацією. Якщо вона занадто маленька (загалом менше 10°), тіло має бути дуже яскравим, щоб його можна було розгледіти в навколосонячному ореолі. Навіть якщо світило сховалося за обрій — це ще далеко не означає успішних спостережень: цілком можливо, що об’єкт, який ми шукаємо, теж уже перебуває під горизонтом або занадто низько, і його світло сильно поглинається земною атмосферою.
У кожному разі, Меркурій можна знайти на небі лише в ті періоди часу, коли його елонгація сягає максимальних значень. Єдиний виняток — це його досить рідкісні проходження по сонячному диску, найближче з яких відбудеться в листопаді 2032 року. Найбільша кутова відстань, на яку ця планета може відійти від Сонця з точки зору наземних спостерігачів, дорівнює майже 28°. З простих геометричних міркувань зрозуміло, що вона при цьому має перебувати в афелії (найвіддаленішій від Сонця точці своєї орбіти). Але тут виникає інша проблема: завдяки взаємній орієнтації земної та меркуріанської орбіти такі «афелійні елонгації» відбуваються тоді, коли Меркурій видно вранці навесні чи ввечері восени. Для мешканців при екваторіальних широт це несуттєво — власне, там нема ані весни, ані осені. Однак у місцевостях, що лежать північніше 40-ї широти, ситуація виявляється набагато складнішою.
За найбільших елонгацій навесні Меркурій опиняється в умовах ранкової видимості, але в цей час уранці кульмінують зодіакальні сузір’я на кшталт Скорпіона та Стрільця, що в наших широтах не піднімаються достатньо високо. Тому екліптика — умовна лінія на небесній сфері, по якій рухається центр сонячного диску і поблизу якої постійно перебувають великі планети — виявляється слабо нахиленою до горизонту. Часто буває так, що планета сходить буквально за лічені хвилини до сходу Сонця, і побачити її практично неможливо. Схожа ситуація настає під час вечірньої видимості восени: тоді Меркурій, навіть перебуваючи на відстані 26-27° від нашого світила, сідає майже одночасно з ним. Отже, повноцінно спостерігати «афелійні» меркуріанські елонгації ми не маємо можливості.
11 квітня Меркурій віддалився від Сонця на 19,5°. Це ненабагато більше величини його «мінімальної» (перигелійної) елонгації, що становить 17,9°. Але весняними вечорами кульмінують «високі» сузір’я Близнюків і Рака, тож нахил екліптики до горизонту близький до максимально можливого, й до того ж планета рухатиметься помітно північніше від неї, що додатково продовжить час видимості. Для спостерігачів на 50° пн.ш. інтервал між закінченням громадянських сутінків, коли сонячний диск опуститься під горизонт на 6°, і заходом Меркурія в період між 3 і 20 квітня перевищуватиме годину. За умови чистого неба знайти «невловиму планету» буде не так уже й складно. Щоправда, блиск її на вказаному інтервалі поступово знижуватиметься з -1ᵐ до 1ᵐ, а фаза зменшиться з 0,73 до 0,16. Натомість зростатиме діаметр диску — з 6 до майже 10 кутових секунд. У якості орієнтиру можна використати яскраву Венеру: Меркурій треба шукати правіше та значно нижче. Ввечері 21 квітня в 4° від нього опиниться тонкий серп молодого Місяця.
Тут варто додати, що у Південній півкулі, де сезони протилежні «нашим», Меркурій найзручніше спостерігати саме у найбільших елонгаціях, тому її мешканці в цьому сенсі мають неабияку перевагу. Втім, в епоху автоматичних міжпланетних апаратів це вже не має такого значення: більшу частину того, що зараз відомо про найближчу до Сонця планету, ми дізналися завдяки американському зонду MESSENGER, який працював у її околицях з березня 2011 по квітень 2015 року.
Також існує легенда про те, що видатний астроном Микола Коперник за все своє життя так і не спромігся побачити Меркурій на власні очі. Згідно з думкою деяких істориків науки, насправді він і не намагався цього зробити, віддаючи перевагу теоретизуванню на тему руху небесних тіл. Власне, ті роки його діяльності, коли він почав активно займатись астрономією, пройшли здебільшого на півночі Європи, де умови для спостережень найменшої планети досить несприятливі. А чи доводилося вам, шановні читачі, спостерігати Меркурій?
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
