Гори є не лише на Землі, а й на інших планетах Сонячної системи, їхніх супутниках та навіть на великих астероїдах. Ось 12 найвищих вершин, на які ми могли б піднятися, якби вільно подорожували усіма цими світами.
Найвищі гори
Чи хотіли б ви колись піднятися високо-високо й побачити світ із вершини? Таку змогу дає сходження на гори. І на інших тілах Сонячної системи вони теж є.
Адже більшість найвищих піків у Сонячній системі насправді розташовані не на нашій планеті. При цьому варто зазначити, що поняття «висота» у географії можна розуміти по-різному. Розрізняють абсолютну висоту гори, як різницю між її підошвою та вершиною, і відносну, яку відраховують від певного нульового рівня, прийнятого для даної планети.
Отже, поговоримо про 12 найвизначніших гір Сонячної системи.
1. Вулкан Олімп
Безперечно, найвищою горою Сонячної системи є вулкан Олімп на Марсі. Його вершина здіймається приблизно на 22 км над середнім рівнем поверхні планети (абсолютна висота), а від підніжжя до вершини висота сягає близько 26 км (відносна висота). Це майже втричі більше за висоту Евересту, який підноситься на 8 849 метрів над рівнем моря.
Вулкан розташований на плато Фарсида й вважається згаслим. Вражає не лише його висота. Центральна кальдера Олімпу має близько 85 км у діаметрі та сягає майже 3 км. Діаметр основи самого вулкана становить близько 600 км. Схили Олімпу настільки пологі — у середньому лише кілька градусів, — що, перебуваючи на них, можна навіть не помітити підйому. Натомість по краях вулкана височіють урвища заввишки до 8 км.
Магазин від Universe Space Tech
Комплект журналів Сонце, Місяць та Марс
До товару2. Реясильвія
Через свої великі розміри й складну внутрішню будову Весту тривалий час вважали кандидатом у карликові планети. Проте нині її класифікують як астероїд. У центрі Реясильвії, як і в багатьох великих ударних кратерах, височіє центральний пік. Його відносна висота сягає близько 22 км, а над середнім рівнем поверхні Вести він піднімається приблизно на 9 км (абсолютна вистоа). Діаметр цієї гори становить близько 180 км, що робить її однією з найвищих ударних структур у Сонячній системі.
3. Хребет Япета
Третя за висотою вершина Сонячної системи розташована на супутнику Сатурна Япеті. Однак назвати її горою не можна. Це гігантський гірський хребет, що майже безперервно простягається вздовж екватора супутника на понад 1 300 км. Висота окремих його ділянок сягає близько 20 км.
Походження екваторіального хребта Япета й досі залишається однією з найбільших геологічних загадок Сонячної системи. На сьогодні існує кілька основних гіпотез його утворення, але жодна з них поки не отримала остаточного підтвердження. Згідно з однією з них, Япет сформувався дуже рано й тривалий час залишався достатньо гарячим, а хребет виник унаслідок внутрішніх геологічних процесів — підняття й застигання речовини вздовж екватора.
Інша гіпотеза припускає, що хребет утворився після випадіння на поверхню матеріалу з кільця, яке колись оточувало Япет. Схожий сценарій пропонує ще одна модель, але в ній кільце виникло вже після зіткнення супутника з великим небесним тілом. Існує також гіпотеза, за якою хребет є наслідком тектонічних процесів: нестійкі ділянки літосфери зазнали значних деформацій, і це призвело до різкого підняття кори вздовж екватора.
4. Південна Боосавла
Ще одна висока гора розташована на вулканічному супутнику Юпітера Іо. Її відносна висота становить 18,2 км, а абсолютна — 17,5 км. Вона є частиною гірського масиву Боосавла, який являє собою кілька гігантських розколотих шматків кори.
Фактично, Південна Боосавла є найбільшим із них, який нахилився вздовж розлому під кутом до решти поверхні й утворив велетенський пік та урвище. Висота останнього становить 15 км.
5. Гора Аскрійська
Щоб побачити наступну вершину, треба повернутися на Марс. Гора Аскрійська — це ще один згаслий вулкан у провінції Фарсида. Він нагадує зменшену копію Олімпу й розташований на південний схід від нього.
Разом із вулканами Павоніс і Арсія він височіє на великому вулканічному плато Фарсида. Вершина Аскрійської гори здіймається приблизно на 18 км над середнім рівнем поверхні Марса, а її схили піднімаються над навколишньою місцевістю майже на таку саму висоту, що робить цей вулкан одним із найвищих у Сонячній системі.
6. Гора Павича
Ще один марсіанський вулкан, який стоїть на плато Фарсида зовсім поруч з Аскрійською горою, має назву Гора Павича. Абсолютна висота вершини над поверхнею Марса становить 14 км. Гора цікава тим, що розташована практично на екваторі Марса. Саме тому Гору Павича нерідко називають одним із найперспективніших місць для будівництва марсіанського космічного ліфта. Поєднання великої висоти та близькості до екватора дало б змогу скоротити довжину троса й зменшити енергетичні витрати на доставлення вантажів на орбіту.
7. Іонічна гора
Іонічна гора на супутнику Юпітера Іо має абсолютну висоту 12,7 км. На відміну від численних вулканів Іо, цей масив має тектонічне походження. Він складається з двох викривлених майже паралельних хребтів, що простягаються поруч один з одним.
8. Елізій
Елізій — ще один згаслий вулкан на Марсі. Тільки розташований він в іншій, ніж плато Фарсида, півкулі планети. Відносна висота складає 12,6, а абсолютна — 16 км.
9. Гора Арсія
Третій гігантський вулкан плато Фарсида, розташований поруч з Аскрійською горою та Горою Павича, має назву Гора Арсія. Його вершина здіймається приблизно на 19 км над середнім рівнем поверхні Марса, тоді як відносна висота вулкана становить близько 11,7 км.
10. Евбея
Ще одна гора на Іо — Евбея. Вона має абсолютну висоту 10,5 км і діаметр 275 км. Біля її підніжжя розташований гігантський зсув, який багато дослідників вважають найбільшим зсувом гірських порід у Сонячній системі.
11. Мауна-Кеа
Єдина земна гора в топі називається… ні, не Еверест. Вона є найвищою тільки якщо рахувати від рівня моря. Якщо ж міряти від підошви, то найбільшим буде гавайський вулкан Мауна-Кеа. Його висота становить 10,2 км, але майже 6 км цієї висоти приховані під водою.
12. Уступ Верона
Завершує топ Уступ Верона на супутнику Урана Міранді. Це невелике небесне тіло нагадує нерівну кулю, складену з криги. Воно має дивний рельєф із глибокими каньйонами, уступами та гігантськими розломами, які здаються непропорційно великими для супутника діаметром лише близько 470 км.
Однак Уступ Верона перевищує їх усі. Його висота складає 10–15 км. Завдяки надзвичайно слабкій гравітації Міранди стрибок із його вершини став би одним із найдовших вільних падінь серед відомих об’єктів Сонячної системи — за різними оцінками, він тривав би близько 12 хвилин.
