Венера — наш найближчий сусід у космосі, розташований лише на крок ближче до Сонця, ніж Земля. У певні періоди своєї орбіти вона підходить до нас на якісь 40 млн кілометрів. Для сучасних космічних апаратів це коротка подорож тривалістю в кілька місяців. Здавалося б, людство має ідеальну можливість дослідити світ, який за розмірами майже ідентичний нашому. На папері вони з Землею виглядають майже як планетарні близнюки: сформувалися 4,5 млрд років тому в одному регіоні, мають однаковий діаметр та схожу гравітацію. Проте реальність виявилася кардинально іншою. Венера — це справжнє втілення пекла, яке не просто лякає, а фізично анігілює будь-які спроби контакту.
Головний кошмар починається ще під час підльоту. На висоті близько 50 км над поверхнею видимість падає практично до нуля. Космічний корабель потрапляє в туманний атмосферний пиріг. Ця непроглядна завіса складається переважно з вуглекислого газу й працює як гігантська теплиця. Сонце практично не здатне пробитися крізь цей морок, але його тепло надійно консервується всередині, створюючи неконтрольований парниковий ефект. Умови тут змінюються від суворих до смертельних за лічені хвилини спуску.
Похмурі пейзажі та вічний світанок
Ближче до поверхні атмосфера дещо прояснюється, оголюючи суворий рельєф: розпечену скелясту пустелю, всіяну гігантськими рівнинами та численними вулканами. Більшість із цих вулканів досі активні й постійно перекроюють ландшафт планети.
Посадка тут — окреме випробування: пил і уламки, підняті апаратом, через високу густину повітря зависають у ньому надовго, наче у воді. Сонячного диска з поверхні не побачити. До ґрунту доходить заледве 10 % світла, тому навколо панує суворе тьмяне сяйво, що нагадує безкінечний похмурий світанок.
Дві години триумфу на пороховій бочці
Історія вивчення Венери — це хроніка швидких смертей інженерних творінь. Одним із найяскравіших досягнень людства стала радянська місія «Венера-13» у 1981 році. Цей надміцний зонд зміг протриматися на поверхні трохи більше двох годин. Він устиг передати унікальні кольорові панорами та аналіз ґрунту перед тим, як колосальна спека та тиск буквально розчавили й спопелили електроніку. «Венера-13» і досі тримає рекорд із витривалості в цьому екстремальному середовищі.
Хроніка миттєвої катастрофи
Якби на Венеру спробував висадитися астронавт, його перебування поза кораблем перетворилося б на миттєву страту. Температура на поверхні сягає 475°C— цього достатньо для плавлення свинцю та цинку. При цьому атмосферний тиск у 90 разів перевищує земний. Це еквівалентно зануренню на кілометрову глибину в земний океан. Спеціальний скафандр став би єдиною тонкою межею між життям та смертю. Якщо в системі захисту стався б бодай найменший мікророзрив, наслідки були б миттєвими: дикий тиск у секунду стиснув би тіло, а розпечена, висококорозійна суміш газів замість повітря спалила б легені при першому ж подиху. Цей негостинний світ не створений для людей – це місце справжнього пекла для всього живого.
Втім, науковці висувать гіпотези, що навіть у такому екстремальному світі життя може існувати, щоправда лише у вигляді мікроорганізмів, що пристосуватися жити у щільній атмосфері планети.
Раніше ми розповідали, на які екзопланети варто летіти людям.
За матеріалами MSN
