Венера — наш найближчий сусід у космосі, розташований лише на крок ближче до Сонця, ніж Земля. У певні періоди своєї орбіти вона підходить до нас на якісь 40 млн км. Для сучасних космічних апаратів це коротка подорож тривалістю в кілька місяців. Здавалося б, людство має ідеальну можливість дослідити світ, який за розмірами майже ідентичний нашому. На папері вони з Землею виглядають майже як планетарні близнюки: сформувалися 4,5 млрд років тому в одному регіоні, мають майже однаковий діаметр та схожу гравітацію. Проте реальність виявилася кардинально іншою. Венера — це справжнє втілення пекла, яке не просто лякає, а фізично унеможливлює будь-які спроби контакту.
Головний жах починається ще під час підльоту. На висоті близько 50 км космічний апарат входить у густий шар венеріанських хмар. Вони складаються з мікроскопічних крапель концентрованої сірчаної кислоти й різко погіршують видимість. Атмосфера Венери майже повністю складається з вуглекислого газу, який створює один із найпотужніших парникових ефектів у Сонячній системі. Сонячне світло частково проникає крізь хмари, але інфрачервоне випромінювання, що нагріває поверхню, ефективно затримується атмосферою. Саме тому під час подальшого спуску температура й тиск стрімко зростають, і вже за лічені десятки кілометрів умови стають смертельними.
Похмурі пейзажі та вічний світанок
Ближче до поверхні атмосфера дещо прояснюється, оголюючи суворий рельєф: розпечену скелясту пустелю, вкриту велетенськими рівнинами, гірськими масивами й численними вулканами. Сучасні спостереження свідчать, що Венера, ймовірно, залишається вулканічно активною: окремі вулкани можуть вивергатися й сьогодні, поступово змінюючи вигляд її поверхні.
Посадка тут — окреме випробування: через надзвичайно щільну атмосферу потоки газу від двигунів можуть довго утримувати пил і дрібні уламки в повітрі, суттєво погіршуючи видимість. Сонячного диска з поверхні не видно: крізь густі хмари до ґрунту проникає лише невелика частина світла. Попри це Венера не занурена в темряву — навколо панує рівномірне тьмяне жовтогаряче освітлення, яке часто порівнюють із нескінченним похмурим світанком.
Дві години тріумфу на пороховій бочці
Історія вивчення Венери — це хроніка швидких смертей інженерних творінь. Одним із найяскравіших досягнень людства стала радянська місія «Венера-13» у 1981 році. Цей надміцний зонд зміг протриматися на поверхні трохи більше двох годин. Він устиг передати унікальні кольорові панорами та аналіз ґрунту перед тим, як колосальна спека та тиск буквально розчавили й спопелили електроніку. «Венера-13» і досі тримає рекорд із витривалості в цьому екстремальному середовищі.
Хроніка миттєвої катастрофи
Якби на Венеру спробував висадитися астронавт, його перебування поза кораблем перетворилося б на миттєву страту. Температура на поверхні сягає 465°C — цього достатньо для плавлення свинцю та цинку. При цьому атмосферний тиск у 92 рази перевищує земний. Це еквівалентно зануренню на майже кілометрову глибину в земний океан. Спеціальний скафандр був би єдиним бар’єром між людиною та смертельно ворожим середовищем. Будь-яке порушення його герметичності мало б фатальні наслідки. Атмосфера Венери майже миттєво зробила б виживання неможливим, а непридатна для дихання суміш розпечених газів не залишила б жодного шансу. Цей негостинний світ не створений для людей — це місце справжнього пекла для всього живого.
Утім, науковці висувать гіпотези, що навіть у такому екстремальному світі життя може існувати, щоправда, лише у вигляді мікроорганізмів, що пристосуватися жити у щільній атмосфері планети.
Раніше ми розповідали, на які екзопланети варто летіти людям.
За матеріалами MSN
