У 2012 році багато «жовтих» ЗМІ завзято лякали нас Нібіру — планетою, що наближається до Землі (й за сумісництвом — батьківщиною рептилоїдів) та має спричинити черговий кінець світу. Апокаліпсис, як ми вже знаємо, не стався, проте й Нібіру нікуди не поділася. Тож «тривожні звістки» про її неминуче наближення знов і знов спливають на різноманітних сумнівних інтернет-ресурсах.
Звичайно, з цієї історії можна лише посміятися. Але цікаво, що Нібіру є далеко не єдиним вигаданим небесним тілом, в чиє існування свого часу вірили багато людей. Причому деякі з них серйозно розглядалися науковою спільнотою і навіть вносилися до астрономічних довідників. У цьому матеріалі розповімо про найвідоміші об’єкти Сонячної системи, які насправді ніколи не існували.
Протиземля
Уявіть собі, що прямо на протилежному боці земної орбіти, в так званій точці Лагранжа L₃, розташована інша планета — Протиземля. Ми б не змогли її побачити, адже на небі її постійно затуляло би Сонце. А оскільки вона отримує рівно стільки ж тепла, що й наша планета, там мали б бути сприятливі умови для виникнення життя й навіть могла б існувати своя цивілізація. А звідси вже близенько й до наступного висновку: насправді НЛО — це космічні кораблі мешканців, які її населяють!
Як не дивно, вперше існування такого небесного тіла було постульоване ще у V столітті до н.е. піфагорійцями — прибічниками давньогрецького філософського вчення. Вони вважали, що Протиземля розташовувалася між Землею та якимось невидимим «центральним вогнем».
Ідея Протиземлі отримала друге дихання у XIX—XX століттях завдяки розвитку наукової фантастики, а також виникненню моди на НЛО. Багато «контактерів» стверджували, що прибульці, які відвідали їх, завітали саме з цього світу.
На жаль, попри значну привабливість подібної ідеї, існування Протиземлі фізично неможливе з цілої низки причин. По-перше, точка L₃ украй нестійка, а Сонячна система складається не тільки з Землі та Сонця, а й з інших планет. Тож будь-яке тіло з протилежного боку земної орбіти буде досить швидко викинуте зі своєї позиції їхнім спільним гравітаційним впливом. Не виключено, що це навіть сталося насправді десь 4,5 млрд років тому. Є припущення, що гіпотетична планета Тейя, зіткнення з якою сформувало Місяць, спочатку зародилася саме в точці L₃.
По-друге, навіть якби подібна планета якимось чином зуміла втриматися на своїй позиції, ми вже давно би про неї дізналися. Річ у тім, що небесні тіла рухаються не круговими, а еліптичними орбітами, і наближаючись до перигелію, збільшують свою швидкість. А отже, насправді таке тіло все ж можна було би побачити з Землі. По-третє, її присутність видавала би гравітація. Будь-який об’єкт діаметром більше 160 км у точці L3 чинив би відчутний гравітаційний вплив на інші планети, що безумовно би помітили. Ну і, нарешті, космічні апарати (наприклад, зонди STEREO) неодноразово фотографували цей регіон, і не знайшли там нічого, крім порожнечі.
Супутник Венери
Як відомо, Венера не має супутників. І це є давньою науковою загадкою, бо компаньйони є практично у всіх планет Сонячної системи. Втім, якби ми здійснили подорож на кілька століть назад, то дізналися б, що й навколо Венери теж обертається якесь небесне тіло. Принаймні, так стверджували деякі спостерігачі.
Історія супутника Венери сягає своїм корінням середини XVII сторіччя, коли італійський астроном Франческо Фонтана вперше заявив про його спостереження. Попри те, що іншим астрономам не вдалося помітити жодного тіла (та й сам Фонтана був добре відомий своїм потягом до перебільшених описів), за деякий час історія отримала продовження. У 1672 році Джованні Кассіні теж побачив супутник Венери. Через чотирнадцять років він знову повідомив про його наявність.
У XVIII столітті супутник Венери начебто бачили Луї Лагранж, Жак Монтень і Педер Рудкіар. Об’єкт навіть отримав власне ім’я. Його назвали Нейт — на честь єгипетської богині полювання та війни.
Однак під час проходження Венери диском Сонця, що відбулось у червні 1761 року, нікому з сотень спостерігачів не вдалося побачити жодного супутника. Це швидко остудило інтерес до цього питання. Наступні спроби пошуку цього об’єкта були зроблені вже у XIX столітті, після відкриття Фобоса та Деймоса. Але вони знову нічим не закінчилися. Щодо більш ранніх свідчень, їх списали на недосконалість техніки й оптичні ілюзії.
Цікаво, що навіть зараз учені не можуть сказати напевне, чи був у Венери колись супутник. Згідно з одним досить привабливим припущенням, ним міг бути Меркурій, який потім вирушив у «самостійне плавання» Сонячною системою. Ця гіпотеза могла би пояснити ще й відсутність супутників у самого Меркурія. Щоправда, поки вона не надто узгоджується з результатами комп’ютерного моделювання. За іншою версією, венеріанський супутник був знищений у далекому минулому внаслідок якогось катаклізму, який призвів до того, що планета почала обертатись у протилежному напрямку.
Та навіть якщо Венера й мала супутника, то лише в дуже далекому минулому. І що б не спостерігали астрономи XVII—XVIII століть, це не могло мати до нього жодного стосунку.
Планета Вулкан
1846 рік приніс людству одне з найважливіших відкриттів в історії науки. Керуючись розрахунками математика Урбена Левер’є, який проаналізував відхилення в орбіті Урана, німецький астроном Йоганн Галле знайшов Нептун — восьму планету Сонячної системи. Це відкриття, згідно з образним виразом, «здійснене на кінчику пера», стало блискучим підтвердженням закону всесвітнього тяжіння.
Але Уран був далеко не єдиною планетою Сонячної системи з орбітальними аномаліями. Схожа ситуація була і з Меркурієм, зсув перигелію орбіти якого не могли пояснити в межах класичної ньютонівської механіки. Тому Левер’є дійшов цілком логічного висновку: вся справа в існуванні ще однієї, досі не відкритої планети, що обертається навколо Сонця всередині меркуріанської орбіти. Й ось 1859 року він отримав листа від астронома-аматора Лескарбо, який повідомив про спостереження транзиту невідомого об’єкта на тлі нашого світила. На підставі наданих ним даних учений здійснив розрахунки орбіти і вже наступного року оголосив про відкриття нової планети, яку назвав Вулкан.
Спочатку завдяки авторитету Левер’є наукова спільнота загалом прихильно поставилася до його заяви, а Лескарбо навіть отримав орден Почесного легіону за своє «відкриття». У подальшому було багато спроб побачити Вулкан. Декілька астрономів-аматорів навіть заявляли про успішні спостереження, але переважно він уникав очей учених. А коли Вулкан все ж «бачили» — результати спостережень суперечили один одному. Кульмінація спроб знайти планету відбулася 22 березня 1877 року, коли, згідно з розрахунками Левер’є, вона мала знову з’явитися на тлі диска Сонця. Астрономи припали до телескопів, але так нічого й не побачили.
Попри фіаско, до кінця свого життя Левер’є був абсолютно певен у власній правоті. Загадка Вулкана вирішилася лише після публікації 1915 року Загальної теорії відносності (ЗТВ). Виявилося, що зсув перигелію викликають релятивістські ефекти, пов’язані з близькістю Меркурія до Сонця.
Уже в наші часи висловлювалися припущення щодо вірогідності існування прихованої популяції астероїдів (їх назвали вулканоїдами), орбіти яких проходять на дуже невеликій відстані від Сонця. Однак ані результати наземних спостережень, ані дані, зібрані космічними апаратами, не виявили жодних ознак існування таких тіл.
Зруйнований Фаетон
У 1801 році астрономи відкрили раніше невідоме тіло, орбіта якого проходить між орбітами Марса та Юпітера. Його назвали Церерою.
Спочатку його було визнано планетою. Проте вже наступного року в цьому регіоні знайшли ще одне тіло, яке отримало назву Паллада. Далі відбулися відкриття Юнони, Вести, а після деякої перерви — ще безлічі об’єктів зі схожими орбітами. Стало остаточно зрозуміло, що йдеться не про групу з кількох невеликих планет, а про цілий пояс з багатьох небесних тіл, розташованих між Марсом і Юпітером. Їх назвали астероїдами.
Але звідки взялися астероїди? Астроном Герман Ольберс висунув припущення, що вони є уламками п’ятої планети, що загинула під час якоїсь катастрофи. Цей гіпотетичний об’єкт назвали Фаетоном.
Вже у XX столітті гіпотезу Фаетона творчо переосмислили різні автори, фактично перетворивши її на сучасний аналог легенди про Атлантиду. Мовляв, на п’ятій планеті колись існувала розвинена цивілізація, що не впоралася з міццю технічного прогресу та сама знищила свій світ.
Попри ефектність подібних припущень, зрозуміло, що вони аж ніяк не можуть відповідати дійсності. Результати моделювання чітко свідчать, що на місці поясу астероїдів жодна планета ніколи не змогла б існувати: потужна гравітація Юпітера просто не дозволила б їй сформуватися. До того ж, якщо скласти всі астероїди, ми отримаємо тіло, маса якого становить всього 4% від маси Місяця, а його маса, як відомо, в 81 раз менша за земну. Отже, астероїди — це, по суті, «будівельне сміття», що залишилося невикористаним із часів формування планет.
Заради справедливості варто згадати про деякі комп’ютерні моделі, згідно з якими в далекому минулому в Сонячній системі могла існувати ще одна планета — проте не на місці Головного астероїдного поясу, а між ним і Марсом. Щоправда, орбіта такого об’єкта не вирізнялася б стійкістю. Після зсуву орбіт газових гігантів гравітаційні пертурбації, найімовірніше, просто «скинули» б цей об’єкт на Сонце. Отже, якщо така планета й існувала насправді, вона все одно не може мати жодного стосунку до поясу астероїдів. Утім, ця обставина не надто зупиняє різних уфологів, які продовжують активно використовувати Фаетон у контексті інтригуючих історій про інопланетян.
Планета X
За деякий час після відкриття Нептуна астрономи виявили, що маси восьмої планети трохи не вистачає, аби пояснити всі розбіжності між розрахунковою та реальною орбітою Урана. Пояснення напрошувалося саме собою: десь на далеких рубежах Сонячної системи існує ще одна досі не відкрита планета. Пізніше за цим гіпотетичним об’єктом закріпилося позначення «Планета X».
Її намагалися знайти багато дослідників. Одним із них був Персіваль Ловелл. Він вважав, що Планета X має розташовуватись у сузір’ї Близнюків. Керуючись його розрахунками, 1930 року астроном Клайд Томбо справді зміг знайти небесне тіло у вказаному районі. Цей об’єкт отримав назву Плутон.
За замовчуванням вважалося, що маса Плутона близька до земної. Щоправда, навіть у найпотужніші телескопи астрономи не могли розгледіти плутоніанський диск, але це пояснили тим, що поверхня нової планети дуже темна.
Але в 1970-ті астрономам нарешті вдалося визначити його альбедо. Виявилося, що це тіло не темне, а навпаки — незвичайно яскраве. А після того, як 1978 року був відкритий найбільший плутоніанський супутник Харон, астрономи зуміли досить точно виміряти масу Плутона. Виявилося, що вона в 500 разів менша за масу Землі. Це означало, що «дев’ята планета» не здатна вплинути на рух Урану й точно не може бути Планетою X. Те, що вона була знайдена у передбаченому Ловеллом районі, є не більш ніж неймовірно вдалим збігом.
Загадку цього впливу вирішили на початку 1990-х, після аналізу даних зонда Voyager 2. З’ясувалося, що маса Нептуна приблизно на 0,5% відрізняється від розрахункової (різницю можна порівняти з масою Марса). Після внесення уточнень зникли всі невідповідності в орбіті Урана, а з ними — й потреба у Планеті X.
Втім, сучасні астрономи зовсім не виключають, що на далеких рубежах Сонячної системи справді можуть існувати досі не відкриті великі тіла. У 2016-му багато шуму наробила стаття, автори якої обґрунтували аномалії в розподілі орбіт віддалених транснептунових об’єктів існуванням невідомої планети, маса якої в кілька разів перевищує земну, а орбіта проходить на відстані 300-500 а.о. від Сонця. Однак наразі астрономам не вдалося знайти жодних слідів цього тіла. Багато скептиків вважає, що «дев’ята планета» врешті-решт розділить долю Вулкана. Ба більше, навіть якщо це тіло й існує, воно все одно не має жодного стосунку до Планети X у її традиційному розумінні.
Смертоносна Немезида
1984 року палеонтологи висунули припущення, що найзначніші масові вимирання на Землі відбувалися з періодом 26 млн років. Попри спірність використаного датування та названого дослідниками часового інтервалу, кілька команд астрономів серйозно зацікавилися цією гіпотезою й висунули власне пояснення причин вимирання — наявність у Сонця компаньйона у вигляді ще не відкритого білого карлика. Цю гіпотетичну зорю назвали Немезидою.
На думку авторів гіпотези, Немезида рухається по дуже витягнутій орбіті. Коли ця зоря наближається до Сонця, вона починає притягувати комети Хмари Оорта. Частина з них потрапляє у внутрішні області Сонячної системи та зіштовхується з Землею, влаштовуючи масові вимирання.
Але в міру вдосконалення телескопів стало зрозуміло, що поблизу Сонця немає прихованих білих карликів. Тому вже у ХХІ столітті гіпотеза була модифікована шляхом «перетворення» Немезиди на коричневий карлик. І варто сказати, що ймовірність існування порівняно близьких коричневих карликів справді не така вже й мала. Зрештою, ці об’єкти непросто виявити. Так, найближчу пару коричневих карликів Luhman 16 було знайдено лише 2013 року. Вона віддалена від нас на 6,5 світлових років, що трохи більше, ніж відстань до більш відомої зорі Барнарда.
Однак зараз ми вже можемо впевнено говорити, що ніякої Немезиди не існує. Огляд небесної сфери телескопом WISE показав, що в радіусі принаймні половини світлового року від Сонця немає об’єктів розміром із Юпітер чи більше. Та й подальший аналіз палеоданих спростував як наявність будь-якої очевидної періодичності масових вимирань, так і вірогідність існування якоїсь єдиної їхньої причини.
Нібіру
На завершення поговоримо про Нібіру. Її «автором» є письменник Захар Сітчин. 1976 року він опублікував книгу «Дванадцята планета», в якій заявив, що його власна розшифровка древніх шумерських тестів «не має аналогів» і дозволила розкрити існування Нібіру — планети, яка здійснює один оберт навколо Сонця за 3600 років і є батьківщиною технологічно розвиненої цивілізації.
Надалі Сітчин продовжував регулярно писати про Нібіру. І робив це настільки успішно, що його книжки продавалися мільйонними накладами. Тож попри те, що всі твердження автора про цю планету ґрунтувалися лише на його власних словах, а наведені ним характеристики її орбіти неодноразово спростовувалися астрономами як фізично неможливі, Нібіру швидко стала невід’ємною частиною світу шанувальників уфології та палеоконтактів.
Ба більше, найімовірніше, під впливом реальної гіпотези про Немезіду Нібіру швидко стала переймати функції «знищувача Землі». Так, було заявлено, що 2003 року вона зіткнеться з нашою планетою. Коли цього не сталося, «кінець світу» перенесли на 2012-й. А у відповідь на заяви вчених про повну абсурдність подібного сценарію прихильники Нібіру заявили про змову з боку NASA, яка заборонила розповідати про космічну загрозу.
Коли 2012 року Нібіру так і не знищила Землю, на деякий час вона випала з інформаційного порядку денного. Однак нещодавно про неї почали говорити знову, тож цілком можливо, що скоро на нас чекає нове пришестя Нібіру. І в цьому, мабуть, нічого дивного немає. Адже далеко не секрет, що страшилки про швидкий кінець світу можна продавати скільки завгодно разів. Головне — вчасно міняти дати.
Ця стаття була опублікована у №1 (189) 2023 року журналу Universe Space Tech. Придбати цей номер в електронній версії можна у нашому магазині.
