Настає Геловін — свято, коли люди намагаються налякати одне одного у різний спосіб. Ми вирішили приєднатися до цієї традиції й розповісти про п’ять речей, яких справді варто боятися тим, хто зібрався летіти в космос. І, повірте, вони страшніші, ніж якісь вампіри чи гарбузоголові чудовиська.
Страхи в космосі
Увечері 31 жовтня традиційно відзначається Геловін — свято, тісно пов’язане з різноманітними духами та смертю. Воно походить із кельтського язичницького свята Самайн, що було пов’язане з календарем та астрономією і позначало перехід від літа і світла до зими й темряви.
Мешканцям Північної півкулі достатньо визирнути у вікно, щоб побачити, як природа завмирає, аби навесні відродитися знову. Дерева, що швидко скидають листя, самі собою навіюють думки про духів померлих і казкових істот.
З приходом християнства свято не зникло, а, як це часто буває, адаптувалося. Католицька церква цілком собі вловила правильний настрій і спочатку встановила 1 листопада свято під назвою День усіх святих. При цьому шануються в цей день не тільки канонізовані особистості, але й ті, хто помер невідомим. Тобто буквально це законний день спілкування з померлими.
Тож надалі народні традиції навколо нього почали все більше пов’язуватися зі смертю та духами. Точніше вони почали групуватися навколо вечора напередодні свята (All Hallows’ Evening), назва якого згодом скоротилася до Геловіну. Зараз це свято перетворилося на розвагу, але традиція лякати одне одного збереглася.
Проте чи можна чимось налякати астронавта, людину, яка добровільно сіла на ракету, аби дістатися космосу? Так, є п’ять невидимих небезпек, які страшніші за будь-якого недоброго духа і яких бояться усі астронавти. І зараз ми вам про них розповімо.
Радіація
Перша зі страшних речей, яких бояться астронавти, — радіація. Вона має повний набір атрибутів злого духа: невидима, проходить крізь матеріальні об’єкти й невідворотно вбиває людину через дуже довгий час, як якесь прокляття.
Проте в космосі радіація набагато страшніша. Космічні станції літають значно вище озонового шару, тож ніщо, крім тоненьких корпусів, не захищає тіла астронавтів від високоенергетичних частинок.
Перебуваючи в космосі, астронавти постійно збирають дозу, яку не отримаєш навіть якщо щотижня подорожуєш через океан пасажирськими літаками. Зазвичай вона не вбиває людину одразу, але викликає зміни в клітинах, тож є серйозні побоювання, що вона, зрештою, призводить до захворювання на рак.
Саме це породжує один із найбільших страхів у космосі: те, що ми так ніколи й не зможемо там по-справжньому жити, лише літати в експедиції. А значить, взагалі виходити за межі нашої планети не варто.
Але з самим твердженням усе достатньо неоднозначно. Кілька астронавтів справді померли від хвороб, які можуть бути пов’язані з опроміненням, але більшість демонструє схильність до довголіття і помирає з інших причин.
І це при тому, що у декого з них загальний термін перебування на орбіті серйозно перевищує два роки. Проте медики досі не знають, як тривалий вплив космічної радіації позначається на людях, які зазнали його до 25-річного віку. Можливо, для них це справді означатиме, що вони не доживуть до 60 років. Однак з’ясувати це вдасться ще нескоро.
Розгерметизація
Інша страшна річ у космосі — вакуум навколо. Як наслідок, космос — це середовище, від якого треба надійно відгороджуватися. Космічні кораблі та станції герметичні. І витік повітря — це те, що справді викликає страх в усіх астронавтів.
Популярна культура в цьому плані змальовує зовсім вже жахливі картини, коли навіть крихітна дірочка в корпусі починає миттєво висмоктувати повітря з приміщення разом із предметами. У деяких випадках це навіть зображують як викидання когось у космос через невеликі отвори, де на людей чекає страшна миттєва смерть. Розгерметизація в цьому випадку ніби злий полтергейст-убивця.
Смерть від декомпресії дійсно настає швидко, але не настільки, як це зазвичай собі уявляють. До речі, померти від неї можна дуже швидко навіть не вилітаючи за межі космічного корабля, а просто перебуваючи у розгерметизованому приміщенні. Що ще гірше, різке падіння тиску може спричинити втрату свідомості ще до того, як виникне безпосередня загроза життю.
Тож це справді велика небезпека, при виявленні якої астронавти кидають усе й починають шукати рішення. Щоправда, драматизму з витягуванням у космос різних речей при цьому не виникає — потік повітря занадто слабкий. Навпаки, будь-який папірець чи ганчірка, що застрягла у дірі, може суттєво (хоча і не повністю) уповільнити втрату атмосфери.
Пожежа
А ось небезпеку якого злого духа популярні зображення космічних пригод недооцінюють, то це духа вогню. На Землі пожежа здається небезпекою, яку легко контролювати. Проте в умовах невагомості, обмеженого простору й великої кількості електроніки вона стає справді смертельною загрозою.
Настільки, що астронавти намагаються ніколи й не за яких обставин не припускати виникнення відкритого полум’я на станції. Бо воно у цих умовах абсолютно непередбачуване, і як вирветься на волю, то може вбити геть усіх за лічені десятки секунд. І вбивати буде не лише саме полум’я, а й продукти горіння, яким нікуди подітися і які вдихатимуть астронавти.
Пожежа на космічному кораблі — один із найбільших страхів астронавтів, і, як не дивно, саме із цим злим духом можна боротися за допомогою іншого. Конкретно — за допомогою розгерметизації. Пожежу в космосі не обов’язково тушити водою чи піною, достатньо просто перекрити подачу кисню у відсік чи дати повітрю вийти з нього.
Смерть під час повернення
Традиційним поворотом у багатьох фільмах жахів є ситуація, коли під кінець несподівано вистрибує якесь найбільше зло. У космосі все так само. Бо найнебезпечніший етап польоту — це приземлення.
Процес цей дуже складний, адже треба погасити орбітальну швидкість, і робиться це переважно завдяки тертю атмосфери. Проблема лише в тому, що кінетична енергія переходить у теплову, і в якийсь момент капсулу з астронавтами огортає плазма. Умови такі, що починає горіти навіть алюміній, тому корпус треба виготовляти не з нього, а з чогось значно більш термостійкого.
На додачу на ті кілька десятків секунд, поки корабель найінтенсивніше гальмує, він також втрачає зв’язок із землею. Відбувається це через ту саму плазму, яка перешкоджає проходженню радіохвиль. Тож виникає жахливе відчуття, коли навколо все горить, а астронавти навіть не можуть покликати на допомогу.
Може статися так, що якась ділянка обшивки просто прогорить, і тоді в кабіну увірветься плазма. Або не прогорить до кінця, але ослабить корпус. І в ньому утвориться дірка. А висота ще дуже велика і повітря розріджене. Саме так 1971 року загинув екіпаж «Союзу-11», і відтоді ніхто не ризикує повертатися з орбіти не в скафандрах.
На додачу, під час приземлення капсулу страшенно трясе і підкидає. Загалом це не становить небезпеки, але відчуття просто жахливі. Насправді ж головне зло причаїлося в самому кінці. Остаточно апарат має загальмувати, розкривши парашут. Але що буде, якщо він не розкриється? Звичайно, що ви загинете так, ніби перебуваючи в ліфті, у якого обірвався трос і не спрацювали жодні заходи безпеки. При цьому останні кілька секунд життя ви знатимете, що загинете, але нічого із цим зробити не зможете.
Смерть на самоті
Проте є в астронавта доля страшніша навіть за смерть під час повернення на Землю. Це вийти у відкритий космос, відірватися від корабля чи станції й отримати значне прискорення. Якщо таке станеться на навколоземній орбіті, ситуація буде вкрай небезпечною.
У астронавта ще залишається якийсь запас кисню у скафандрі й, можливо, зв’язок із кимось. Тоді він теоретично може покликати на допомогу. Тільки малоймовірно, що вона прийде. Бо навіть якщо його траєкторія добре відстежується, не факт, що в якомусь із кораблів, що пристиковані до станції, знайдеться достатньо палива для того, аби десь перехопили його і повернутися назад. Крім того, цілком можливо, що радіостанція всередині скафандра виявиться надто слабкою. І весь цей час астронавт не знатиме, чи хтось намагається його врятувати.
Бо врятувати себе саму людина в такій ситуації не може. Для зміни траєкторії треба ракетний двигун, а він на скафандрі якщо і є, то занадто слабкий. Отже, найімовірніше, на астронавта чекає жахлива смерть на самоті — від задухи в тісному скафандрі. Можливо, радіозв’язок працюватиме хоча б в один бік, і тоді людина принаймні зможе перед смертю сказати тим, хто її чує, як їй страшно. А можливо, останні години свого життя вона проведе наодинці зі страшними думками. І єдиний вибір, який у неї залишиться, — або відкрити скафандр і загинути від декомпресії, що, втім, не буде миттєвою смертю, або чекати, поки вуглекислий газ, який вона видихає, поступово отруїть мозок.
Але й це ще нічого у порівнянні із ситуацією, коли астронавт випаде з корабля у скафандрі десь по дорозі до Марса чи Юпітера. Тоді його абсолютно точно ніхто не почує і не підбере. Страшна довга смерть майже гарантована, і до того ж настане вона в темряві, де немає жодних орієнтирів.
Мабуть, це найстрашніший жах, що живе у глибинах космосу: довго й повільно помирати посеред чорного ніде, де немає жодних звуків чи орієнтирів, окрім світла зір і далекого Сонця. Ви будете помирати на самоті, наодинці зі своїми страхами, знаючи, що ваше тіло, найімовірніше, ніколи не знайдуть. Воно може мільйони років кружляти навколо Сонця, аж поки зрештою не зіткнеться з якоюсь планетою.
