24 липня 2026 року на злітній смузі аеродрому Фарнборо у Великій Британії стояла українська ракета заввишки шістдесят шість сантиметрів та зі стартовою вагою двісті п’ятдесят грамів. Усередині лежало сире куряче яйце. Софія та Єгор, двоє з п’яти учасників команди, поставили модель на стартову установку і відійшли. Одна спроба, другої правила не передбачають.
Про те, що відчуваєш у ту секунду, Софія розповідає стримано. Завжди є відчуття, що зараз усе зламається, і єдине, що можна зробити, це зосередитись, поставити модель і відійти. Усе, що залежало від учасників, вони зробили ще під час підготовки. Кнопку натиснув представник оргкомітету, бо на злітній смузі авіасалону діють суворі правила безпеки й учасникам запускати не дозволяють. Українська модель пішла рівно. А на спуску відірвалася система порятунку, тобто парашут із кріпленням, який мав гальмувати спуск і забезпечити м’яку посадку. Яйце все одно залишилось цілим.
Того дня наша команда вперше виступила у фіналі International Rocketry Challenge як повноправний учасник. До цього польоту Україна йшла дев’ять років.
Що таке Rocketry Challenge
Змагання Rocketry Challenge започаткували на основі класу моделей S2P, де треба підняти крихкий вантаж на задану висоту і повернути його неушкодженим. Роль вантажу виконує сире куряче яйце. Американці адаптували правила під школярів і у 2002 році провели перші такі змагання. Задум спрацював краще, ніж очікували, й конкурс став щорічним, а згодом і міжнародним.
За умовами сезону 2026 ракета мала бути не коротшою за 650 мм і не тоншою за 47 мм у діаметрі. Із сирим курячим яйцем на борту вона мала піднятись на 750 футів, тобто 229 м, і приземлитися за 36–39 секунд. Кожне відхилення від висоти й вихід за межі часового діапазону дають штрафні бали; виграє той, хто набере їх найменше.
Головна особливість напряму в тому, що правила змінюються щороку, і кожного разу команди розробляють та будують нову модель ракети. Якщо цього року яйце стоїть уздовж корпусу, наступного може стояти впоперек, а сама ракета замість однакового діаметра по всій довжині може отримати дві чи три секції різного діаметра. Наприклад, у 2019 році, до піввікового ювілею висадки на Місяць, модель мала нагадувати Saturn V і нести три яйця замість одного, які символізували трьох астронавтів екіпажу.
Змагаються командами, де кожен учасник має свою роль. Діти самостійно вчаться розподіляти обов’язки та визначають, хто буде капітаном, інженером, відповідатиме за розрахунки, випробування, соцмережі тощо. Але сам політ — лише частина оцінювання. Команда захищає свій проєкт перед суддями, і на міжнародному рівні презентація важить більше: цьогоріч за неї можна отримати 60 балів проти 40 за політ. Діти готуються так, щоб розповісти про свою роботу без слайдів — лише з моделлю в руках, демонструючи власні інженерні рішення та вміння переконливо їх обґрунтовувати.
Міжнародний фінал заснували у 2015 році. Свою країну там представляє одна команда, яка перемогла в національному відборі. Цьогоріч у США за це право змагалися 1107 команд, у Британії — 126, у Франції — 60. Нашу країну представляла одна команда. В Україні цей напрям розвиває Федерація ракетомодельного спорту разом з ГО «Асоціація Ноосфера».
Наша команда
Команду, яка вирушила до Фарнборо, склали п’ятеро учасників із чотирьох міст. Олег і Єгор займаються на Ніжинській станції юних техніків, Софія — у Дніпропетровському обласному центрі науково-технічної творчості та інформаційних технологій учнівської молоді, Артем — у КПНЗ «Станція юних техніків» Шосткинської міської ради, Єва — у Школі вільних та небайдужих у Львові. Саме там Федерація вперше запустила курс ракетомоделювання просто в загальноосвітній програмі. Інжинірингова школа Noosphere стала для них додатковим майданчиком, який об’єднав однодумців із різних областей в одну команду. Частину підготовки вони провели онлайн, а частину — на спільних зустрічах.
Шлях у цей спорт у кожного свій. Софія з дитинства цікавилась технікою й змінила чимало гуртків, поки не знайшла свій. На одній із виставок, куди прийшла разом із батьками, вона побачила моделі ракет і літаків та дізналася, що їх створюють діти. Відтоді, з четвертого класу, вона займається ракетомоделюванням. Зараз Софія — студентка першого курсу університету. Єгор прийшов разом з однокласником і захопився цим спортом, бо йому цікавий сам процес складання, а ще подобається момент, коли зроблене руками справді летить. Інтерес підтримував і дід Єгора, який був дотичний до галузі ракетобудування і розповідав онукові про авіацію та ракетну техніку. Єва почала свій шлях до команди на уроці технологій у львівській школі. Повноцінним учасником вона стала швидко, бере на себе комунікацію англійською і підтримує команду в напружені моменти.
Порогу для входу тут майже немає. За словами Генерального секретаря Федерації ракетомодельного спорту України Дениса Хміля, щоб побудувати найпростішу модель і запустити її, достатньо базових шкільних знань, приблизно рівня шостого класу, і ментора, який покаже, як працюють двигуни та як розрахувати конструкцію. Ключових понять два: центр ваги й центр тиску, і перший має бути вищим за другий, тоді модель летить стабільно.
Сьогодні дітям легше проєктувати конструкції моделей, бо спеціалізоване програмне забезпечення дозволяє зібрати ракету в програмі ще до того, як щось буде складене руками. Наприклад, безкоштовний OpenRocket дає можливість задати потрібні розміри, обрати двигун із бази й побачити розрахункову висоту польоту. Це дозволяє відсіяти невдалі варіанти ще на етапі проєктування.
До Фарнборо команда привезла вже готову модель, а от дорога до самого аеродрому не обійшлась без пригод. На вході до авіасалону треба було бути о пів на сьому ранку, тож виїжджали з Лондона затемна. Дорогою мінівен пробив колесо, і довелося викликати з аеропорту нове авто. Попри це, на місце дісталися вчасно.
Команда отримала годину на складання моделі й перевірку систем, потім суддя оглянув ракету і зважив її, перевіряючи, чи немає зайвих або відсутніх елементів. Двоє учасників поїхали трансфером на злітно-посадкову смугу, решта спостерігала здалеку. Порядок запусків визначили жеребкуванням. Українська модель виявилась найлегшою серед п’яти, й про це учасникам сказали окремо.
Софія каже, що організатори ставились до всіх однаково добре. Один із суддів навіть похвалив українську модель, а коли перед стартом забракло запалу для двигуна, його просто видали на місці.
Дев’ять років до першого старту
Цей старт міг би не відбутись. Право виступати у фіналі Україна здобула лише з третьої спроби, а шлях до нього почався задовго до того, як зібралась ця команда.
Ракетомодельний спорт в Україні розвивається завдяки підтримці Максима Полякова, який почав допомагати у 2013 році й відтоді не припиняв це робити. Завдяки такій співпраці країна провела чемпіонат Європи 2015 року у Львові та чемпіонат світу 2016 року. Останній Міжнародна авіаційна федерація FAI називала одним із найтехнологічніших в історії цього напряму. Там уперше застосували сучасне програмне забезпечення для проведення змагань і підрахунку результатів, а також онлайн-трансляцію. Його використовують до сьогодні для проведення різноманітних національних та міжнародних змагань.
Про сам Rocketry Challenge Федерація дізналась у 2017 році й того ж року відправила команду школярів на національний фінал у США. Українська команда потрапила в загальну таблицю, але тільки як запрошені гості, а тому не могла претендувати на призові місця та нагороди. Так, наприклад, українці виграли окрему номінацію з побудови літачків, але призові 500 доларів за правилами могли отримати лише учасники зі США.
Там же вони дізналися про міжнародний фінал, закритий турнір при найбільших авіасалонах світу Ле-Бурже та Фарнборо. Невдовзі поїхали до Ле-Бурже, щоб побачити цей турнір на власні очі. На ньому вперше виступала команда Японії.
Щоб отримати допуск до участі у фіналі, потрібна була умова, якої Україна на той момент не мала. Кожну країну в цій спільноті представляє національна аерокосмічна асоціація, у США це Aerospace Industries Association, у Франції — GIFAS, у Британії — ADS Group, у Японії — SJAC. Українська сторона зайнялася цим питанням і у 2019 році приїхала на перемовини вдруге. Наприкінці того ж року організатори погодились, що країну на змаганнях може представляти Федерація ракетомодельного спорту України й почали готувати запрошення на 2020 рік.
Далі втрутились обставини. Спершу ковід, через який міжнародний фінал не проводили два роки поспіль. Потім, коли листування відновили й домовились на 2022 рік, почалася повномасштабна війна. Федерація щоразу поверталася до перемовин. Третя спроба стала успішною.
Цього року Україна офіційно увійшла до міжнародної спільноти International Rocketry Challenge п’ятою країною, поряд зі США, Францією, Британією та Японією. Так вона приєдналася до кола тих, хто формує майбутнє аерокосмічної галузі. Від першої поїздки до цього рішення минуло дев’ять років наполегливої роботи.
Виклики для України
Українським командам сьогодні обʼєктивно складніше дійти до старту, ніж їхнім суперникам, і складнощі починаються задовго до змагань. Та жодна з них поки що не змусила Федерацію зупинитись. Перша перепона суто технічна. Двигуни для моделей ракет в Україні більше не виробляють, завод, який їх випускав, зупинився, тому їх купують за кордоном. Обмежена й потужність. Максимальний доступний нам двигун дає сорок ньютон-секунд, тоді як у США за наявності відповідної ліцензії можна придбати двигуни з імпульсом у декілька тисяч.
Змінилась і географія запусків в Україні. Раніше основним місцем проведення більшості змагань був ґрунтовий аеродром Кам’янка під Дніпром. Це майданчик приблизно кілометр на кілометр, з хорошою логістикою і численними готелями в місті. Тепер потрібні нові дозволи від військових адміністрацій і нове поле, бо в радіусі кількох сотень метрів від місця запуску має бути укриття, а посеред поля його немає. Майданчик також має бути поза зоною досяжності балістичних ракет. Тому Федерація шукає локації ближче до західного кордону, у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях.
Виїзд команди за кордон оформлюють через Міністерство молоді та спорту. Для учасників до 22 років ускладнень немає, старші проходять окрему процедуру. Супроводжувати дітей може лише доросла людина, старша за 21 рік.
Попри всі ці обмеження, напрям не просто існує, а розвивається. Цьогоріч Федерація вперше інтегрувала ракетомоделювання в програму загальноосвітньої школи, а наступного сезону планує розвивати співпрацю зі школами та збільшувати кількість національних змагань.
Не лише спорт
Найважливіше починається вже після фіналу. Учасники International Rocketry Challenge отримують можливість побувати на найбільших авіасалонах світу і потрапити туди, куди звичайного відвідувача не пускають. Американські військові проводять екскурсії, показують техніку та дозволяють посидіти в кабіні пілота.
Виробники літаків показують машини на випробуваннях, без крісел і обшивки, з відкритими комунікаціями, й пояснюють, навіщо потрібен кожен етап перевірки. За спільними обідами діти сидять поруч з астронавтами й військовими. Розрахунок простий: професійні зв’язки в цій галузі починаються рано.
Перспективи тут виходять далеко за межі спорту, і приклад Воррена «Вуді» Гобурга (Warren “Woody” Hoburg) це показує. Він брав участь в одному з перших наборів American Rocketry Challenge, а в березні 2023 року полетів на Міжнародну космічну станцію пілотом місії NASA SpaceX Crew-6. Звертаючись до учасників змагань з орбіти, він сказав, що без захоплення аматорською ракетною технікою навряд чи опинився б на МКС.
Україні такі фахівці потрібні зараз більше, ніж будь-коли. Війна показала, наскільки країна залежить від власних технологій, і водночас наскільки бракує людей, здатних ці технології створювати. Спеціальність з авіаційної та ракетно-космічної техніки в КПІ існує, але масштаб потреб значно більший за те, що галузь може дати сьогодні.
Федерація визначає свою мету чітко. Вона полягає в тому, щоб виявити в дитині схильність, запалити справжній інтерес до аерокосмічної техніки й дати перший інструмент у руки. Далі потрібні умови, щоб інтерес не згас, і тут працює Інжинірингова школа Noosphere, як проміжна ланка між шкільним гуртком і університетом, де старшокласники мають можливість втілювати свої ідеї.
Максим Поляков зрозумів цю логіку одразу. Інженерні спеціальності в Україні тоді знецінювалися, а гуртки закривалися, але він, попри це, побачив перспективу. У дітях, які збирають моделі, він розгледів майбутніх фахівців, потрібних для розвитку аерокосмічної галузі.
Наступний міжнародний фінал відбудеться у Ле-Бурже, й Україна вже готується до нього.
Партнерський матеріал.
