Минулого тижня до добірки «Астрономічний знімок дня» (APOD) від NASA потрапило шість фотографій і одне відео. Велика туманність Оріона показала свої пилові завіси, над шведським полем засвітилися сріблясті хмари, а аматорський телескоп зафіксував, як Ганімед закриває Іо. Венера біля нижнього сполучення стала тонким серпом із «рогами», у сузір’ї Цефея з темряви проступила туманність Привид, в Ісландії пара з фумарол здіймалася в полярне сяйво, а італійська астрофотографка зібрала за десять років цілу палітру кольорів Місяця.
Туманність Оріона M42: зоряні ясла в «мечі» мисливця
Туманність Оріона, або M42, лежить приблизно за 1500 світлових років від Землі. Це найближча до нас область, де народжуються масивні зорі, й одна з найвідоміших туманностей неба. Її легко знайти неозброєним оком трохи нижче від трьох зір пояса Оріона, у «мечі» небесного мисливця. Туманність простягається приблизно на 40 світлових років і перебуває в рукаві Оріона, тому самому спіральному рукаві Чумацького Шляху, де розташоване Сонце.
Ультрафіолет гарячих молодих зір змушує світитися газ довкола них на краю велетенської молекулярної хмари. Роберто Палая зробив глибокий знімок і призначив кольори окремим каналам так, щоб виділити випромінювання водню. На фото проступають тонкі пасма й цілі завіси пилу та газу, які на звичайних кадрах губляться в яскравому сяйві.
У серці M42 світить відкрите скупчення Трапеція. Довкола нього розкидані ділянки, де зореутворення ще триває. Там багато водню й молодих зір. Є й пропліди — протопланетні диски, які підсвічує випромінювання сусідніх зір. Новонароджені зорі також викидають струмені речовини на великій швидкості. Знімок увійшов до добірки, опублікованої 26 жовтня.
Сріблясті хмари над Швецією
Коли на Землі вже настала ніч, на великій висоті Сонце ще світить. Його промені, що проходять з-за обрію, підсвічують хмари, й найвищі з них сяють навіть на темному небі. Ці хмари називають сріблястими, або полярними мезосферними.
Сріблясті хмари утворюються в мезосфері на висоті близько 80 км і складаються з крихітних кристаликів льоду. Удень їх не видно на тлі яскравого неба, а глибокої ночі Сонце вже не дістає до них. Помітити їх найлегше влітку, невдовзі після заходу Сонця, на широтах приблизно від 50° до 70°.
Магазин від Universe Space Tech
Комплект журналів Місяць, Сонце та Юпітер & Сатурн
До товаруЦю мережу блакитних хмар сфотографували на початку серпня 2026 року неподалік шведського міста Лінчепінг. На передньому плані — зелене поле, на обрії — чорні силуети дерев. Значну частину знань про сріблясті хмари здобули лише за останні двадцять років, і механізм їхнього утворення досі активно вивчають. Знімок з’явився в добірці 27 жовтня.
Ганімед закриває Іо: взаємне покриття супутників Юпітера
Довкола Юпітера вже відкрили 115 супутників. Рекорд у Сонячній системі тримає Сатурн із 293 відомими супутниками. 20 жовтня 2026 року два галілеєві супутники Юпітера опинилися на одній лінії із Землею. Майкл Вонг зняв відео, на якому Ганімед, найбільший супутник у Сонячній системі, ненадовго закриває вулканічний Іо.
Коли одне небесне тіло проходить перед іншим і частково або повністю його затуляє, це явище називають взаємним покриттям. Галілеєві супутники затуляють один одного рідко, адже Земля має бачити їхні орбіти точно з ребра. Така геометрія складається раз на шість років, коли на Юпітері настає рівнодення і його екватор розвертається до Сонця та Землі.
Праворуч на диску Юпітера видно темну цятку. Це тінь Ганімеда на хмарах газового гіганта. Для гіпотетичного спостерігача в цій тіні тривало б сонячне затемнення. Відео опублікували в добірці 28 жовтня.
Роги Венери: фази планети біля нижнього сполучення
Тонкий яскравий серп на знімку належить Венері. Ця планета, як і Місяць, має фази. Тьєррі Лего сфотографував її наприкінці жовтня, коли Венера опинилася майже точно між Сонцем і Землею. Таке нижнє сполучення повторюється приблизно раз на 19 місяців і нагадує молодик, коли між нами та Сонцем стає Місяць.
У фазі молодика Місяць повністю темний. Венеру огортає густа атмосфера, яка заломлює й розсіює сонячне світло, що падає на планету ззаду. Через це освітлений серп продовжується далі за межі звичайної фази, й дуга стає довшою за половину кола. Кінчики цієї дуги астрономи називають рогами.
Серп Венери можна побачити в невеликий телескоп або бінокль у сутінках, а людям з дуже гострим зором іноді вдається розгледіти його неозброєним оком. У дні сполучення планета стоїть на небі близько до Сонця, тому бінокль на неї можна наводити тільки після того, як Сонце повністю зайде за обрій.
Зміни яскравості Венери, пов’язані з її фазами, імовірно, першими систематично записували вавилонські астрономи. Схожі спостереження зберегли й інші культури, зокрема мая в Дрезденському кодексі, найдавнішій відомій книзі цієї цивілізації. Знімок з’явився у добірці 29 жовтня.
Туманність Привид у сузір’ї Цефея
Химерні силуети на цьому кадрі пливуть нічним небом у королівському сузір’ї Цефея. Це хмари космічного пилу, які ледь підсвічує відбите світло зір. Вони лежать над площиною Чумацького Шляху, на краю комплексу молекулярних хмар Cepheus Flare, приблизно за 1200 світлових років від нас.
Найяскравіша із цих примар розташована в правому нижньому куті кадру. Це туманність vdB 141, вона ж Sh2-136, відома як Привид. Її розмір перевищує два світлові роки. Червонуваті плями всередині Привида вказують на щільні згустки газу й пилу, які стискаються під дією власної гравітації. Так починається народження зір.
Лівіше від центру кадру світить туманність Ірис, NGC 7023. Пил у ній відбиває блакитне світло гарячих молодих зір. Мірко Тондінеллі охопив широким полем телескопа ділянку неба завширшки майже шість повних Місяців. Знімок з’явився в добірці 30 жовтня.
Полярне сяйво над фумаролами Ісландії
Пейзаж на цьому знімку нагадує кадр із фільму жахів про чужу планету, хоча знятий він на Землі. Стефан Веттер сфотографував Хверір, геотермальну ділянку серед вулканічних краєвидів на північному сході Ісландії. Тут із тріщин у ґрунті б’ють фумароли, з яких виходять пара й вулканічні гази із запахом сірководню.
Небо над Хверіром заповнило зелене полярне сяйво. Сонячна активність спричинила геомагнітні бурі. Заряджені частинки, захоплені магнітним полем Землі, проникли у верхні шари атмосфери на високих широтах. Зелене свічення дають атоми кисню на висоті приблизно від 100 до 250 км. Стовпи пари з фумарол здіймаються просто на тлі сяйва, і в темряві вони схожі на привидів.
Сонце лише почало відходити від максимуму свого 11-річного циклу, тож полярні сяйва ще деякий час будуть частими. Знімок опублікували 31 жовтня, на Геловін.
Кольори Місяця: від червоного до блакитного
Колір Місяця залежить від ночі й години спостереження. Поза земною атмосферою Місяць, що світить відбитим сонячним світлом, має сірий колір із легким бурим відтінком. Марчелла Джулія Паче десять років фотографувала повний Місяць у різних куточках Італії й виклала знімки спіраллю.
Червоним або жовтим Місяць найчастіше буває низько над обрієм. Його світло проходить крізь товстий шар атмосфери, де частина синіх променів розсіюється, особливо коли в повітрі є дрібний пил. Блакитний Місяць трапляється значно рідше і зазвичай з’являється, коли в атмосфері більші частинки пилу. Звідки взявся фіолетовий відтінок на одному зі знімків, достеменно невідомо, можливо, тут наклалися кілька ефектів.
Останній кадр серії зроблений під час повного місячного затемнення 27 липня 2018 року, найдовшого в XXI столітті. Місяць тоді занурився в тінь Землі й набув тьмяного червоного кольору, бо до нього доходило лише світло, заломлене земною атмосферою. Знімок з’явився в добірці 1 листопада.
