У серпні 2018 р. виповнюється 80 років від дня народження другого президента незалежної України Леоніда Даниловича Кучми. Він народився в селі Чайкине Чернігівської області, в 1960 р. закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету, після чого протягом 32 років працював у КБ «Південне» та на заводі «Південмаш»: інженером (1960-1964), старшим інженером ( 1964-1966), провідним конструктором (1966-1972), помічником Головного конструктора (1972-1975), секретарем парткому (1975-1982), першим заступником Генерального конструктора КБП (1982-1986), Генеральним директором ПМЗ(1986-1992).
У 1992-1993 роках. Леонід Кучма обіймав посаду прем’єр-міністра України, а 1994 р. став Президентом України. Реальністю того часу були п’ятизначна інфляція, падіння промислового виробництва, загроза сепаратизму… Через 10 років, наприкінці його президентства, Україна мала рекордні темпи економічного зростання, виважену зовнішню політику, могла пишатися успіхами у спорті та космосі.
Напевно, була своя закономірність у тому, що ціле десятиліття на чолі країни був професійний ракетник. За його плечима була першокласна освіта, досвід випробувальної роботи на полігонах, школа управління, традиції передових колективів КБ «Південне» та Південмашу, де людей оцінювали у конкретних справах, сміливих ідеях та нестандартних рішеннях.
«Ракетний період» життя та діяльності Леоніда Даниловича — один із найменш відомих у його біографії, тому він становить великий інтерес для істориків. Розповісти напередодні ювілею про Леоніда Даниловича Кучму як про ракетника вирішили у Конструкторському бюро «Південне», де він відпрацював майже чверть століття.
Серія з чотирьох статей відкриє завісу секретності над багатьма ракетно-космічними розробками, що раніше залишалися недоступними дослідникам. В основу матеріалів покладено унікальні документи, підняті з архівів, свідчення очевидців та колег, які довгі роки працювали разом із Леонідом Даниловичем. Окремі факти та фотографії публікуються вперше.
Стаття 1. Дитинство та юність
Батьківський будинок на лісовому кордоні (1938-1941 рр.)
9 серпня 1938 року у Данила Прокоповича та Параски Трохимівни Кучма народилася третя дитина — хлопчик. Він з’явився на світ, як і старші діти Олександр та Віра, у будинку лісника, де мешкали його батьки.
Данило Кучма працював лісником Узруйського лісництва Новгород-Сіверського округу Чернігівської губернії. Його сім’я жила неподалік села Чайкіне, на лісовому кордоні — так називався тоді сторожовий піст на межі лісництва. На ділянці Кучми був зразковий порядок: усі плани щодо заготівлі деревини, ягід, грибів постійно виконувались та перевиконувалися. Кілька разів він навчався на курсах підвищення кваліфікації, мав славу в окрузі одним з кращих мисливців.
Парасковія Трохимівна Кучма займалася вихованням дітей та домашнім господарством.
Дитинство, обпалене війною (1941-1945 рр.)
Страшне слово «війна» увірвалося в життя чайкінців 22 червня 1941 року: про напад Німеччини повідомили до сільради телефоном із райцентру.
Данило Прокопович не підлягав мобілізації за віком, але 12 липня 1941 вступив до лав Червоної Армії як доброволець. 267-ю Старо-Оскольську стрілецьку дивізію, куди прибув Д.П.Кучма, відправили під Ленінград. Вона зайняла смугу оборони правому березі річки Волхов.
У цей час чайкінці брали участь у військово-інженерних роботах: копали окопи, протитанкові рови, перекривали дороги. Перша оборонна лінія оборони проходила від Новгород-Сіверського річкою Десні. У двадцятих числах серпня 1941 р. німці, прорвавши оборону радянських військ, увійшли до Чайкіного. У селі вони не затрималися – пройшли колоною далі. Кілька днів чулася артилерійська канонада, багряніло від пожеж нічне небо. Після важких боїв 26 серпня 1941 р. старовинне місто Новгород-Сіверський було захоплено ворогом. За два тижні тим же маршрутом, яким пройшли бойові частини, потягнулися до міста нескінченні колони військовополонених. Ними гітлерівці заповнювали концтабори, створені у місті біля Спасо-Преображенського монастиря.
5 жовтня 1941 р. 560-й саперний батальйон 267-ї стрілецької дивізії, в якому воював старший сержант Данило Кучма, підняли по тривозі і кинули на допомогу бійцям 111-ї стрілецької дивізії, що виривалися з оточення, — їм необхідно було переправитися.
З нагородного листа, що зберігається в Подільському архіві МО СРСР:
«Старший сержант, заступник політрука роти Кучма… не зважаючи на свою хворобу, пішов виконувати бойове завдання командування з переправи бійців та командирів, які виходили з ворожого оточення.
Зі своїм товаришем червоногвардійцем В’язовиком Кучма під вогнем ворожих кулеметів та мінометів спокійно, без паніки, продовжували робити рейси через річку, відвозячи в безпечне місце врятованих бійців та командирів.
Під час операції Кучма врятував понад 20 бійців та командирів і після закінчення операції… продовжував допомагати виносити під вогнем противника з поля бою поранених бійців».
Тієї ночі, використовуючи різні плавзасоби, бочки й колоди, плоти і саморобні човни, виготовлені силами інженерних військ і саперного батальйону, долаючи крижану воду річки, на східний берег Волхова вдалося переправити близько 2500 бійців, що вирвалися з оточення. З боєм переправилися штаб дивізії та батальйон зв’язку. Завдяки цьому 111-а стрілецька дивізія стала практично єдиним з’єднанням, яке зберегло управління і особовий склад після Лузького котла.
За цей військовий подвиг 27 грудня 1941 р. Указом Верховної Ради СРСР разом з шістдесятьма бійцями, що найбільш відзначилися, старший сержант Данило Прокопович Кучма був нагороджений орденом Червоної Зірки. Через півтора місяці, 7 лютого 1942 р., він помер від крупного запалення легенів, отриманого під час крижаних переправ через річку Волхов. Похований у братській могилі у селі Новоселиця Мстинського району Новгородської області.
У цей час на Чернігівщині точилася партизанська війна. З весни 1942 р. активізувалася радянська диверсійна діяльність у районі села Чайкине. Німці, налякані діями партизанів, спалили у Новгород-Сіверському районі п’ять населених пунктів. Чайкине горіло три дні: було знищено всі 120 хат колгоспників, школа, клуб, сільмаг, усі колгоспні споруди. У селі не залишилося жодної вцілілої будівлі.
Спалили й будинок лісника Данили Кучми, який знаходився в лісі за кілька кілометрів від Чайкіно. Парасковії Трохимівні з дітьми довелося піти до сусіднього села Карасі, де жила її рідна сестра. Але й там жилося несолодко: село постійно бомбили — то гітлерівці, що відступають, то наступаючі радянські війська. Основним порятунком були льохи, де зберігали картоплю. У них і ховалися від бомбардувань.
Ще рік довелося чайкінцям жити під фашистським ярмом. Окупанти з’являлися лише для того, щоб відібрати останній хліб або живність, що залишилася. Вцілілу молодь викрадали на роботи до Німеччини. Влітку 1943, відступаючи під натиском Червоної Армії, німці знищували все на своєму шляху. Знову було спалено села Чайкине та Карабани… вірніше, те, що вдалося відбудувати їх мешканцям за рік.
18 вересня 1943 р. Чайкіно було звільнено від нацистів воїнами 137-ї стрілецької дивізії 48-ї Армії Центрального фронту.
Восени 1943 р. Парасковія Трохимівна Кучма повернулася з дітьми в село. Спочатку жили в поспіху виритій землянці, потім дітям з матір’ю дала притулок жінка, яка прибула в Чайкіне з Галиччини працювати за договором у сільській раді — їй надали будинок, збудований коштом колгоспу. Через два роки після закінчення договору вона поїхала додому, а сільрада залишила будинок Парасковії Трохимівні з трьома дітьми. Він був невеликий, лише одна кімната та сіни, але мав і безперечну перевагу — піч, яка служила для обігріву, приготування їжі та була улюбленим місцем для дітей.
Як Парасковії Кучмі з трьома дітьми вдалося вижити в роки війни і як вони не померли з голоду, знала тільки вона сама.
Шкільні роки (1945-1955 рр.)
Після війни чайкінці жили при світильниках-каганцях зі снарядних гільз, вогонь добували кресалами, одягалися в полотняний одяг домашнього виробництва, ходили в ликових лаптях або гумових чунях (калошах, склеєних з автомобільних шин). Техніки в селі не було: ліс вивозили коровами, ними ж орали поля, сіяли дідівським способом, зернові збирали косами, зерно мололи ручними жорнами.
Єдиним осередком освіти служила місцева школа, де сільські дітлахи отримували ази грамотності. Директором Чайкінської семирічної школи у 1943 р. був призначений Сергій Петрович Гоман. Якийсь час він одночасно виконував обов’язки голови Чайкинської сільради. Будівлю школи звели до початку 1944-го навчального року допризовники села. У ньому було лише три класні кімнати та коридор.
У вересні 1945 р. у перший клас пішов Льоня Кучма.
Згадує Тамара Назарівна Якубович — педагог Чайкінської семирічної школи: «У Чайкіне ніхто не хотів їхати — безглузда безпросвітна і така ж бідність. Школа як сарай. У класах тридцять учнів. Запам’ятався такий випадок. Приходить на уроки Сашко Тимошенко, а потім п’ять днів не з’являється у класі. Пішли до нього додому. Мати пояснює: «У мене є п’ятеро дітей. Живу без чоловіка. На всіх дітей одна фуфайка та одні чоботи, бо діти ходять до школи по черзі…»
Навчався Льоня Кучма охоче, все ловив на льоту. Те, що проходили в школі, йому не потрібно було закріплювати вдома — пам’ять у нього була чіпкою. Основою його морального виховання стали книги сільської бібліотеки, яка для невеликого села виявилася напрочуд багатою. Льоня читав запоєм українську та російську класику. Йому вдавалося познайомитися і з новинками – книгами ділилися шкільні вчителі, що мешкали в їхньому домі.
Педагоги відразу помітили, що цей білобрисий хлопчик вирізнявся незвичайною допитливістю: його цікавили й література, історія, та точні науки. До того ж він був надзвичайно працьовитим, все робив без примусу, брався за будь-яку роботу. Коли Льоня підріс, у нього, як і у старших брата та сестри, додалося нових обов’язків по домашньому господарству: наколоти дров, наносити води в будинок і хлів, сходити до лісу по гриби та ягоди. Усе це було нормою сільського життя.
Весною 1952 р. Леонід Кучма завершив навчання у Чайкінській семирічній школі з похвальною грамотою.
Щоб продовжити освіту, довелося ходити пішки до села Костобобрів, де було десятирічна школи. У короткі зимові дні та люті морози Льоня жив на квартирі в Костобоброві, а в решту днів виходжував по 18 км — дев’ять до школи та дев’ять назад, додому. Вчителі Костобобрівської середньої школи згадували його як здібного, старанного та скромного учня.
1955 р. Леонід Кучма закінчив Костобобровську середню школу, отримав атестат зрілості… Перед ним постало питання — де продовжувати навчання. Вибір ліг на Дніпропетровський університет, оскільки у місті на Дніпрі жив далекий родич матері, у якого можна було зупинитися спочатку.
Несподівано виникла ще одна проблема: колгосп неохоче відпускав молодь, особливо під час сіножаті та збирання врожаю. Утримувати хлопців у селі законними способами не виходило, але існували таємні важелі, що перекривали шляхи подальшого навчання. Найдієвішим із них було те, що сільські жителі не мали паспортів. Леонід Кучма не став винятком — він також не мав паспорта, який замінили довідкою сільської ради. З цією довідкою та десятьма карбованцями у кишені Льоня виїхав на вантажній автомашині до міста Дніпропетровська, куди прибув у липні 1955 р.
Студент (1955-1960 рр)
Тодішній Дніпропетровськ (колишній Катеринослав та нинішній Дніпро) називали містом чавуну та сталі, столицею металургів. Прикрашав його головний проспект, у нагірній частині якого був Дніпропетровський державний університет (ДДУ), який готував фахівців різного профілю. Саме у цьому університеті випускник Костобобрівської середньої школи Леонід Кучма вирішив здійснити свою заповітну мрію стати вчителем.
Наступного дня після прибуття до Дніпропетровська вчорашній випускник дістався парадного під’їзду університету та запитав у якихось хлопців на вході: «Де приймають документи на філологічний факультет?»
Познайомилися… Віктор Хазов та Ігор Ханін — такі ж абітурієнти, як і він, тільки виглядали по-міському: краще одягнені та трималися розкуто, невимушено. Вони-то й порадили Льоні вступати на фізико-технічний: «Стипендія на фізтеху 450 рублів, а на філфаку – 180».
У 1951 р. постановою Ради Міністрів СРСР для підготовки фахівців-ракетників на фізико-математичному факультеті ДДУ було відкрито фізико-технічне відділення. Для навчання відібрали найкращих студентів із кількох вишів країни. У 1952 р. це відділення перетворили на фізико-технічний факультет («фізтех»), який згодом став кузнею кадрів для ракетно-космічної галузі. Ректором ДДУ, на частку якого випало створення нового факультету та організація його роботи, став Георгій Борисович Мельников. Він встановив тісні зв’язки між університетом, заводом №586 (майбутнім «Південмашом») та Особливим конструкторським бюро №586 (майбутнім КБ «Південне»).
У 1955 р. бажаючих вступити на фізтех виявилося близько двох тисяч. Вступники на загальних підставах мали скласти 6 іспитів і набрати не менше 26 балів. Це означало, що той, хто склав всі іспити, на четвірки залишався за бортом.
Вступні іспити розпочалися 1 серпня з твору з мови та літератури. Надавали можливість написати твір російською або українською мовами (на вибір). Кучма вибрав роман Михайла Шолохова «Піднята цілина» — російську літературу він знав краще. Твір написав без жодної помилки та сподівався на вищий бал, але роботу оцінили четвіркою.
Після твору здавали письмову математику. Всі завдання Леонід вирішив легко, але аж до усного іспиту не знав, що за письмову роботу отримав п’ятірку. Це з’ясувалося лише на усному іспиті, коли йшла ґрунтовніша перевірка знань. На всі запитання вступник відповідав без запинки, і лише логарифми брав менш успішно. У результаті письмова математика – «відмінно», усна – «добре».
9 серпня чекала здавання фізики – основного предмета факультету. До іспиту Леонід Кучма готувався ґрунтовно та склав його на п’ятірку, зробивши собі чудовий подарунок на день народження.
Хімію здав на «добре», німецьку мову — на «відмінно». В екзаменаційному аркуші Кучми стояли три п’ятірки та три четвірки —27 балів. Дорога на фізтех була відкрита!
З вересня розпочалися студентські будні. Поки будувався фізтехівський корпус, заняття проходили в аудиторіях університету на вулиці Шевченка та проспекті Карла Маркса, а також у класах прилеглих шкіл. У перервах між лекціями студенти групками перебігали з корпусу до корпусу.
Навколо фізтеху на той час витав ореол таємничості. Чутки ходили різні, але ніхто до ладу не знав, яких спеціалістів готує «закритий» факультет. Наприклад, студент третього курсу Віталій Догужіїв (майбутній міністр загального машинобудування) стверджував, що вони стануть «атомниками» та працюватимуть у білих халатах.
На перших двох курсах читали загальноосвітні дисципліни — вищу математику, загальну фізику, загальну хімію, теоретичну механіку — та прикладні дисципліни: нарисну геометрію, “сопромат”, деталі машин та механізмів, електротехніку, гідрогазодинаміку, машинобудівне креслення, металознавство та матеріал планування та економіку виробництва, техніку безпеки та багато іншого. Як і в інших ВНЗ, обов’язково вивчали політекономію, діалектичний та історичний матеріалізм, іноземну мову.
Класичні курси читали університетські викладачі: професори Є.Р.Абрамовський, Ф.І.Коломойцев, В.І.Мосаковський, В.Є.Давідсон, І.А. доценти Н.І.Варич, О.М.Кільберг, Герой Радянського Союзу В.П.Юбкін, запрошені з інших ВНЗ І.К.Косько, О.М.Осипова, В.І.Оніщенко.
Під час навчання Леонід Кучма нічим особливим не вирізнявся: навчався добре, жив у гуртожитку на стипендію — основне джерело харчування. Гуртожиток був могутнім кланом, готовим за себе постояти та поділяється на «малі клани» – кімнати. Сусіди по кімнаті рятували один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. У різні роки сусідами Леоніда були Федір Аврахов, Олександр Антоненко, Павло Іськов, Євген Капінус, Микола Компанієць, Олександр Орєшкін, Володимир Понізов, Юрій Холодов. Це було справжнє братство молодих хлопців, об’єднаних спільним навчанням, спільним місцем проживання та єдиною метою стати першокласними фахівцями.
Загалом із навчанням у Леоніда Кучми все складалося добре: гідна стипендія, чудовий колектив, друзі по гуртожитку. Одне засмучувало — не було в чому пристойно одягнутися. З цієї причини він пропускав танці та молодіжні вечори у клубі студентів ДДУ на вулиці Шевченка. Натомість доводилося ходити розвантажувати баржі та вагони, але найчастіше — просиджувати над підручниками та конспектами, бо вчитися на фізтеху було складно.
Влітку 1956 р. фізтехівці відгукнулися на заклик радянського керівництва допомогти забрати перший цілинний врожай. У повоєнні роки країні гостро бракувало продовольства, і ставку вирішили зробити освоєння нових земель. Цілинники не відчували нестачі в тракторах, сівалках, комбайнах: вся сільськогосподарська техніка, що виробляється в СРСР, ешелонами вирушала до Казахстану. А ось із механізаторами було туго. Дефіцит трудових кадрів доводилося заповнювати за рахунок студентів та солдатів. Тому відбирали «на цілину» лише тих, хто мав навички роботи у сільському господарстві.
До осінніх дощів забрали весь перший цілинний урожай. У 1956 р. Казахстан дав рекордні 125 млн тонн зерна, половину з яких зібрали з цілинних земель. На зароблені гроші Леонід Кучма купив свій перший костюм і подарунок матері — оренбурзьку пуховку. Син був дуже задоволений, що порадував маму.
На третьому курсі фізтехівці дізналися, що основною їхньою спеціальністю будуть ракети. Про це «за секретом» студентам «закритого» факультету повідомив один із корифеїв ракетної техніки професор Микола Федорович Герасюта, запрошений на фізтех читати лекції з балістики.
Студентам пощастило — лекції читали й інші провідні фахівці КБ «Південне»: В.С.Будник, В.М.Ковтуненко, І.І.Іванов, П.І.Нікітін. Секретні спецкурси читали співробітники ОКБ-586 Е.М.Кашанов, М.Б.Двінін, А.В.Клімов, М.Д.Назаров, Б.С.Дробязко, а також штатні викладачі ДДУ – Є.Р.Абрамовський, В .Т.Кулібаба, Г.С.Шандоров, І.І.Морозов, Н.М.Бєляєв, М.І.Дупліщев, В.А.Махін.
Вчитися на фізтеху виявилося складно: все нове, незвідане і при цьому неймовірно секретне. Підручників практично не було. Вся надія покладалася на лекції фахівців, які ретельно конспектувалися у товстих зошитах, прошнурованих посторінково та скріплених сургучним друком. Ці конспекти зберігалися у секретному відділі та видавалися під розписку, їх категорично заборонялося виносити за межі факультету.
1958 р. Леонід Кучма знову поїхав на цілину — до колгоспу імені Кірова Дар’їнського району Західно-Казахстанської області. Після закінчення робіт студентам влаштували урочисті проводи. Тім, хто відзначився вручили нагороди. Усім, хто побував на цілині вдруге, вручили медалі “За освоєння цілинних земель”. Цієї нагороди були удостоєні Микола Жиденко, Володимир Керімов, Леонід Кучма, Віталій Чорнобривець, Леонід Іщенко, Віктор Хазов, Юрій Титов та інші. Цього разу студенти заробили чималі гроші. Додому їхали у плацкартних вагонах поїзда «Барнаул-Дніпропетровськ», де кожному дісталася полиця та ліжко. У Дніпропетровську цілинників зустрічали на Привокзальній площі як героїв — під грім оркестру та за великий збіг людей.
На останніх курсах фізтеху йшла поглиблена підготовка майбутніх спеціалістів за трьома напрямками: корпусники, двигунисти та управлінці. Все частіше студентів-практикантів бачили у цехах заводу та на випробувальних стендах.
Наприкінці 1950-х СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію, перший штучний супутник Землі, перший атомний криголам «Ленін». У липні 1959 р. Дніпропетровськ відвідав керівник партії та уряду Микита Хрущов. За створення ракети Р-12 він вручив ОКБ-586 та заводу №586 ордена Леніна. Головний конструктор Михайло Янгель, його перший заступник Василь Будник та директор заводу Леонід Смирнов стали Героями Соціалістичної Праці.
Осінь 1959 р. принесла багато хвилювань і турбот 340 студентам п’ятого курсу – майбутнім випускникам фізико-технічного факультету ДДУ. Усі вони мали постати перед комісією з розподілу, отримати призначення на роботу, а потім відбути на переддипломну практику та дипломування. Географія місць призначення – “від Москви до самих до околиць”.
Ракетобудування наприкінці 1950-х років ставало найпотужнішою галуззю промисловості, в яку вливалися колишні артилерійські та авіаційні заводи, новостворені конструкторські бюро та науково-дослідні інститути. Ця галузь гостро потребувала інженерних кадрів. Тому 75 випускників фізтеху було направлено до міста Воткінська, де на машинобудівному заводі освоювався випуск ракет «Скад». У Перм, де розпочиналося серійне виробництво ракет Р-12, направили 33 випускники. У Красноярськ (завод «Красмаш», ДКБ М.Ф.Решетнева) розподілили 52 фізтехівці. 8 випускників вирушили до міста Міас Челябінської області (ДКБ-385 Головного конструктора В.П.Макєєва) для участі в роботах зі створення балістичних ракет з підводним стартом.
Два студенти-дипломники поїхали до підмосковного Калінінграда (ДКБ-1 С.П.Корольова). Група з 9 осіб прибула у філію ДКБ-1, що дислокувалась на Куйбишевському Державному авіаційному заводі №1, де розгорталося виробництво міжконтинентальної ракети Р-7. Крім того, випускників фізтеху ДДУ направили до Коломни (КБ мінометів Б.І.Шавиріна), Свердловська («Уралмаш», КБ «Новатор», завод ім.Калініна, НДІ автоматики Головного конструктора Н.А.Семихатова), Омська (авіазавод, де освоювалося серійне виробництво ракет Р-12), Довгопрудний Московської області (зенітні ракети), столицю Удмуртії Іжевськ (мотозавод, машинобудівний та електромеханічний заводи).
Для багатьох випускників 1960 року місцем призначення став Дніпропетровськ: 66 осіб направили до ДКБ-586 та 24 — на завод №586. У цей час там велося широкомасштабне наземне відпрацювання ракети середньої дальності Р-14 та міжконтинентальної ракети Р-16. 20 осіб було направлено на Дніпровський машинобудівний завод та в КБ «Дніпровське», де створювалася та випускалась радіолокаційна апаратура для ракетних комплексів ППО та ПРО.
На початку січня 1960 року студенти-дипломники, спрямовані в ДКБ-586, переступили поріг підприємства. Леоніда Кучму розподілили до конструкторського відділу №5, з якого розпочиналася історія ДКБ. Начальник відділу Володимир Миколайович Лобанов із 1946 р. працював під керівництвом Головного конструктора Сергія Корольова, був начальником групи, керував конструкторським сектором. У складі групи співробітників ДКБ-1, відібраних В.С.Будником, він у серпні 1951 р приїхав до Дніпропетровська. Сектор, де мав дипломуватися Леонід Кучма, очолювала Лідія Михайлівна Назарова. З 1948 до 1951 рр вона працювала в ДКБ-456 Головного конструктора Валентина Глушка, а потім також прибула до Дніпропетровська. Тож у відділі було в кого і чому повчитися.
20 червня 1960 р 66 студентів успішно захистили у ДКБ-586 свої дипломні проєкти перед Державною комісією. Її головою був директор заводу №586 Л.В.Смірнов – майбутній заступник голови Ради Міністрів СРСР, голова ВПК. А далі — отримання новеньких дипломів про вищу освіту, що ще пахнуть клеєм, блискучих університетських значків і випускних фотоальбомів, для яких дев’ять «студентів-стиляг», у тому числі й Леонід Кучма, сфотографувалися в краватках-метеликах…
Так завершилася студентська сторінка біографії випускників фізтеху ДДУ 1960 року. Попереду їх очікувало ракетно-космічне майбутнє.
Далі буде…
Автори:
Микола Олександрович Мітрахов – керівник Інформаційно-аналітичного центру «Спейс-Інформ» (2001-2010), з 2011 р. – директор Представництва КБ «Південне» у м. Києві. Автор та укладач низки видань про космічну діяльність України.
Володимир Петрович Платонов — співробітник КБ «Південне» та «Південмаш» протягом майже сорока років, редактор газети КБП «Конструктор» (1974-1979), керівник пресцентру «Південмаш» (1985-1995). Член Спілки журналістів та Спілки кінематографістів України. Автор низки науково-популярних книг та документальних фільмів з історії ракетно-космічної техніки.
Олександр Юрійович Тимченко – ветеран проєктного відділу ракетних комплексів КБ «Південне» (1972-2011). З 2012 р – провідний спеціаліст відділу технічної інформації КБ «Південне». Упорядник ряду видань з історії розробок КБП.
