Ми живемо в дивовижний час. Це фактично початок історії. Таїнство творення.
Ніщо не є неминучим. І ніщо насправді не дається легко. Не всі революції перемагають. Деякі революції здаються під тиском сил старого порядку, а іншим просто судилося заблукати.
Чи візьмемо ми на себе відповідальність за власну долю, щоб перетворитися на істот, здатних приймати дедалі більше викликів цілого Всесвіту? — Таке питання ставить у передмові до книги автор, а сама книга окреслює шлях, який нам доведеться пройти, щоб опанувати Сонячну систему. «Жага космосу. Як революція у космічній галузі відкрила перед нами майбутнє, сповнене безмежних можливостей» складається з двох частин. У першій автор шукає відповіді на питання «Як?», а в другій — «Навіщо?».
Публікуємо уривок із книги, де автор розмірковує над одним із «навіщо». — Заради свободи.
Ви можете отримати книгу у подарунок, зробивши донат та наблизити перемогу
Перед людською цивілізацією нині постало багато серйозних загроз. Але найбільша, катастрофічна небезпека — не руйнування середовища, не вичерпування ресурсів і навіть не удар астероїда. Це — погані ідеї.
Ідеї тягнуть за собою наслідки. Погані ідеї — погані наслідки.
Найгірша з ідей у світі: нібито, загальна кількість ресурсів обмежена. Жахлива ідея; вона налаштовує всіх проти всіх.
Нині уявлення про обмеженість ресурсів доволі популярне не лише серед футурологів, а й серед політичної еліти. Якщо воно превалюватиме, значить, нам просто необхідно обмежувати людську свободу. Ба більше, світові війни та геноцид неминучі, адже якщо серед людей побутує уявлення, що нам належить лише певна кількість благ, ті, хто володіє цими благами, й ті, хто бажає ними володіти, мають вступити в битву. Єдине питання: коли це станеться.
І це не марне теоретизування. ХХ століття було часом безпрецедентного процвітання. Проте ми спостерігали вбивство десятків мільйонів людей буцімто в боротьбі за виживання — цілком надуманій боротьбі. А в ХХІ столітті наслідки такого мислення можуть виявитися ще трагічнішими.
Логіка концепції обмежених ресурсів заводить нас на інфернальну стежку, спонукає до найгірших злочинів. У загальних рисах вона має такий вигляд.
Ресурси обмежені. Отже:
- прагнення людей потрібно утискати;
- певні владні структури мусять отримати повноваження для таких утисків;
- позаяк придушувати свободу необхідно, маємо стати на бік чинної влади, аби самим гнобити тих, кого вирішено зневажати, а не бути об’єктом утисків;
- коли вдасться відтіснити визначені нижчі верстви від споживання ресурсів, зможемо зберегти наші обмежені ресурси й далі просувати соціальний розвиток людства, внаслідок чого світ стане кращим.
Це обґрунтування пригнічення, тиранії, війни та геноциду абсолютно фальшиве, проте руйнівне. Насправді саме така політика спричинила більшість рукотворних катастроф за останні 200 років. Тож докладно це проаналізуймо.
Два століття тому англійський економіст Томас Мальтус висунув теорію: зростання населення завжди випереджає виробництво благ; мовляв, це — фундаментальний закон природи. Ця теорія слугувала за обґрунтування жорстокої реакції британського уряду на голод в Ірландії та в Індії у другій половині ХІХ століття, коли влада не надавала продовольчої допомоги і навіть відмовлялася знизити податки, орендну плату чи будь-яке регуляторне навантаження на мільйони голодних людей. Вона прикривалася псевдонауковим поясненням, мовляв, вони все одно приречені.
Проте, як виявляється, мальтузіанська теорія цілком суперечить фактам. За два століття, що минули відтоді, як Мальтус писав свої праці, населення планети збільшилося всемеро, ВВП на душу населення в усьому світі зріс у п’ятдесят разів (з урахуванням інфляції), а загальний ВВП відповідно — у 350 разів.
Цілком очевидно, що аргументи Мальтуса є абсолютно абсурдні, адже ресурси є функцією технології. Що більше людей у світі, що вищі їхні стандарти життя, то більше в нас буде винахідників, отже, й винаходів. Тому швидше розвиватиметься ресурсна база.
Наші ресурси зростають, а не скорочуються, тому що ресурси породжує людська творчість. Насправді не існує такого явища, як «природні ресурси». Природною буває лише сировина, а на ресурс її перетворює людська винахідливість.
Земля не була ресурсом, поки люди не винайшли сільське господарство, й саме людська винахідливість, виявлена в невпинному вдосконаленні сільськогосподарських технологій, привела до збільшення обсягів цього ресурсу в багато й багато разів.
І нафта колись ресурсом не була. Ми натрапляли на неї завжди, але користі в ній не вбачали. Просто якась чорна смердюча речовина, що іноді висотується із землі та псує прекрасне поле або пасовисько. Ми перетворили її на ресурс лише по тому, як винайшли буріння й очищення, а також з’ясували, що нафтопродуктами можна замінити китовий жир для освітлення приміщень, а потім ще виявилося, що та сама речовина може дати людству новий ступінь свободи, забезпечити кожному безпрецедентну індивідуальну мобільність.
Така історія людства. Якщо зайдете до будь-якої антикварної крамниці Old West, де продаються реальні речі з Дикого Заходу, побачите предмети, виготовлені з деревини, паперу, шкіри, вовни, бавовни, льону, скла, вуглецевої сталі, можливо, трішки з міді й бронзи. Усі ці матеріали — штучні, за винятком, хіба що, деревини (хоча й тут можна сперечатися). Вони не існували й не існують у природі. Їх виробляла тогочасна цивілізація. А тепер зайдіть до сучасного оптового магазину, наприклад, до Target. Ви побачите деякі речі з тих самих матеріалів, але їх набагато більше — з пластику, синтетичних тканин, неіржавної сталі, склопластику, алюмінію та кремнію (силікон). А на паркуванні, звісно, — бензин. Більшість матеріалів, з яких складаються повсякденні речі нашої цивілізації, 150 років тому не використовувалися або не існували. Алюміній і кремній — найпоширеніші елементи в земній корі. Але перші американські поселенці їх просто не бачили. Для людей того часу це була просто грязюка. Тільки людська винахідливість перетворила їх зі звичайної глини на цінні ресурси.
І сьогодні навколо нас є речі, які цілком можуть стати важливими ресурсами, але поки що такими не є. Уран і торій не були ресурсами, поки ми не навчилися користуватися ядерною енергією, але людству доведеться виявити ще чимало винахідливості, аби усунути всі перешкоди на шляху до повної реалізації їх колосального потенціалу. Те саме стосується і сонячної енергетики, яку слід здешевити, щоб мало сенс користування нею. Проте все це відбувається — рік за роком — завдяки численним винаходам, великим і малим. Інші колосальні ресурси вже видніються попереду, чекають на винаходи, які дадуть змогу їх використовувати. Наприклад, у морській воді є дейтерій, який може забезпечити нас енергією синтезу; є гідрати метану; є стратосферні вітри. Сьогодні новим революційним ресурсом є сланець. Ще двадцять років тому сланець ресурсом не був. А нині завдяки розробці нових методів, таких як горизонтальне буріння й розрив пластів, це вже ресурс, і дуже цінний. Завдяки йому ми за останні десять років збільшили видобуток нафти на 50%. За минулі двадцять років обсяг розвіданих газових родовищ у Штатах збільшився втричі й ми можемо зробити те саме та ще набагато більше для світу загалом — і зробимо.
Отже, факт: людство не наближується до вичерпання своїх ресурсів. Ми примножуємо ресурси в геометричній прогресії. Ми на це здатні, бо справжнім джерелом ресурсів є не земля, не океан і не небо. Таким джерелом є творчій потенціал. Поклади — в людині.
Саме тому всупереч Мальтусу й усім його послідовникам зі зростанням населення стандарти життя в усьому світі постійно лише зростають, а не знижуються. Що більше маємо людей — особливо вільних і освічених — то більше винахідників, а винаходи дають кумулятивний ефект.
Ідемо далі. Ідея: народи постійно борються за існування. Це теж помилка. Теорія природного добору Дарвіна дуже корисна для розуміння механізмів, що рухають еволюцію організмів у природі, але вона абсолютно не придатна для пояснення процесів соціального розвитку людини. Річ у тім, що на відміну від тварин або рослин, люди здатні успадковувати набуті характеристики — наприклад, нові технології — причому, не лише від батьків, а й від зовсім чужих осіб. Тому винаходи, зроблені будь-де, зрештою, приносять користь усім людям. Прогрес людства відбувається не завдяки тому, що потужніші у військовому відношенні країни знищують слабші. Натомість винаходи, зроблені в одній країні, далі розповсюджуються світом, де потім комбінуються з іншими технологіями та альтернативними способами мислення, внаслідок чого розкривають свої нові грані. Папір і друк винайшли в Китаї, та лише в поєднанні з латинським алфавітом (що походить від фінікійського), німецькою технологією ливарного виробництва та загальноєвропейськими уявленнями про свободу совісті, слова й наукових досліджень ці винаходи призвели до формування всесвітньої культури загальної грамотності. Та сама модель множинності винахідницьких джерел працювала в процесі створення буквально кожної важливої технології з тих, якими володіють люди на сьогодні, — від одомашнення рослин і тварин аж до розробки телескопів, ракет і міжпланетних подорожей.
Завдяки цьому духові винахідництва й здатності збирати людей та ідеї з цілого світу, Сполучені Штати стали надзвичайно заможною державою. Проте інші країни не стали би багатшими, якби Штатів не існувало, або вони були біднішими чи давали громадянам менше свобод. Навпаки: й усі інші країни жили б набагато гірше.
Так само й Штати нічого не виграли б, якби гальмували розвиток решти світу. Ми можемо пишатися своїм творчим потенціалом, але насправді нам стає тільки ліпше, коли інші народи теж отримують шанс на повноцінне життя, вкладають у загальний поступ людства такий самий внесок, як і ми.
І все-таки, поки людство залишається в межах однієї планети, аргументи мальтузіанців видаються самоочевидною істиною, і їх перемога може призвести лише до катастрофи.
Насправді достатньо поглянути на історію ХХ століття: мальтузіанські й націонал-соціалістичні, дарвіністські міркування підштовхнули спочатку імперіалістичну, а потім і нацистську Німеччину до війн. Маємо усвідомити, до яких жахливих наслідків може призвести значне поширення таких міфів.
Провідний інтелектуал німецького Генерального штабу, генерал Фрідріх фон Бернґарді в своїй виданій 1912 року надзвичайно популярній книжці «Німеччина і наступна війна» писав: «Міцні здорові й квітучі нації кількісно зростають. Від певного моменту вони потребують невпинного розширення своїх кордонів, нових територій для свого дедалі більшого населення. Позаяк майже вся земна куля вже населена, нові території зазвичай доводиться здобувати за рахунок їх нинішніх власників — іншими словами, завойовувати, й це тепер перетворилося на закон необхідності». Генерали Кайзера були впевнені, що війна неминуча, тож їм залишалося тільки визначитися, коли її почати. І вони вирішили зробити це якнайшвидше, поки не встигла ще належним чином розвинутися російська промисловість.
Як наслідок, 1914 року безпрецедентно заможна європейська цивілізація занурилася в абсолютно непотрібну і майже самовбивчу тотальну війну. За чверть століття та само логіка підштовхнула нацистів до нової бійні, але в цьому випадку серед їхніх безглуздих завдань було не лише захоплення земель, а й систематичний геноцид.
Якщо бути чесним, не можна сказати, що злочини нацистів здійснювалися таємно певною малою групою лідерів-нелюдів, тимчасом як решта добрих громадян просто й далі жила своїм повсякденним життям і ні про що не здогадувалася. Насправді таке блаженне незнання було просто неможливим. На піку безумства Третій Рейх мав понад 20 000 центрів винищення людей, і більшість із них армії союзників знаходили за кілька годин по тому, як звільняли відповідну територію, тому що їх виказував сморід крематоріїв. Обслуговуванням таких об’єктів займалися близько мільйона німців, і ще кілька мільйонів служили в підрозділах збройних сил або поліції, які так чи інакше брали участь в операціях із забезпечення геноциду. Таким чином, практично кожен німець мав друзів або родичів, які були свідками або прямими виконавцями геноциду — і ті могли розповідати своїм знайомим про те, що відбувається, та, без сумніву, розповідали. (Багато з них надсилали своїм батькам, дружинам або нареченим світлини, на яких вони готуються вбити жертву, вбивають її або позують над трупами). Ба більше, нацистське керівництво зовсім не приховувало своїх намірів. Геноцид євреїв і слов’ян був серед прямо заявлених завдань партії, за яку 1932 року проголосували 18 мільйонів німців. 20 березня 1933 року, менш ніж за 2 місяці після приходу нацистів до влади, керівник SS Генріх Гіммлер абсолютно недвозначно пообіцяв, що побажання виборців будуть виконані. Про це він заявив під час прес-конференції, коли оголосив про офіційне заснування першого концентраційного табору в Дахау. Крім того, на початкових стадіях нацисти здійснювали геноцид публічно; це виявлялося в систематичних утисках, побоях, лінчуванні та масовому вбивстві євреїв, які траплялися на вулицях, у всіх на очах від 1933 року. Наймасштабніші вбивства, такі як погром «Кришталева ніч», що відбувся 10 листопада 1938 року, потім ще й урочисто відзначали масовими мітингами і вечірками.
Отже, твердження, ніби здійснюваний нацистами голокост відбувався потай від доброго німецького населення, — просто неправда. Натомість нацистська програма геноциду виконувалася за загальної підтримки німецького суспільства — і насправді в іншому випадку не могла б відбутися. Значить, відтоді сумління цілого людства не може не мучитися болісним запитанням: як таке могло статися? Як вийшло, що більшість громадян нібито цивілізованої країни вирішили так поводитися? Дехто намагається пояснювати це традиційним німецьким антисемітизмом. Але така відповідь кульгає, адже антисемітизм спостерігався в Німеччині, а також у багатьох інших країнах, таких як Франція, Польща та Росія, навіть і в більших масштабах упродовж століть до голокосту — й ніколи не спричинює навіть віддалено подібні наслідки.
І цього ще замало: нацистська програма геноциду була націлена не лише проти євреїв, а й проти багатьох інших категорій населення включно з інвалідами, ромами та слов’янами. Насправді нацисти мали цілком готовий проект під назвою «План голоду», націлений на винищення населення східної Європи, Балкан і Радянського Союзу методом організації масового голоду, який вони мали намір реалізувати після своєї очікуваної перемоги. В основі того плану була безглузда ідея: коли ми приберемо з землі фермерів, решті людей залишиться більше їжі. Тут слід зазначити, що часткова реалізація цього плану на окупованих територіях не тільки спричинила десятки мільйонів смертей, а й істотно наблизила Третій Рейх до поразки, адже такі дії унеможливлювали мобілізацію нацистами людського потенціалу захоплених територій та його ефективне використання. Проте навіть такі очевидні практичні військові та економічні міркування не змогли подолати ідею-фікс у головах нацистів.
Іншими словами, як не раз наголошували самі нацистські лідери, програма геноциду не була вмотивована просто певними застарілими шовіністичними упередженнями. Справді, вона значною мірою спиралася саме на такі почуття серед неосвічених селян, міських волоцюг та інших подібних прошарків населення. Але необхідно було й дещо більше, аби переконати цілу націю, яка значною мірою складалася з серйозних, відповідальних, освічених і доволі розумних людей, щоб вони долучися до подібного проекту. І це була мальтузіанська псевдонаука.
Сам Гітлер чудово усвідомлював значення такого ідеологічного підґрунтя для його програми геноциду. У вересні 2015 року видатний історик голокосту Тімоті Снайдер у своїй авторській колонці в New York Times писав: «У книзі “Mein Kampf” він стверджував, що прагнення миру й процвітання за допомогою науки — то єврейська змова для відволікання німців від необхідності ведення війн».
Повторю для виразнішого розуміння: питання не в тому, чи знайдемо ми додаткові ресурси на Землі в найближчому майбутньому. Питання в тому, як ми в принципі уявляємо свою майбутню ситуацію просто зараз. Німеччина за часів нацистів не мала жодної потреби розширення свого життєвого простору. Нині вона значно менша за площею, ніж Третій Рейх, і має набагато більше населення — але при цьому німці живуть ліпше, ніж за часів, коли при владі був Гітлер. Тож фактично наміри нацистів зменшити населення Європи були безглуздими не тільки з моральної, а й із прагматичної точки зору. Але вони керувалися своєю хибною вірою в гру з нульовою ставкою, тому все одно спробували діяти саме так.
Якщо ми дозволимо домінувати ідеологіям нульової ставки й у ХХІ столітті, матимемо ще жахливіші наслідки. Наприклад, певні діячі звертають увагу на той факт, що в Сполучених Штатах живуть 4% населення Землі, а при цьому ми споживаємо 25% світової нафти. Якби ви були китайським урядовцем і вірили в обмеженість ресурсів (а багато з них справді в це вірять — про що свідчить жорстока політика «одна родина — одна дитина»), що потрібно було б робити зі Сполученими Штатами?
З іншого боку, і в середовищі офіційних осіб, які опікуються національною безпекою США, є особи, дуже занепокоєні стрімким економічним зростанням Китаю і відповідним ростом споживання ресурсів у цій країні. Вони передрікають майбутню «війну за ресурси», закликають до збільшення американської військової присутності у світі, щоб забезпечити Штатам доступ до ключових корисних копалин, особливо до нафти.
У результаті такої ідеологічної установки Сполучені Штати розв’язали низку конфліктів на Близькому Сході (або втрутилися в такі конфлікти), які коштували десятків тисяч життів (для нас… а для східних країн — сотні тисяч) і трильйони доларів. За один відсоток коштів, витрачених на війну в Іраку, ми могли переобладнати всі автомобілі в США, щоб вони працювали «з гнучким вибором палива» — тобто могли б їздити як на бензині, так і на метанолі, який можна виробляти з природного газу, а його в нас удосталь. За ще один відсоток можна розвинути термоядерну енергетику, а натомість ми ведемо війни за контроль над родовищами нафти, яку все одно купить той, хто найбільше заплатить, незалежно від того, хто її видобуває.
Не існувало жодних об’єктивних причин для початку перших двох Світових війн, як нема їх і для третьої. Але вона цілком може початися, якщо у світі домінуватиме ідеологія «нульової ставки». Попри всі дари, які невтомно приносить нам людська творчість, серед можновладців, які мають опікуватися національною безпекою США, і нині є ті, хто планує війни за ресурси проти народів, які можуть і мають бути нашими партнерами в справі подолання бідності. Їх колеги за кордоном так само гострять ножі проти нас. Така ідеологія — прямий шлях до катастрофи.
Сьогодні в Росії набирає силу небезпечний рух проти Заходу й проти свободи під проводом фашистського філософа Олександра Дугіна, який прагне поширити свою ідеологію цілим світом. (І це йому практично вдається. Американський рух Alt Right і ціла когорта подібних європейських шовіністичних організації «за ідентичність» — усі вони надихаються саме проповідями Дугіна. Ключова ідея полягає в балканізації Заходу і в підриванні його прихильності до гуманістичних ідеалів через розбурхання в людях племінних інстинктів.) З погляду дугіністів світ був би набагато ліпшим без Америки чи будь-яких інших країн, що обстоюють ліберальні цінності. В жовтні 2013 я відвідував конференцію з глобальних питань, яка проводилася в Московському Державному університеті (так би мовити, на «домашньому полі» Дугіна), де один з його послідовників виголосив запальну промову, в якій засудив Америку за марнотратне споживання ресурсів планети включно із запасами кисню. Такі промови — фактично заклик до війни.
Тож чи справді нам загрожує тотальна війна? Здавалося б, жодних причин для неї немає. Справді немає! Люди в усьому світі сьогодні живуть набагато ліпше, ніж будь-коли в історії. Але те саме можна було сказати й про 1914 рік. Пригадаймо: лише 30 років тому світ був розділений на два непримиренні табори, готові за кілька хвилин узятися до роботи зі знищення один одного за допомогою десятків тисяч ядерних зарядів. Ця загроза зникла не завдяки певним змінам у реальному становищі людей, а через занепад однієї хибної ідеї. Але натомість так само швидко може постати інша, як 1914-го й 1939-го. Все, що для цього потрібне, — лише віра, нібито нам чогось бракує, а інші мають забагато. Або ж стрімке зростання тих інших несе загрозу заволодіння ресурсами, більшими, ніж у нас… І в результаті цілий світ може спалахнути.
Якщо ми погоджуємося, що наше майбутнє — війна за ресурси, в нас є чимало енергійних людей, які готові діяти відповідно.
На користь такої мотивації конфлікту немає жодних наукових аргументів. Навпаки, саме завдяки свободі й добробуту в Сполучених Штатах громадяни Америки змогли розробити більшість технологій, які потім дали змогу і Китаю, і Росії, і багатьом іншим країнам врешті видряпатися зі злиднів. І якщо Китай (населення якого вп’ятеро більше за наше) зможе розвинутися до такого рівня, що число винаходів на душу населення можна буде порівняти з американською — де 4% мешканців світу належать 50% винаходів на планеті, — це буде колосальний виграш для всього людства. Але на сьогодні люди бачать ситуацію зовсім інакше. Або ж їх заохочують так її бачити саме ті кола, які мусили би бути відповідальнішими.
Насправді людей зусібіч обстрілюють пропагандою — причому не лише ті, хто прагне торговельних війн, імміграційних обмежень чи битви за ресурси, а й ті, хто зображує людство як дику орду паразитів, які загрожують природному порядкові, — намагаються скористатися мальтузіанською ідеологією як виправданням для придушення свободи. Така аргументація часто маскується під захист довкілля, але це неправда. Справжні екологи стають на гуманістичні позиції, шукають практичного вирішення реальних проблем, аби зробити навколишнє середовище найсприятливішим для життя людей у найширшому сенсі. А тому вони лише вітають технологічний поступ. З іншого боку, антигуманістичне мальтузіанство прагне використати будь-які випадки ненавмисного заподіяння людьми шкоди природі як ідеологічну зброю на користь застарілих реакційних уявлень, ніби людство — лише зграя паразитів, чиї прагнення мусять бути обмежені й придушені зусиллями можновладних тиранів заради збереження певної божественної рівноваги.
«Земля хворіє на рак, і той рак — людина», — проголошує елітний «Римський клуб» в одному зі своїх маніфестів. Такий спосіб мислення має цілком очевидні наслідки. Ніхто не надаватиме свободу паразитам. Ніхто не прагне сприяти поширенню ракової хвороби.
Справжній урок, який надали нам випадки геноциду в минулому столітті, такий: нам загрожує зовсім не брак ресурсів. Нам загрожують ті, хто вірить у нестачу ресурсів. Нам загрожує не надлишок людей. Нам загрожують ті, хто вважає, ніби людей у світі забагато.
Якщо ХХІ століттю судилося стати епохою миру, процвітання, надії та свободи, мусимо чітко й дружно заперечувати такі ідеї — так назавжди зруйнуємо стіни ментальної в’язниці, до якої хотіли б запроторити людство певні ідеологи.
Тільки цікаві новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Приєднуйтесь: https://t.me/ustmagazine
