Фільм «День незалежності» вже кілька десятиліть залишається взірцем кінематографічного зображення вторгнення інопланетян на Землю. І це — не дивлячись на наявність неймовірної кількості інженерної наукової маячні в ньому. З нагоди Дня незалежності США ми вирішили нагадати, в чому там проблема.
Фільм «День незалежності»
2 липня 1996 року, тобто за два дні до Дня незалежності США на екрани вийшов фільм з однойменною назвою. Він наробив у світі чимало галасу і це не дивно. Адже в ньому 2 липня з космосу прилітають інопланетяни, велетенські кораблі яких зависають над усіма великими містами планети, а біля Місяця ховається головна база діаметром 550 км.
Невдовзі інопланетяни починають знищувати міста, а земні сили оборони вступають із ними в бій і програють, бо вороги захищені невідомим полем. Проте, завдяки захопленню одного з ворожих винищувачів і зламуванню коду прибульців у людей з’являється шанс.
Герої летять на головний корабель ворогів, там підключаються до системи та деактивують передачу, яка підтримує захисне поле на всіх кораблях прибульців. Також вони підривають його атомною бомбою. Починається фінальна битва, в якій земляни борються за своє життя і незалежність.
Весь цей сюжет уже тоді був не новий. А надалі він став еталоном для багатьох інших фільмів про прибульців. В них обов’язково має бути багато величезних кораблів, що висять просто над містами й вони мають знищувати всіх-всіх людей, причому з мінімальної відстані та все заради наших ресурсів. Розберімось, що з цією історією не так.
Космічні кочівники
Згідно із сюжетом «Дня незалежності» комахоподібна раса прибульців є космічними кочівниками. Вони не мають власного світу і немов зграя сарани мандрують від зорі до зорі, «виїдаючи» все на своєму шляху.
Це насправді дуже гарна ідея для того, щоб пояснити таку, не дуже логічну річ, як міжзоряна війна. Тим хто і так постійно подорожує серед зір, справді не має сенсу рахувати вартість перельоту до цілі військових космічних кораблів. До речі, їхня біологія колоніальних комах дуже з цим гармонує.
Однак це зовсім не означає, що напади на розумних істот на їхніх рідних планетах мають бути основою стратегії виживання. Річ у тім, що в глибинах космосу і так багато ресурсів, які потрібні інопланетянам. На металевих астероїдах можна легко знайти матеріал для корпусів кораблів, на крижаних супутниках планет-гігантів — воду та органічні речовини. Практично вся періодична таблиця елементів є там, де не треба боротися з гравітацією великих кам’янистих планет, їхніми недружніми мікроорганізмами й ще менш дружнім розумним життям.
Тож, з економічного погляду, пояснити, чому інопланетяни з-поміж усіх систем на околицях обрали саме ту єдину, де їхні кораблі можуть хоча б теоретично успішно атакувати, пояснити неможливо. Зрештою, і на Землі є народи, які можливість знищити уявного чи реального ворога, ставлять вище за прибуток.
Атака на Землю
У фільмі вторгнення інопланетян відбувається наступним чином. Спочатку системи досліджують навколо розвідники та кораблі, які, за необхідності, викрадають представників місцевих розумних видів і вивчають їх, шукаючи слабкі місця. Потім, через кілька десятиліть, у систему прилітає гігантський корабель-вулик, який насамперед починає знищувати потенційно ворожу цивілізацію.
І ось тут у творців «Дня незалежності», як і в авторів багатьох інших фільмів, відмовила логіка. Досліджувати біологію того, кого ти збираєшся знищити, є сенс тільки в тому разі, якщо ти плануєш з ним вступати в наземні бої.
Для раси, що живе в космосі та водночас бажає знищити сусідів, які живуть на поверхні планети, набагато природніше застосувати бомбардування. Для цього можна просто трохи змінити орбіти відразу десятка астероїдів, і цивілізація ворога лежатиме в руїнах ще до того, як зрозуміє, що поруч завелися недобрі сусіди. Бо кораблям космічної сарани для цього наближатися до Землі на дистанцію виявлення, зовсім не обов’язково.
До речі, вже найперші кадри фільму примушують задати незручне для його творців питання. Головний «Вулик» інопланетян 550 км в діаметрі. Як його можна було не помітити задовго до того, як він опинився на відстані Місяця? Адже сучасні телескопи здатні бачити значно менші об’єкти на відстанях, що вимірюються астрономічними одиницями. А якщо він хоч трохи підкорюється звичній нам фізиці, то мав би кілька тижнів, а то й місяців летіти крізь Сонячну систему в режимі гальмування.
Якщо ж у нього є якась технологія руху швидше за світло, і він просто з’явився у нас на орбіті, то чому це не відбулося за декілька десятиліть до того? Проте усе це не має значення, бо далі розпочинається історія з розташуванням багатокілометрових кораблів над містами Землі.
Навіщо прибульці розташовують їх над масовими скупченнями ворога за декілька годин до атаки, абсолютно незрозуміло. Пропозиції здатися, заради якої робити це мало б сенс, все одно не лунає. Навіть за наявності захисного поля, це все одно зайвий ризик.
Чому треба починати руйнувати земні міста по команді та чому не можна це зробити з висоти у кілька десятків кілометрів? Адже їхні плазменні гармати мають потужність, порівнювану з ядерною зброєю і від того, що постріл здійснюється впритул, особливого виграшу немає.
Інопланетні комп’ютерні мережі
У «Дні незалежності» інопланетяни використовують земні супутники для того, аби ретранслювати власні сигнали на ті кораблі, що знаходяться по інший бік Землі від їхнього «вулика».
На перший погляд, це може здатися розумним кроком. Але тільки якщо ви мислите як мешканець планети, для якого його запуск є неабияким досягненням. Проте для мешканців космосу немає нічого простішого за орбітальний ретранслятор. Фактично кожен їхній винищувач може виконувати цю задачу. Тому при реальному вторгненні з задачею просто винищити нас усіх ми таке навряд чи побачимо.
Тому й основний сюжетний твіст із розгадуванням коду прибульців і створення комп’ютерного вірусу для знищення їхньої системи, має вигляд чистої фантазії. Комбінація нестандартної модуляції (тобто накладання сигналу з власне інформацією на сигнал-носій) із нелюдською системою кодування цифрового повідомлення робить задачу з його дешифрування настільки складною, що з цим точно не впоратися за кілька днів.
Що ж до самого вірусу для пошкодження ворожої системи, то для його створення пакетів даних, що передаються, недостатньо. Треба ще розуміти, як влаштований сервер, який ти маєш знищити. Тобто герої ще на Землі мали б влізти в систему керування «вулика». Але тоді увесь їх героїчний політ не мав би сенсу.
Взагалі сама система, у якій захисне поле абсолютно усіх кораблів можна вивести з ладу комп’ютерним вірусом, здається дивною. Чому його робота взагалі має залежати від сигналів командування? А якщо земляни настільки розібралися в будові ворожих кораблів, що вірус прицільно атакує конкретні системи кораблів прибульців, то чому герої не створили таку програму, яка примушує джерела енергії прибульців просто вибухнути? Тоді все було б значно простіше.
До речі, якщо захисні поля «космічної сарани» мають достатньо енергії, аби протистояти ядерному вибуху, то великим кораблям просто не має сенсу витрачатися на свої плазменні гармати. Вони могли б просто сісти на місто з увімкненими екранами й ефект був би той самий.
Найкращий сценарій для вторгнення
Взагалі у фільмі прибульці реалізують одну з найбільш неефективних у їхній ситуації стратегій знищення людства. Гірше було б тільки якщо вони вирішили залишити свої кораблі та винищити людство врукопаш, як це робиться в багатьох інших фільмах.
Якби людство справді мало справу з ворогом, який задумав наше цілковите знищення і був би достатньо розумним, щоб вивчати нашу біологію та техніку кілька десятиліть, то є значно ефективніший спосіб знищення людства як цивілізації.
Для цього достатньо створити кілька десятків смертельних для людства вірусів, після чого втручанням у комп’ютерні мережі спровокувати третю світову війну. Це поставить людство на межу вимирання та позбавить нас здатності організовано чинити опір навіть надійніше, ніж плазмові гармати.
Звісно, все вищенаведене стосується лише тих випадків, коли інопланетяни твердо бажають знищити людство, а не завоювати його. Там діє зовсім інша логіка, яка також несумісна з тим, що коїть космічна сарана в «Дні незалежності».
У реальності, якщо нам не пощастить і поруч знайдеться інопланетна цивілізація, здатна десятиліттями реалізовувати плани з нашого поневолення або знищення, то такого сприятливого сценарію, як у «Дні незалежності», у нас не буде. Найімовірніше, ми зрозуміємо, що є зовнішній ворог уже після того, як будувати стратегію оборони планети буде вже пізно. Залишається лише сподіватися, що такого ніколи не станеться.
