12 грудня 1939 року під час 9-бального шторму радянський пароплав «Індигірка», що прямував із Магадана до Владивостока, зазнав аварії біля берегів Японії. З 1173 людей, які перебували на борту, загинули 745. Серед них міг опинитися й ув’язнений «Дальлага» Сергій Корольов, який мав бути пасажиром цього рейсу, але запізнився на нього — на щастя для себе та, мабуть, усієї радянської космонавтики. Цілком імовірно, що без його участі Юрій Гагарін 12 квітня 1961 року не полетів би в космос, а СРСР не став би першою космічною державою.
…Через п’ять років, 7 вересня 1944-го, після першого обстрілу Лондона ракетами V-2 в одного з керівників ракетної програми нацистської Німеччини Вернера фон Брауна запитали: «Як би ви оцінили підсумки цього запуску?» Конструктор відверто відповів: «Ракета летіла чудово, тільки… впала не на ту планету!» Як і Корольов, він теж був ентузіастом космонавтики, й намагався задіяти досвід, здобутий при створенні бойових ракет, з метою подальшого їхнього використання для підкорення космосу. Багато істориків визнають, що до початку 1945 року тоталітарний Третій Райх ближче за інші держави підійшов до створення носія, здатного розвинути першу космічну швидкість і вивести на навколоземну орбіту штучний супутник. Але на той час німцям було вже трохи не до космічних польотів…
Космос і диктатура
Говорячи про роль особистості в історії, не варто забувати, що в умовах диктатур і тоталітарних режимів вона суттєво зростає. «Вожді» та «самодержці» найчастіше недолюблюють розумних, незалежно мислячих людей: такими складніше управляти «в наказовому порядку». Тому їх тим чи іншим чином намагаються позбутися. Винятком є ті, хто зміг вчасно довести свою корисність, наявність якихось унікальних знань або талантів. Добре уявляючи собі свою мету та шлях до неї, маючи доступ до ресурсів (що централізовано розподіляються «вождями»), вони отримують можливість досягти дуже багато.
Саме таким і був Сергій Корольов. Ще під час Другої Світової війни він зміг довести радянському керівництву стратегічну важливість робіт зі створення ракетної зброї. 1945 року його відправили до радянської окупаційної зони Німеччини для детального вивчення німецького досвіду конструювання рідкопаливних балістичних ракет. Звичайно, у складі цієї своєрідної «трофейної команди» було багато фахівців, здатних «звести воєдино» всі видобуті різними шляхами дані та зібрати з розрізнених деталей працездатні агрегати. Корольова відрізняла від них важлива особливість: він ні на хвилину не забував про своє захоплення космонавтикою та за кожної нагоди робив хоч щось для подальшого просування шляхом до зірок.
За сталінських часів нагода траплялася вкрай рідко, але й отриманих технологій було ще замало для того, щоб казати про «прорив у космос». У середині 1950-х ситуація почала змінюватися: новий радянський вождь Нікіта Хрущов розумів, що науково-технічні досягнення можна зробити потужним інструментом пропаганди. Відтоді паралельно зі створенням бойових ракет команда Корольова працювала над космічними. Звичайно, все це відбувалося в режимі суворої секретності, що додатково ускладнювало роботу. 21 серпня 1957 року відбулося перше успішне випробування міжконтинентальної балістичної ракети Р-7, а вже 4 жовтня з її допомогою був запущений перший штучний супутник Землі.
А чим у цей час займався «конкурент» Корольова Вернер фон Браун? Практично тим самим, тільки робив він це вже не в Німеччині, а у Сполучених Штатах, куди його вивезли в межах так званої операції «Скріпка» (Operation Paperclip). І там це відбувалося набагато легше. По-перше, ресурсів у розпорядженні американського уряду було значно більше. По-друге, у країні існувала потужна наукова спільнота, що теж здійснювала вплив на владу, чого в СРСР тих часів просто неможливо було уявити. Вчені розуміли важливість космонавтики не лише для пропаганди, але й для дослідження Всесвіту, тому всіляко підтримували фінансування розробки космічних кораблів, ракет-носіїв, супутників і міжпланетних апаратів. Певною перешкодою було те, що діяльність самого фон Брауна була частково засекреченою — не всім американцям подобалося, що головним фахівцем стратегічної галузі країни є іноземець, та ще й колишній нацист. Але після запуску комуністами першого супутника «головний німецько-американський ракетник» отримав карт-бланш, і 31 січня 1958-го його команда відправила на навколоземну орбіту власний апарат Explorer 1. До висадки першої людини на поверхню Місяця лишалося менше дванадцяти років…
«Рушійна сила» радянської космонавтики
Не так уже й складно уявити історію світової космонавтики без Корольова й навіть без фон Брауна. Західні вчені (в першу чергу американські) все одно визнали би необхідність безпосередніх досліджень космосу за допомогою автоматичних і пілотованих апаратів, тож засоби для їх запуску неминуче би з’явилися, хоча, можливо, й дещо пізніше, ніж у реальній історії. Майже напевно перший супутник і перший космічний корабель із людиною стартували би з території США. Натомість радянська ракетна програма, не маючи такого потужного «промотора» космонавтики, яким був Сергій Корольов, обслуговувала би здебільшого потреби армії, а космічні пуски розпочалися би ще пізніше — як відповідь на успіхи американців і після усвідомлення важливості освоєння космосу з точки зору сучасних війн.
Такий сценарій із радянського боку підтверджується, наприклад, розвитком обчислювальної техніки, що завжди була у «наздоганяючому стані» у порівнянні зі станом цієї галузі у США, Великобританії, Німеччині чи Японії. Просто свого часу не знайшлося талановитого «пробивного» науковця зі зв’язками у найвищих державних структурах, який би «проштовхував» відповідні дослідження та виділення на них коштів. А от важливість ядерної фізики після Хіросіми та Нагасакі комуністичні «вожді» усвідомили дуже чітко, тому в СРСР їй всіляко сприяли. Тож із великою долею ймовірності можна стверджувати, що без Корольова Гагарін полетів би в космос набагато пізніше, і він, швидше за все, не був би першим… і це майже напевно був би не Гагарін.
Раніше ми писали про перший штучний супутник Землі, також створений і запущений під керівництвом Сергія Корольова.
