Чому «Договір про заборону ядерних випробувань» не набув чинності й чи потрібен він взагалі

Тридцять років тому ООН ухвалила договір, який мав покласти край усім ядерним випробуванням на планеті Земля. Однак він так і не набув чинності. Тим часом самі випробування поступово припинилися.

Аби світ не загинув

Як один із можливих сценаріїв вимирання людства ось уже кілька десятиліть розглядається глобальна ядерна війна. Потенційно вона боже зруйнувати всі наші міста, знищивши їхніх мешканців вогнем, ударною хвилею і радіацією. А ті, хто виживуть, стикнуться з глобальним похолоданням, яке зробить вирощування їжі непростою задачею.

Саме тому вже кілька десятиліть існує рух за обмеження та заборону ядерної зброї. Він набуває різних форм, оскільки усім зрозуміло, що зброя на основі реакції ділення — один із найголовніших факторів боротьби за владу в цьому світі. Однак існує побоювання, що в результаті боротьби за нього із застосуванням атомних бомб і самого світу може не стати.

Звичайно, біосфера Землі здатна пережити навіть глобальну ядерну війну. Та й людство в цілому, скоріш за все, вціліє. Але сьогоднішнє розв’язання суперечок, чий спосіб життя правильніший, за допомогою атомних бомб майже напевно призведе до руйнування усіх звичних укладів.

І тому країни неодноразово намагалися усіляко обмежити ядерну зброю різноманітними угодами. І наймасштабнішу з них прийняли рівно 30 років тому, 10 вересня 1996 року. «Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань» цілком відповідав своїй назві. Він мав повністю заборонити навіть ті атомні вибухи, які вважаються «дослідницькими» чи «випробувальними».Адже якщо ти не тренуєшся користуватися певною зброєю, вона стає для тебе безглуздою, а отже, зростає ймовірність, що від неї взагалі відмовляться.

Теоретично цей договір справді міг запобігти практичному використанню запасів ядерних арсеналів. Проблема лише в тому, що за 30 років він так і не набув чинності. Певною мірою це не має вирішального значення, але щоб зрозуміти чому, треба розібратися, якими бувають ядерні випробування та як вони історично розвивалися.

Види ядерних вибухів

За середовищем, де вони відбуваються, ядерні випробування бувають таких видів: наземні, повітряні, підводні, космічні та підземні. Їхні назви говорять самі за себе. Наземний ядерний вибух організувати найлегше. Усього лише й треба, що конструкцію, на якій буде змонтована бомба.

Саме таким було перше ядерне випробування «Трініті», яке відбулося 16 липня 1945 року на полігоні Аламоґордо. На ньому ж стала зрозумілою головна проблема з наземними вибухами. Значна частина енергії передається на землю, ударна хвиля та вогняна куля виходять послабленими, але радіація все одно заражає все навколо.

Саме тому єдині в історії два випадки, коли ядерна зброя використовувалася у військових цілях, це були повітряні вибухи. Саме так — за допомогою бомб, які спускалися на парашутах і вибухали на певній висоті, — були вражені Хіросіма й Нагасакі.

Повітряним був і вибух «Цар-бомби», найпотужнішого з коли-небудь випробуваних ядерних пристроїв. Він відбувся 30 жовтня 1961 року на острові Нова Земля. Вибух у нижніх шарах атмосфери планети дає дуже сильне радіоактивне забруднення, але й вогняна куля та ударна хвиля виходять максимально потужними.

Далі йдуть вибухи, які відбуваються під водою. Перший такий вибух США здійснили 25 липня 1946 року біля атола Бікіні в межах операції «Перехрестя». Випробування показало, що ідея ця в цілому непогана, адже призводить до утворення гігантської хвилі, здатної перевертати й топити ворожі ескадри та змивати в море порти.

Радіаційне забруднення при цьому також було суттєвим, але не це становило головну проблему. Для практичного використання потрібна була достатньо велика водойма, якою заряд можна було б непомітно доставити до ворога. Тож застосування таких зарядів було доволі обмеженим.

Підземні вибухи особливі тим, що з факторів ураження створюють лише незначний землетрус. Крім того, у військових цілях використати їх практично неможливо, бо треба копати глибокі тунелі. Саме тому спочатку вони не користувалися популярністю, але потім стали основною формою випробувань.

Нарешті, залишаються космічні випробування. Загалом в історії їх було лише дев’ять, і тільки два з них відбулися на висоті понад 400 км. Особливо виокремити тут можна Starfish Prime 1962 року. Його потужність становила 1,7 мегатонни тротилового еквівалента, і результат не сподобався нікому. Електромагнітний імпульс виявився надто вже невибірковим і вивів із ладу третину усіх наявних супутників.

Заборони, які не спрацювали

Саме результати Starfish Prime та випробування «Цар-бомби» змусили зробити у 1963 році першу спробу обмежити ядерні випробування. Нею став «Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою», або, як його називають за місцем підписання, «Московський договір».

На той момент за 18 років, що минули від «Трініті», людство встигло здійснити близько 450 ядерних вибухів, тобто в середньому підривали по одній атомній бомбі кожні два тижні. Майже половина припадала на США, хоча і Радянський Союз мав стільки ж, а ось Велика Британія та Франція встигли підірвати лише по кілька зарядів.

При цьому майже 140 із них, тобто понад чверть, припали лише на 1962 рік, що передував підписанню договору. Переважна більшість вибухів відбулася на поверхні Землі або в атмосфері, унаслідок чого вміст радіоактивних елементів в атмосфері нашої планети почав невпинно зростати.

«Московський договір» проводився без усілякої участі ООН. Його учасниками були СРСР, США та Велика Британія, хоча потім ще приєдналася купа інших країн. А от Франція і Китай, який невдовзі приєднався до ядерного клубу, відтягували його підписання роками.

У результаті космічних випробувань більше не проводили взагалі. На поверхні та в атмосфері їхня кількість поступово скорочувалася. А от під водою і під землею випробувань провели ще чимало.

Загальна кількість ядерних випробувань у світі після Карибської кризи спочатку впала, але до 1970 року знову збільшилася майже до 90 на рік. Щоправда, потім вона все ж знизилася. Однак аж до середини 1960-х у світі проводилося близько 50–60 ядерних випробувань, тобто в середньому раз на тиждень.

У 1979 році взагалі сталася дивовижна подія. Сейсмометри зафіксували у південній частині Індійського океану ядерний вибух, відповідальність за який офіційно досі ніхто не взяв, хоча головна теорія говорить про те, що це був спільний проєкт ПАР та Ізраїлю. Перша з цих країн потім відмовилася  від усіх своїх напрацювань у цій сфері, що ж до другої, то її офіційна позиція полягає в тому, щоб не відповідати на запитання, чи є у них атомна бомба, хоча в цьому мало хто сумнівається.

«Московський договір» був далеко не останньою спробою взяти під контроль атомні бомби. У 1968 році вже ООН ініціювала «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї», згідно з яким чинні ядерні держави погоджувалися не передавати відповідні технології неядерним, а ті — що не будуть намагатися їх отримати самостійно.

І знову, договір підписала купа держав, але не підтримали Індія, Ізраїль та Пакистан, а пізніше з нього вийшла ще й Північна Корея. По суті, це були ті самі держави, перетворення яких на ядерні й намагалися зупинити.

При цьому США та СРСР ще й уклали власні договори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. З одного боку, вони стосувалися лише цих двох держав, а з іншого — не тільки самої ядерної зброї, а й засобів її доставлення. І оскільки більша частина таких озброєнь у світі належала саме двом головним учасникам холодної війни, фактично для глобальної безпеки ці угоди дали більше, ніж інші домовленості.

Кінець ядерних випробувань

Здавалося б, ніщо не може зупинити нарощування ядерного потенціалу, але насправді це було не так. США його досягли ще у 1967-му і відтоді поступово знижували. СРСР продовжував нарощувати кількість боєголовок до 1986 року, але після Чорнобильської катастрофи теж почав роззброюватися.

Світ накрила епідемія радіофобії, а військові дедалі більше розчаровувалися в диво-зброї, яку так і не довелося використати в бою. Кількість вибухів почала стрімко знижуватися: СРСР провів своє останнє ядерне випробування 1990 року, Велика Британія — 1991-го, США — 1992-го, Китай і Франція — 1996-го. Фактично на момент ухвалення «Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань» усі основні ядерні держави вже втратили інтерес до таких випробувань.

Тож здавалося, що все пройде як треба. І справді, зрештою його підписали 187 держав, майже усі, які є на Землі, й 177 із них його ратифікували. Але є нюанс. Для набуття чинності необхідно, аби його ратифікували 44 держави, які саме ООН визнала такими, що мають необхідні технології. 

І три з них відмовилися від підписання: Індія, Пакистан та Північна Корея. А серед тих десяти, що не ратифікували, були США, Китай та Ізраїль. Щоправда, багато в чому це було неважливо. У 1998 році Індія та Пакистан провели свої ядерні випробування, і відтоді вже більш ніж 25 років нових атомних бомб не підривали.

У ХХІ столітті  було лише шість випробувань. Усі їх здійснила Північна Корея, причому останнє — 2017 року, тобто дев’ять років тому. Ще є Іран, але він до стадії випробування так і не дійшов.

Ці 9 років — найдовший з моменту вибуху під Аламоґордо період сучасної історії, за який не відбулося жодного ядерного випробування. І це при тому, що договір про їхнє повне припинення так і не набув чинності. Схоже, що військові просто втратили інтерес до атомної бомби. Хочеться вірити, що назавжди.