Що змінила у космічній галузі ракетна революція

Події останніх десятиліть, коли ракети в космос почали запускати не держави, а приватні компанії, часто називають ракетною революцією. Наскільки цей термін доречний і від якого моменту треба відраховувати зміни — питання вкрай дискусійне. Однак те, що в цій галузі справді відбулися значні зміни, — безперечно.

Державний і приватний космос

Традиційно на початку жовтня у світі святкують Тиждень космосу. Цьогоріч урочистості відбуватимуться з 4 по 10 число, а головною темою заходів буде ракета революція. Тож розберімося разом, що це таке.

За різними оцінками, у 2025 році у світі відбулося 323–329 космічних запусків. З них приблизно 87 % припадає на приватні компанії, а 50 % — це результат діяльності SpaceX Ілона Маска. Процес, який призвів до такого результату, називають ракетною революцією.

При цьому цей термін викликає чимало запитань. Революція — це щось, що  відбувається достатньо стрімко, і при цьому змінює усе. А вищезгаданий Ілон Маск і люди, подібні до нього, розпочали свою діяльність ще понад 20 років тому. Та й те, скільки новизни у запропонованих ними  підходах та конструктивних рішеннях, ще треба розібратися.

Почати треба з самого зародження космічних програм. З певної точки зору, абсолютно всі вони розпочалися з приватної ініціативи. І Роберт Годдард, і Вернер фон Браун, і Сергій Корольов, і Сатіш Дхаван насамперед були ентузіастами, захопленими ідеєю, в якій їхні держави спочатку не бачили практичного значення.

Це потім тема космосу стала предметом національного престижу і багато в чому державної безпеки. Саме тоді, у 1950–60 роках космічна програма стала справою держав, причому держав обраних, насамперед СРСР та США.

У СРСР приватних компаній в той час бути не могло, хоча самі конструкторські бюро Янгеля та Корольова в деяких аспектах нагадували держкорпорації. У США усім керувала державна агенція — NASA, однак виробники цілих ступенів ракет, такі як Northrop Grumman чи Boieng, від самого початку були комерційними підприємствами. Та й частина  університетів, залучених до цих програм, теж були приватними. Проте всі вони працювали за держзамовленнями,  і власником ракет та космічних апаратів під час їхньої експлуатації була американська держава. Велика Британія, Франція, Японія та Індія теж ішли цим шляхом. Китай робив те саме, що і СРСР.

Тобто насправді приватні виробники техніки — це річ відносно нова тільки для тих держав, в яких приватного бізнесу взагалі не було як такого. І те, що і в РФ, і в КНР із послабленням впливу комуністичної ідеології всі ці структури почали рух у бік формальної, а часто і реальної приватизації, доводить, що і там це не була така вже несподівана річ.

З іншого боку, навіть у США космічний бізнес завжди був тісно пов’язаний із державою та військовими. Настільки тісно, що якийсь адміністратор NASA чи генерал, виходячи на пенсію, одразу ж перебирався у крісло директора чи консультанта якоїсь компанії, з якою мав справу багато років.

Напередодні ракетної революції

То що ж насправді змінилося у 1990-ті роки, що могло дати поштовх переходу від державних космічних програм до  комерційних? В  першу чергу — кінець змагання США та СРСР. З певного погляду, це мало навіть негативний вплив на галузь. Державам не треба було щось доводити одна одній, розміщувати на орбіті військові супутники та шукати шляхи для евакуації людства на іншу планету у разі глобальної війни.

Потік державних грошей ніби як обіцяв закінчитися. Але, з іншого боку, і причин, чому саме держава має вирішувати, куди розвивати космічну галузь, теж не було. А в ентузіастів космосу саме накопичилося чимало ідей, які були занадто ризикованими для державних корпорацій. Такі, наприклад, як колонізація Марса, шахти на астероїдах чи багаторазові ракети.

Своєю чергою, саме в цей період швидко розвивався ІТ-бізнес. Кремнієва долина процвітала. Люди створювали революційні програмні продукти й ставали мільйонерами ще до того, як їм виповниться 30 років.

І ось коли  ці самі молоді мільйонери почали ходити на лекції ентузіастів космосу, то одразу стало зрозуміло, що якщо хтось і може втілити в життя ці  ідеї, то це — вони, які вже, здавалося б, зробили неможливе.

До речі, мало хто згадує, але перша ніша, яку спробували опанувати приватні компанії за межами звичайних комерційних супутників були зовсім не ракети. Є такий готельний магнат, Роберт Бігелоу, який ще 1998 року заснував Bigelow Aerospace. Її метою було побудувати на орбіті космічну станцію-готель із надувних модулів.

Експерименти тривали два десятиліття. Bigelow Aerospace двічі запускали в космос автономні експериментальні модулі й ще один вже багато років працює як склад на Міжнародній космічній станції. Проте загалом компанія зазнала краху, вже кілька років від неї немає жодних новин.

Проте це зовсім не означає, що приватні компанії розчарувалися у надувних модулях. Навпаки, сучасні проєкти космічних станцій, наприклад, той, який Axiom Space готує на заміну МКС, ґрунтуються саме на них.

Чи легко запустити ракету?

Взагалі космічні підприємці не збиралися одразу займатися власне проблемою запусків. На початку 2000-х у них були  цікавіші ідеї, але швидко виявилося, що ціна запуску і тривалість його підготовки та узгодження ставлять хрест на їхніх грандіозних планах.

Тож люди на кшталт Маска та Безоса вирішили, що вони зараз швиденько цю проблему розв’яжуть і перейдуть до найважливіших справ. Тоді панувала думка, що всі технології існують, проблема лише в неефективному державному управлінні.

Проте виявилося, що справжніх фахівців з ракетних технологій не так вже й багато, а навчити людину «з нуля» практично неможливо. Саме тому, наприклад, Blue Origin Безоса була заснована 2000 року, проєктувати космічні кораблі почала  2003-го, перший суборбітальний політ без екіпажу здійснила 2015-го, з екіпажем — 2021-го, а орбітальний безпілотний — тільки 2026 року.

SpaceX у цьому плані розвивалася швидше. Але й тут перша (невдала) спроба запуску відбулася через чотири роки після заснування компанії, перша вдала — через сім, а комерційні польоти почалися ледь не через десять.

З новозеландською компанією Rocket Lab приблизно та сама історія. А Astra Space після десятиліть спроб запустити ракету, зрештою, припинила подавати ознаки життя. Ледь не повторила її долю Firefly, проте її врятував Максим Поляков. Навіть така відносно проста річ, як туристичні суборбітальні польоти, далася Virgin Gallactic після майже двох десятків років розробок, і після кількох вдалих запусків вона знову відклала їх на невизначений строк, поки не буде готовий новий корабель. Та й ідея, що приватні космічні компанії будуть повністю незалежними від держави, теж виявилася  відірваною від життя.

Ідея про швидкість і дешевизну розроблення ракети приватними компаніями зазнала краху. То чому ж зараз більшість стартів ракет все ж здійснюється ними. Основних причин дві. Перша: компанії-оператори сконцентрувалися на малих комерційних вантажах і тому в них завжди достатньо замовлень. Друга — власне, у серійному виготовленні ракет справді вдалося добитися серйозної економії коштів.

Чималу роль у цьому відіграє багаторазовість, тобто те, що окремі ступені ракет після м’якої посадки можна використовувати повторно і, у низці випадків, не один раз. Це важливо не стільки через їхню вартість, скільки через складність виробництва. Якби ступені доводилося виготовляти щоразу заново, досягти такої неймовірної кількості запусків було б неможливо.

Революція для всіх

Питання про те, наскільки вдалою виявилася ракетна революція, насправді не таке просте, як може здатися. За останні пару десятиліть скептики не раз заявляли, що невдачі доводять принципову нездатність приватних компаній робити те, що раніше робила держава. Водночас сам факт, що більшість запусків сьогодні здійснюють приватні компанії, свідчить: зміни в галузі справді відбулися.

З іншого боку, американська, та й світова космічна галузь, по суті, так і концентрується навколо державного контролю. Та й прискорення розробок виглядає дуже сумнівно. Просто в систему зайшли нові  промислові гіганти, трохи ефективніші за попередніх.

Але найважливіше, мабуть, те, що у свідомості таки відбувся зсув. Ми навчилися сприймати приватний космос як щось звичайне, як те, що доводить: він — не для обраних. Проте це мало зовсім не ті наслідки, на які всі очікували.

Коли ракетна революція тільки починалася, всі думали, що вона закріпить домінування саме західних країн, де ринкова модель розвитку технологій особливо сильна. Проте насправді другою країною, за кількістю компаній, які здійснили  власні космічні запуски, є Китай, а за ним — Індія. Нова Зеландія, хоча і була другою країною, з території якої запустили приватну ракету, Roket Lab зараз скоріше американська компанія.

Європа вже багато років намагається створити свої власні приватні компанії, але вдалося їй це лише недавно. Канада свою програму реалізувати так і не змогла. Але всі будують плани щодо власної приватної ініціативи. Рано чи пізно і в інших держав з’являться власні SpaceX, хіба що меншого масштабу.

Тож революція таки досягла своєї мети. Космос справді став доступнішим. Ось тільки замість стирання кордонів між державами це призвело до розширення кола тих, хто може назвати себе учасником клубу обраних, від якого залежить космічне майбутнє людства.