Попри всі намагання США, створити єдину всесвітню систему освоєння космосу не видається можливим. Не вдалося навіть звести її до протистояння двох систем. Сьогодні космічна політика — це десятки гравців, які відстоюють власні інтереси та вибудовують інколи надзвичайно химерні союзи.
Занадто багато учасників
Завершення розповіді. Попередні частини читайте тут: перша, друга, третя, четверта
І все, що було описано у попередніх частинах — лише невелика частина держав, які мають власні космічні амбіції та технології для їх реалізації. Наприклад, є Бразилія, що вже кілька десятиліть намагається запускати супутники з власного космодрому. Не виключено, що вона теж найближчим часом здійснить свій космічний прорив.
Є Індонезія та Малайзія, які мають власні супутники, а також дуже хочуть мати власні космодроми та ракети. Є Австралія та Нова Зеландія, які теж збираються зробити власні кроки в космос. Зокрема саме з території першої було запущено перший британський супутник. А друга і зараз має діючий космодром. Свої космічні амбіції мають і африканські держави.
Станом на 2022 рік власні космічні агенції мають 77 держав. 16 із них самотужки запускають свої супутники. Не дивно, що один із перших напрямків, який вони хочуть розвивати — військовий, а головними супротивниками зазвичай виступають сусіди.
У цих умовах космічна політика має тенденцію перетворюватися на хаос, у якому побачити певну систему достатньо складно. Звичайно, можна сказати, що зараз у космосі, як і десятиліття тому, основою політики є протистояння між вільним світом, який очолюють США, й авторитарними державами, лідером яких є Китай.
Насправді межі цих союзів достатньо примарні та нестійкі. Наприклад, існує така собі Азійсько-тихоокеанська організація зі співпраці в космосі. Її створив Китай, і основною її метою є розвиток супутникової навігаційної системи «Байду», яка абсолютно точно має військове застосування. Однак у ній відсутні Іран, Росія та Північна Корея, наявність яких там можна було б очікувати. Натомість є достатньо нейтральні Тайланд, Перу і навіть член NATO Туреччина. Аналогічним чином «угоди Артеміди», що стали епіцентром протистояння США та КНР у космосі, не підписала найближча союзниця Сполучених Штатів Німеччина.
Власні інтереси
Зрозуміти причину такого стану речей достатньо легко, якщо згадати, з чого ж розпочиналися космічні перегони. Освоєння космосу було для СРСР і США справою престижу. І попри зростання важливості супутників і пілотованих польотів для економіки та військової справи власні інтереси у цій справі переважають усі союзи.
Саме тому в цій сфері дуже поширений розподіл задач у спільному проєкті. А ось технологіями країни діляться вкрай рідко. Переважно їх продають або за дуже великі гроші, або ж тоді, коли підтримати союзника просто нема чим.
Бо можливості, яких немає в інших — це головний чинник того, скільки інших учасників космічних перегонів готові співпрацювати з країною. Центрами союзів стають країни з найбільшими можливостями. Але це не означає, що решта учасників виконують усе, що ті кажуть. Кожен намагається відстоювати власні інтереси, а на глобальне протистояння намагаються не звертати уваги. Тому те, хто в космосі виявиться ворогом, а хто — другом, все більше визначається стосунками з сусідами на Землі.
Спроба заборонити протисупутникову зброю
Однією зі сфер космічної діяльності, у якій інтереси провідних держав можуть стати вирішальними, є розробка протисупутникової зброї. Випробування її Росією в листопаді 2021-го та початок війни в Україні примусили США почати діяти рішуче. Спочатку вони оголосили, що самі відмовляються від ракет, здатних вражати супутники, а потім закликали весь світ зробити те саме.
Пропозицію США вже підтримали їхні найближчі союзники: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, навіть Франція та Велика Британія. Але чи допоможе це прийняти відповідну резолюцію ООН і чи будуть її виконувати — наразі невідомо.
Цілком зрозуміло, що Росія та КНР зроблять усе, аби вона не пройшла голосування. Відмовлятися від протисупутникової зброї ці країни не збираються. Але й без того є чимало тих, хто не поспішає підтримувати пропозицію США. Наприклад, нічого не відповіла з цього приводу Індія. Іран і КНДР майже напевно будуть проти. З огляду на це згода Ізраїлю та Південної Кореї теж виглядає сумнівно.
Космічні інтереси України
В таких умовах Україні треба розуміти, що у плані створення можливостей для цивільної чи військової космічної діяльності варто спиратися в першу чергу на власні сили. Певні можливості міжнародне співробітництво з провідними космічними державами дає, але насправді це — крихти з їхнього столу.
Успіх у космосі у XXI столітті головним чином базується на успішній побудові національної космічної екосистеми, де державні цивільні агенції, військові та приватні компанії розподіляють між собою ті або інші задачі. Космічні союзи у першу чергу мають бути між цими організаціями для реалізації проєктів, що не можуть бути виконані самотужки. Прості схеми у цій галузі, як показує досвід інших країн, неможливі.
А міжнародна співпраця вже має бути продовженням внутрішньої політики у сфері космосу. З огляду на збройну агресію РФ космічне співробітництво не тільки з нею, але і з Китаєм видається малоймовірним. Іран та Індія також навряд стануть нашими близькими партнерами у майбутньому.
Але співпраця з рештою країн цілком здатна принести свої плоди. У першу чергу це, звичайно, стосується країн, що близькі до нас географічно і мають із нашою державою спільні інтереси на Землі — Польщі, Туреччини, Румунії, Ізраїлю. Перспективною також виглядає співробітництво з ESA.
Але ніщо не забороняє спробувати встановити дружні стосунки з більш віддаленими Японією, Австралією, Малайзією, Бразилією. Всі ці країни хочуть зайняти своє місце у космосі. Треба тільки пам’ятати, що вони мають власне бачення того, як мають виглядати союзи та протистояння за межами Землі.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Приєднуйтесь: https://t.me/ustmagazine
