11 серпня Офіс генерального інспектора NASA (GAO) опублікував доповідь, присвячену ходу реалізації програми Artemis. Особлива увага приділялася новим скафандрам xEMU (Exploration Extravehicular Mobility Unit), які повинні будуть використовуватися астронавтами під час виходів на місячну поверхню.
Участник експедиції Apollo на Місяці. Джерело: NASA
Інспектори дійшли невтішних висновків. Скафандри будуть готові для використання не раніше 2025 року, а це зводить нанівець і без того вельми невелику ймовірність, що NASA зможе досягти заявленої мети повернути людину на Місяць до кінця 2024 року.
Чому ж американське аерокосмічне відомство не може просто взяти на Місяць скафандри, які використовуються для виходів у відкритий космос із борту МКС? Які труднощі виникають під час конструювання й експлуатації місячних скафандрів? Щоб відповісти на ці питання, нам потрібно розуміти, як вони створювалися і чим відрізняються від своїх «колег», що застосовуються для «космічних прогулянок» на низьких навколоземних орбітах.
Костюми для виходу на поверхню Місяця мають свої особливості, що значно відрізняють їх від скафандрів, застосовуваних сьогодні. Річ у тім, що під час позакорабельної діяльності (ПКД) ноги космонавта у кращому випадку використовуються для фіксації на стрілі-маніпуляторі МКС, більшість часу залишаючись справжнім атавізмом «людини космічної».
На поверхні ж небесного тіла ногами треба активно ворушити, і це не повинно викликати незручностей. Тож якщо звичайні скафандри, по суті, «виросли» з модифікованого льотного обладнання, то місячні були самостійною розробкою. У 1962 році NASA організувала конкурс на створення космічних костюмів для програми Apollo. У фінал вийшли дві заявки — компаній Hamilton Standard Division та ILS (International Latex Corporation). Цікаво, що остання, яка виробляє, серед іншого, жіночу білизну, обійшла на конкурсі багатьох «мастодонтів», запропонувавши найзручніше рішення. Секрет полягав у інноваційних шарнірах — гофрована гума, стягнута дротом, дозволяла легко згинати кінцівки навіть у вакуумі.
Складові елементи скафандра Ніла Армстронга. Джерело: NASA
У результаті аерокосмічна адміністрація ухвалила рішення віддати виробництво Hamilton, але при цьому використовувати дизайн, запропонований ILC. Однак такий поділ праці виявився не надто ефективним — компанії так і не змогли налагодити тісне співробітництво. Тому в 1965 році був організований новий конкурс, який виграла ILC з моделлю, що отримала позначення A5L.
Для першої висадки на Місяць вирішили використати модифікацію A7L, що у підсумку стала найвідомішим скафандром програми Apollo. Саме його побачили сотні мільйонів телеглядачів під час прямої трансляції історичного «першого кроку», і він же присутній практично на всіх фотографіях, пов’язаних із цією подією. Костюм являє собою комбінацію «переможного» варіанту A5L і модифікації A6L, що включала в себе інтегрований теплозахисний і протимікрометеоритний шари. Після пожежі Apollo 1 на стартовій позиції у січні 1967 року він був доопрацьований з урахуванням вимог підвищеної вогнестійкості.
Загальна маса A7L становила 91 кг. Його оболонка була зроблена з тринадцяти шарів різних матеріалів, що складалися з нейлону, алюмінованого майлару, волокон дакрону, алюмінованої поліамідної плівки та шару вогнетривкої тканини. Ресурс системи життєзабезпечення цього скафандра становив 6 годин з додатковим 30-хвилинним резервом.
Скафандри для експедицій Apollo 15, 16 і 17 істотно поліпшили з урахуванням досвіду попередніх експедицій, а також того, що місячні місії серії J повинні були мати більшу тривалість і відбуватися за участю «місячного автомобіля» LRV (Lunar Roving Vehicle). Костюми отримали позначення A7LB. Вони мали по два нових суглоби на шиї й талії. Додатковий поясний суглоб дозволяв астронавтові комфортно сидіти на ровері, а збільшена рухливість шийного відділу забезпечувала кращий огляд під час водіння. Крім того, ресурс системи життєзабезпечення був збільшений на одну годину, що разом із використанням місяцемобіля дозволило екіпажам експедицій досліджувати набагато більшу територію та зібрати дуже цінні зразки місячних порід.
СРСР пішов іншим шляхом і створив напівжорстку конструкцію «Кречет». Радянський план висадки на поверхню Місяця передбачав необхідність забезпечити п’ятикілометровий «марш-кидок» до резервного корабля у разі проблем з основним. Тому скафандр мав велику автономність (10 годин) і тестувався на можливість здійснення тривалого переходу.
Головна особливість «Кречета» полягала в тому, що він не надягався на людину, а навпаки — людина «входила» у скафандр. Для цього в задній частині конструкції був передбачений люк. У ньому була система спеціальних розтяжок і фіксаторів, необхідних для забезпечення нерухомості людини під час маневрів. Річ у тім, що через малу масу радянського місячного корабля зміщення центру ваги через незграбний рух людини могло спричинити великі неприємності.
Але СРСР так і не здійснив висадку на Місяць, тому «Кречет» жодного разу не був використаний в умовах реального польоту. Втім, витрачені на нього зусилля та ресурси все ж не були марними. На базі «Кречета» пізніше розробили костюм «Орлан», призначений для роботи у відкритому космосі. Його модифікації й зараз використовуються російськими космонавтами.
У другій частині матеріалу ми розповімо про xEMU та інші перспективні зразки нових місячних скафандрів.
