Плата за безпеку. Як загинули «Союз-1» і «Союз-11»

Космічний корабель «Союз» зараз вважається перевіреним засобом для доставки людей на навколоземну орбіту. Навіть у разі катастрофи система аварійного порятунку ракети-носія забезпечує виживання екіпажу.

Але, як відомо, всі інструкції та правила техніки безпеки написані кров’ю. І тут «Союз» не є винятком. У цій статті ми розповімо про дві катастрофи, що трапилися на початку експлуатації цього космічного корабля та забрали життя чотирьох радянських космонавтів.

Жертва місячних перегонів

Друга половина 1960-х пройшла під знаком місячних перегонів. СРСР приєднався до них зі значним запізненням і відчайдушно намагався наздогнати американців. У цьому міг допомогти новий космічний корабель. Одну з його модифікацій (7К-Л1) планували використовувати в проєкті пілотованого обльоту Місяця, а інша (7К-ЛОК) мала бути задіяна в місіях з безпосередньої висадки космонавтів на поверхню нашого природного супутника.

Ситуацію ускладнювало те, що після припинення 1965 року пілотованих польотів за програмою «Восход» СРСР на кілька років втратив можливість відправляти людей у космос. Проте, щоб вирушити до Місяця, потрібно було отримати важливий досвід стикувань космічних кораблів і переходу космонавтів між ними. Для цього розробили ще одну версію нового корабля — 7К-ОК. Вона призначалася для польотів на навколоземну орбіту і була розрахована на трьох осіб.

Перше безпілотне випробування, замасковане під назвою «Космос-133», провели наприкінці листопада 1966 року. План польоту передбачав орбітальне стикування з іншим кораблем. Але другий запуск так і не відбувся. До того ж через дуже інтенсивну роботу двигунів після відділення від ракети-носія «Космос-133» витратив майже все паливо, що додатково унеможливлювало виконання операції. Повернути корабель на Землю теж не вдалося. Помилки, допущені під час складання, призвели до невірного фазування команд, що надходили на керувальні сопла. У результаті космічний апарат відхилився від заданої траєкторії. Щоб уникнути ризику посадки на території Китаю, його довелося підірвати.

Друге випробування пройшло ще гірше. Старт був призначений на 14 грудня 1966 року, але через технічні проблеми його довелося відкласти. А потім сталося несанкціоноване спрацьовування САП, і ракета вибухнула прямо на стартовому майданчику, забравши життя трьох осіб.

9 лютого 1967 року відбулося третє випробування, що увійшло в історію під назвою «Космос-140». Через проблеми з системою орієнтації корабель знову витратив забагато палива і не зміг виконати поставлені завдання. Крім того, під час встановлення теплозахисту на посадковий апарат були допущені порушення, внаслідок яких при поверненні на Землю відбулося прогоряння дна. Проте фатальним для «Космосу-140» стало значне відхилення від запланованого місця посадки: він сів на поверхню замерзлого Аральського моря, пробив лід і пішов на дно. Якби на його борту перебували космонавти, вони б неминуче загинули.

Очевидно, що 7К-ОК був ще не готовий прийняти свій перший екіпаж. Але 21 лютого сталася надзвичайна подія: під час наземних випробувань нового корабля Apollo виникла пожежа, в якій загинули троє астронавтів. Катастрофа стала серйозним ударом для американської місячної програми, викликавши великий суспільний резонанс. Радянські фахівці майже не сумнівалися, що перший пілотований політ Apollo навряд чи відбудеться до 1968 року.

Так СРСР отримав довгоочікувану можливість хоч якось скоротити відставання від американців. Тому Політбюро зажадало від керівництва космічної галузі якомога швидше запустити новий корабель із екіпажем. Те, що 7К-ОК все ще не здійснив жодного успішного польоту, не бралося до уваги.

Ситуація ускладнилася, коли замість звичайного випробувального польоту з кількома витками й подальшим поверненням на Землю вирішили запустити відразу два 7К-ОК («Союз-1» і «Союз-2») з одним і трьома космонавтами відповідно. Вони мали здійснити перше у світі пілотоване стикування на навколоземній орбіті. Потім пара членів екіпажу другого корабля повинна була вийти у відкритий космос, перейти на перший і вже на ньому повернутися на рідну планету.

Пілотом «Союзу-1» призначили Владіміра Комарова, на рахунку якого вже був політ у якості командира екіпажу «Восхода-1». Ще 1965 року він почав готуватися до випробування нового корабля і детально вивчив його будову. Дублером Комарова став Юрій Гагарін. Як згадував пізніше генерал Ніколай Каманін (організатор і керівник підготовки перших радянських космонавтів), якби Сергій Корольов не помер у січні 1966-го, швидше за все, він би призначив основним пілотом першого «Союзу» саме Гагаріна.

До складу екіпажу «Союзу-2» увійшли Валєрій Биковський, Алєксєй Єлісєєв і Євгєній Хрунов. Після стикування на орбіті двоє останніх мали перейти на «Союз-1» і повернутися на Землю разом із Комаровим.

Перший «Союз» був запущений 23 квітня 1967 року. Практично відразу почали виникати технічні проблеми. Спочатку в нього не розгорнулась одна з сонячних батарей, що завадило розкритися дублюючій антені телеметричної системи та захисному козирку, який прикривав зоряний датчик. У результаті космічний апарат втратив можливість орієнтуватися по зірках і Сонцю. Тому в Центрі управління польотом (ЦУП) вирішили скасувати запуск «Союзу-2», що й урятувало життя Хрунова та Єлісєєва та, ймовірно, Биковського. Що стосується Комарова, то його політ був достроково припинений — космонавт мав терміново повернутися на Землю.

Проте це не було легким завданням. Оскільки автоматична система орієнтації не функціонувала, Комарову довелося вручну зорієнтувати «Союз», аби почати гальмування над заданим районом. Корабель усе ж увійшов у земну атмосферу. Здавалося, що все найважче вже позаду. Однак на висоті семи кілометрів витяжний парашут «Союзу» не зміг витягти з контейнера основний парашут. На висоті 1,5 км спрацювала аварійна автоматика, але стропи обох парашутів перекрутилися. В результаті посадкова капсула врізалася в землю на швидкості приблизно 60 м/c. Шансів на порятунок у космонавта не було. Після удару виникло загоряння. Перекис водню, що витік із розірваних баків, посилив пожежу, яка в буквальному сенсі розплавила залишки корабля.

Проведене розслідування показало, що основний парашут не вийшов, оскільки необхідне для його витягування зусилля виявилося більшим, ніж передбачалося. А ось причина цього досі лишається предметом суперечок. Згідно з найпоширенішою версією, сталося порушення технології термообробки посадкового апарата, через що парашут просто приклеївся до внутрішньої поверхні контейнера. За іншим припущенням, тиск усередині корабля перевищував тиск у контейнері, тому його деформувало, що й призвело до затискання основного парашута. Але, швидше за все, ми вже ніколи не отримаємо точної відповіді на це питання.

Кажуть, Комаров, розуміючи, що загине, почав проклинати по радіо конструкторів корабля і комуністичну партію, які прирекли його на смерть. Однак це не підтверджується ані записами радіопереговорів, ані спогадами очевидців, ані простою арифметикою — час між очікуваним розкриттям купола основного парашута й ударом посадкового апарата об землю вимірювався ліченими секундами. Можливо, космонавт навіть не встиг збагнути, що сталося.

Загибель «Союзу-1» поставила хрест на сподіваннях СРСР виграти перший етап місячних перегонів. У грудні 1968-го радянські космонавти написали лист у Політбюро з проханням дозволити обліт Місяця на кораблі 7К-Л1. Але під страхом повторення історії з Комаровим радянський уряд їм відмовив. Першим наше нічне світило облетів екіпаж корабля Apollo 8.

За підсумками розслідування катастрофи «Союзу-1» його парашутна система була модифікована. Технологію фарбування та нанесення теплового захисту змінили, контейнерам надали здатності розширюватися, товщину їхніх стінок збільшили. Аби переконатися в безпечності корабля, провели шість безпілотних випробувань. Лише після цього відбувся новий пілотований політ — тепер уже успішний.

«Неможлива» катастрофа

Корабель 7К-ОК став основною «робочою конячкою» радянської космонавтики на період із 1968 по 1970 рік. Загалом було здійснено вісім пілотованих польотів. Під час цих місій космонавти в основному відпрацьовували операції зі стикування на орбіті. Також був проведений перший експеримент із вивчення впливу на людський організм наслідків тривалого (18-денного) перебування в умовах невагомості.

Не всім місіям судилося здійснитися. Два з трьох запланованих стикувань зірвалися (перше — через помилку космонавта, друге — через відмову автоматики). А під час повернення на Землю «Союзу-5» не спрацював піропатрон і від посадкового апарата не відокремився приладо-агрегатний відсік. Корабель увійшов до атмосфери по нештатній траєкторії зі значними перевантаженнями. У підсумку космонавт Боріс Волинов отримав травми.

На початку 1970-х СРСР розгорнув програму створення довгострокових пілотованих орбітальних станцій. Для доставки на них екіпажів була спроєктована нова модифікація «Союзу» з індексом 7К-Т. Вона отримала додаткові системи зв’язку та стикувальний вузол, який дозволяв перейти на борт станції без скафандра. Остання обставина виявилася критично важливою. Корабель створювався з розрахунку на трьох членів екіпажу, однак через обмежений об’єм житлової капсули вони могли розміститися всередині лише у легких негерметичних костюмах.

На той момент це було стандартною практикою для радянської космонавтики. Першим у космос без герметичної екіпіровки вирушив екіпаж «Восхода-1». Благополучне завершення польоту переконало конструкторів «Союзу» в безпеці такого підходу. До того ж відмова від скафандрів дозволяла заощадити близько 80 кг.

У результаті під час зльоту та повернення на Землю екіпаж перебував усередині посадкового апарата у звичайних комбінезонах. Для місій, що вимагали виходу за межі корабля, космонавти надягали скафандри всередині орбітального відсіку (він же виконував роль шлюзової камери). Надалі, заради ще більшої економії стартової маси, з капсули «Союзу» були зняті балони наддуву.

Варто зазначити, що чимало космонавтів та інженерів вважали це рішення принципово помилковим і зверталися з вимогами переглянути небезпечну практику. Але щоразу отримували відмову. Васілій Мішин, який тоді обіймав посаду генерального конструктора, якось заявив, що автори подібних звернень «перестраховуються» і розгерметизація «Союзу» просто неможлива.

Отже, після двох безпілотних випробувань нової модифікації корабля в космос вирушив «Союз-10». Він мав зістикуватися з орбітальною станцією «Салют-1». Однак перший млинець вийшов нанівець. Через пошкодження стикувального агрегату троє космонавтів так і не змогли перейти на борт станції, тому врешті їм довелося повернутися на Землю.

Повторити спробу потрапити на «Салют-1» мав екіпаж «Союзу-11» у складі Алєксєя Лєонова, Валєрія Кубасова та Пєтра Колодіна. Однак незадовго до старту сталося непередбачуване. Вивчаючи рентгенівський знімок легенів Кубасова, медики звернули увагу на невелику пляму, й вирішили відсторонити його від польоту, запідозривши туберкульоз (пізніше з’ясувалося, що це був прояв алергії на одну з місцевих рослин). У результаті екіпаж був замінений на дублюючий, до якого входили Георгій Добровольський, Владіслав Волков і Віктор Пацаєв. За спогадами учасників подій, Лєонов і компанія дуже болісно сприйняли цю заміну й не приховували своїх негативних емоцій. Вони ще не знали, що «рокіровка» врятувала їм життя.

«Союз-11» стартував 6 червня 1971 року й успішно зістикувався зі станцією «Салют-1», після чого три космонавти провели на її борту 22 дні. Щоправда, їм мало не довелося достроково припинити політ через загоряння, та проблему все ж вдалося вирішити.

29 червня «Союз-11» відстикувався від станції. Наступного дня він здійснив гальмівний маневр і ввійшов у атмосферу. Після відділення орбітального та приладо-агрегатного відсіку екіпаж у призначений час не вийшов на зв’язок. Оскільки на посадковому апараті не було телеметричної системи, ЦУП нічого не знав про стан космонавтів. Але фахівці сподівалися, що проблема у несправності радіозв’язку.

Посадковий апарат «Союзу-11» приземлився у штатному режимі. Коли пошукова група дісталася до нього, то не знайшла жодних помітних зовнішніх ушкоджень. Розкривши капсулу, рятувальники побачили, що всі три космонавти не подають ознак життя. Спроби реанімації були марними. Розтин виявив сліди крововиливів у мозок, кров у легенях, пошкодження барабанних перетинок і виділення азоту з крові — ознаки декомпресійної хвороби.

Подальше розслідування показало, що після відділення від приладо-агрегатного відсіку на висоті 150 км тиск у посадковому апараті почав різко знижуватись, і через 115 секунд упав практично до нуля. Незабаром інженери провели експеримент. Вони закрили люк і всі інші штатні отвори в корпусі корабля, створили в капсулі тиск, що перевищує атмосферний, і… не виявили жодних ознак негерметичності. Так стало зрозуміло, що витік повітря міг статися лише у випадку, якщо у «Союзу-11» спрацював один із двох вентиляційних клапанів, які автоматично відкриваються на висоті 4 км для вирівнювання забортного атмосферного тиску з тиском у посадковому апараті.

Але що призвело до передчасного відкриття клапана? За спогадами того ж Алєксєя Лєонова, він не довіряв автоматиці нового корабля, і перед стартом порадив екіпажу «Союзу-11» вручну закрити клапани між посадковим апаратом і приладо-агрегатним відсіком. Але, очевидно, космонавти або забули цю пораду, або не звернули на неї уваги.

У процесі розслідування з’явилася версія, що клапан відкрився через передчасне спрацювання піропатрона, викликане ударною хвилею, що виникла після відстрілу приладо-агрегатного відсіку. Щоправда, під час численних наземних випробувань подібну ситуацію так і не вдалося відтворити. Проте «неможлива» катастрофа все ж якось сталася, тож за відсутності альтернатив ця версія була визнана основною. До сьогодні вважається, що екіпаж «Союзу-11» загинув у результаті випадкового збігу кількох малоймовірних факторів.

Варто зауважити, що космонавти боролися до останнього. Аналіз записів бортових самописців, положення тіл і стану систем корабля дозволив відтворити ймовірну картину останніх секунд життя екіпажу. Після початку розгерметизації Волков і Пацаєв відключили апаратуру, шум якої не давав визначити місце витоку повітря, в той час як Добровольський перевірив герметичність люка. Напевно, вони зрозуміли, що справа у вентиляційному клапані. Однак в екстремальних умовах туману, який заповнив кабіну внаслідок зниження тиску, сильного болю по всьому тілу через гостру декомпресійну хворобу та швидку втрату слуху космонавти закрили не той вентиль. А часу на перекриття потрібного вже не лишилося.

Пізніше Алєксєй Лєонов і Ніколай Рукавішніков провели експеримент. На те, щоб закрити вручну вентиляційний клапан, їм знадобилося 52 секунди — при тому, що вони відразу знали, що робити, та проводили операцію не в умовах вибухової декомпресії. Таким чином, екіпаж «Союзу-11» практично не мав шансів на порятунок. У доповіді медичної служби про час смерті космонавтів є такий висновок: «Через 50 секунд після відділення частота дихання у Пацаєва — 42 на хвилину, що характерно для гострого кисневого голодування. У Добровольського пульс швидко падає, дихання до цього часу припиняється. Це початковий період смерті. На 110-й секунді після відділення у всіх трьох не фіксується ані пульс, ані дихання. Вважаємо, що смерть настала через 120 секунд після відділення».

Загибель екіпажу «Союзу-11» призвела до того, що СРСР на 27 місяців призупинив усі пілотовані польоти. Конструкцію корабля піддали переробці. Було змінене компонування панелі управління, щоб члени екіпажу могли дотягнутися до всіх найважливіших кнопок і важелів, не встаючи з місця. Також було ухвалене рішення, що під час зльоту й повернення на Землю космонавти обов’язково повинні перебувати у скафандрах. Через це чисельність екіпажів «Союзів» довелося зменшити до двох осіб. Польоти кораблів із трьома космонавтами знову розпочалися лише в 1980 році, після введення в дію нової модифікації «Союз-Т».

Звичайно, і після цього з «Союзами» все ще траплялися небезпечні ситуації, але жодна з них більше не призводила до втрати космонавтів. На честь загиблих екіпажів «Союзу-1» і «Союзу-11» встановлені пам’ятники, названі вулиці багатьох міст, астероїди та кратери на небесних тілах. Найбільш незвичайний меморіал з’явився на Місяці. Учасники місії Apollo 15 встановили на поверхні природного супутника Землі алюмінієву фігурку, що зображує людину в скафандрі. Поруч — табличка з іменами 14 загиблих на той момент астронавтів і космонавтів. На ній, зокрема, викарбувані імена Георгія Добровольського, Віктора Пацаєва, Владіслава Волкова та Владіміра Комарова.

Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!

Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine