У вересні 1944 року Лондон став першим містом світу, яке постраждало віл обстрілу бойовими балістичними ракетами V-2. Всього до 27 березня 1945-го Британські острови пережили 1402 ракетних атаки. Більше ракет (1664) нацистська Німеччина випустила лише по Бельгії.
…Холодним осіннім днем жовтня 1945 року німецькі пускові розрахунки звично готували до запуску чергову
V-2. Запуск пройшов успішно, ракета піднялася в небо та зникла вдалині. Солдати й офіцери, які були при ньому, кинулися вітати один одного. Серед них були й ті, хто раніше ніколи не бачив ракетного старту — англійські інженери-ракетники. А пуск був здійснений у рамках операції Backfire («Вогонь у відповідь»), яку прийнято вважати відправною точкою британської космічної програми.
Операція «Скріпка»
Незадовго до завершення Другої світової війни на території Німеччини розгорнулася своєрідна «битва» між США та СРСР — дві майбутні наддержави намагалися здобути якнайбільше трофеїв та фахівців, які мали стосунок до німецької ракетної техніки. Однак мало кому відомо, що до цього «змагання» було залучено і третю країну-переможницю — Велику Британію. Англійці чудово розуміли, які можливості відкриє перед ними нова епоха ракетобудування. На жаль, їхні наміри серйозно обмежувалися діями американців, які розгорнули свою операцію Paperclip («Скріпка»). Вони хотіли захопити якомога більше того, що залишилося від ракетної промисловості Німеччини, намагаючись «не відстати» від своїх радянських конкурентів. Їм вдалося вивезти до США знаменитого Вернера фон Брауна разом із великою колекцією креслень і документів, які він урятував від знищення, коли нацистська держава припинила існування. Багато з цих документів було фактично «звільнено» з британського сектору окупації.
У результаті англійцям не дісталось ані ракет, ані кваліфікованих ракетобудівників. Але вони абсолютно правильно вирішили, що люди, які щодня запускали V-2, теж непогано обізнані щодо практичних можливостей німецької ракетної техніки. Так виникла ідея провести власну операцію.
У переддень «битви за космос»
В таборах військовополонених було організовано пошук солдатів, які займалися обслуговуванням V-2. З них сформували пошукову команду Altenwalde. Тепер люди, які здійснили перший у світі обстріл балістичними ракетами, мали працювати з тими, по кому вони стріляли.
В ході операції Backfire англійці отримали знання та досвід, необхідні для участі в ракетних і космічних перегонах. Більше того — вони стали лідерами у створенні ракет, що працюють на пероксиді водню. Маючи таку базу, помножену на британську винахідливість, можна було спробувати конкурувати зі світовими ракетними «грандами».
Англійців турбували не стільки питання престижу, скільки дедалі складніша військова обстановка. Над розділеною Європою опускалася «залізна завіса», фон Браун і Корольов (він був свідком запусків «Вогню у відповідь») по різні сторони океану створювали для наддержав нову ракетну зброю, і Британія за цих умов прагнула розвивати власне ракетобудування.
Перший успіх прийшов у 1953 році, коли було створено балістичну ракету середньої дальності шахтного базування Blue Streak («Блакитна стрічка»). Вона виглядала досить перспективною, тому невдовзі з’явився Black Knight — «Чорний лицар». Ця ракета вже мала досягти навколоземної орбіти. Її випробування проводились у бункерному комплексі на острові Вайт із чудовим видом на скелі «Голки». Вона також виявилася достатньо надійною, ставши важливим етапом у британській ракетній програмі.
Таким чином, тепер Великобританія мала всі ключові компоненти для виведення на орбіту національного супутника власним носієм. Однак спершу було зроблено вибір на користь запуску космічного апарату (він отримав ім’я Ariel) за допомогою дешевшої американської ракети. На зміну «Блакитним стрічкам» і «Чорним лицарям» прийшов Black Arrow («Чорна стріла») — перший британський носій, потенційно здатний здійснити орбітальний запуск.
За крок до орбіти
Трьохступенева Black Arrow стала шедевром інженерного мистецтва з обмеженим бюджетом. Учені та інженери були сповнені рішучості довести, що велика морська держава цілком здатна самостійно підкорювати космічні простори. На базі більш ранніх британських ракет вони створили носій, що при запуску з «правильного» місця міг вивести корисне навантаження на полярну орбіту. А в конструкторських бюро вже проєктувався Black Prince («Чорний Принць») — ще більш досконала ракета, здатна запускати геостаціонарні супутники…
До 1968 року плани були готові до втілення, та перешкодою стала відсутність грошей. З не зовсім зрозумілих причин Казначейство не злюбило британських ракетників, безжально урізаючи їхній бюджет і прискіпливо контролюючи їхні витрати. Працювати за таких умов було складно. Виділені кошти дозволяли побудувати лише п’ять ракет і всього два супутники. Фактично тепер фахівці не мали права на помилку. У них майже буквально лишався тільки один постріл.
У якості місця запуску обрали об’єднаний британсько-австралійський полігон Вумера, де спільно працювали військові та цивільні ракетники. Насправді цей вибір теж не був легким — спочатку пропонувалося запустити супутник із Британських островів із траєкторією виведення над Північним морем (на випадок аварії носія). Однак саме в цей час і саме в цій акваторії почав бурхливо розвиватися нафтовидобуток, і стало зрозуміло, що яким би малоймовірним не видавалося потрапляння несправної ракети в нафтову платформу, краще все-таки повністю виключити таку можливість. На щастя, в Австралії вільного простору для пускової діяльності було достатньо, і Вумера надовго стала місцем проведення багатьох запусків за програмами різних країн.
До 1969 року була готова перша з п’яти ракет. Із фінансами ставало зовсім скрутно, й Казначейство знову взялося перегдядати майбутнє проєкту.
Все гірше та гірше
Команда інженерів вирішила не відступати. 27 червня 1969 року Black Arrow установили на стартову позицію. Її запуск, що відбувся наступного дня, був невдалим.
Ще до того, як носій відірвався від пускової установки, в його електросистемі виник збій. Це призвело до повороту пари камер згоряння першого ступеня, тому відразу після початку підйому Black Arrow почала неконтрольовано обертатися. За хвилину підйом змінився падінням, і ракету довелося підірвати по команді оператора пуску.
У принципі, все було ще не так страшно. Причину невдачі швидко виявили, й команда приготувалася до наступного пуску (він відбувся 4 березня 1970 року). Друга Black Arrow пішла зі старту, як то кажуть, що голки не підточиш. Перед нею не стояло завдання досягти орбіти — йшлося лише про тестування двигунів двох нижніх ступенів.
В ході третього старту, наміченого на 2 вересня, мало відбутися перше випробування двигуна третього, останнього ступеня носія. Якби він виконав свою місію, то вивів би на орбіту один із двох дорогоцінних супутників (йому дали назву Orba). Але ракетників підвів другий ступінь, що не відпрацював належний час.
Шансів на успіх поменшало. А потім сталася катастрофа. 29 липня державний міністр торгівлі та промисловості Фредерік Корфілд (Frederick Corfield) оголосив у Палаті общин про офіційне закриття британської програми запуску національного супутнику.
Остання надія
Коли надійшла звістка про скасування проєкту, четверта Black Arrow уже була на шляху до Австралії. З її допомогою збиралися запустити останній з наявних супутників — простий звуковідтворюючий пристрій під робочою назвою Puck («Пак» — британські ракетники давали всім супутникам імена персонажів творів Шекспіра).
Вчені дохідливо пояснили бюрократам із Казначейства, що повернення ракети до порту відправки коштуватиме дорожче, ніж її запуск. Аргумент виявився переконливим. Команда Black Arrow отримала свій останній шанс. Старт призначили на 27 жовтня, але цього дня здійснити його не дозволили погодні умови.
28 жовтня 1971 року всі британські ракетобудівники, здавалося, спостерігали за тим, що відбувалося на Вумері. Знову почався зворотний відлік. На майданчику стояла четверта Black Arrow — остання, що отримала дозвіл на політ. На вершині її третього ступеня знаходився останній із супутників, з певною часткою чорного гумору перейменований на Prospero (на честь мага з шекспірівської «Бурі», який утопив свої чарівні книги та назавжди відмовився від чаклунства).
О 3:50 за Грінвічем запрацював перший «пероксидний» ступінь носія, чому би, мабуть, зраділи німецькі солдати, які запускали V-2. Десять секунд потому з хмари перегрітої пари почала підійматися Black Arrow. Через три хвилини перший ступінь ідеально відділився й точно за графіком увімкнулися двигуни другого. Нарешті, змовкли й вони, успішно передавши естафету третьому ступеню. Все йшло за планом.
І все ж буквально в останні секунди щось пішло не так. Коли Prospero вже відділився від третього ступеня, його двигуни ще працювали, й він, продовжуючи прискорюватися, зіткнувся з супутником.
В центрі управління запанувала тиша. Всі сиділи й чекали, що буде далі. Нарешті через кілька довгих хвилин радіохвилі донесли до Землі сигнали Prospero.
Замість епілогу
Остання Black Arrow так і не злетіла — зараз вона експонується в Музеї науки в Лондоні. Вчених та інженерів, причетних до запуску британського супутника, не зустрічали як героїв. На той час, коли вони повернулися додому, багатьох уже просто звільнили. Дехто з учасників історичного пуску знайшов собі місце у космічній програмі США, дехто — у промисловості на батьківщині.
А самотній Prospero й надалі обертається навколо Землі. Його магнітофон зламався через кілька років після запуску, але сонячні батареї досі функціонують. Протягом багатьох років станція стеження британських ВПС у Лешемі неофіційно зв’язувалась із супутником у його «день народження», але 20 років тому її закрили, і спроба співробітників Університетського коледжу Лондона «розбудити» апарат на честь його 40-річчя виявилася невдалою. З’ясувалося, що з закриттям станції всі коди активації були втрачені та не можуть бути відтворені. Тепер нам лишилося тільки відслідковувати шлях Prospero серед зірок за даними Інтернету. В каталозі COSPAR він має позначення 1971-093A. В земну атмосферу єдиний зоряний посланець «цариці морів» увійде приблизно в 2070 році.
