З 1 вересня 2023 року Православна церква України й Українська греко-католицька церква переходять на новоюліанський календар. Спершу може здатися, що це звичайний григоріанський календар, який у нашу епоху випереджає «старий» юліанський на 13 діб — тому ми зустрічатимемо Святого Миколая не 19, а 6 грудня, а Різдво святкуватимемо не 7 січня, а 25 грудня (разом із католицькою та протестантською церквами). Насправді ж усе трохи складніше й цікавіше…
Практично всю свою історію людство намагається створити систему відліку часу, яка б найкращим чином відображала співвідношення тривалості періодів обертання Землі навколо власної осі (добовий цикл) і навколо Сонця (річний цикл). Проблема в тому, що ці періоди не лише не співвідносяться як цілі числа, але й не є постійними. Тому кількість днів у календарному році потрібно час від часу змінювати, «підганяючи» їх під реальний перебіг часу. Причому найкраще було б, якби ця «підгонка» здійснювалася згідно з простим правилом, що легко запам’ятовується.
Юліанський календар, запроваджений у Давньому Римі, виходив із того, що тривалість року дорівнює 365 із чвертю діб. Тобто для узгодження тривалості двох найважливіших періодів достатньо кожні 4 роки додавати один «зайвий» день. Оскільки давньоримський календар закінчувався лютим, туди його досі традиційно й додають. Вважалося, що це забезпечує сталість дат рівнодень і сонцестоянь — а отже, й «фіксованих» церковних свят — на тисячоліття вперед. Але вже у XVI столітті, коли з’явилися більш точні методи вимірювань проміжків часу та небесних координат, стало зрозуміло, що календарне весняне рівнодення сильно «відстало» від астрономічного, яке припадало вже не на 21 березня, а на 11-те.
Це потягло за собою наступну календарну реформу. Вона враховувала нову обчислену тривалість року — проміжку між двома послідовними весняними рівноденнями, визначеного як 365,2425 діб — і зручність запам’ятовування правила, до яких років додавати «переступний» (високосний) день. Все справді просто: якщо в році, що закінчується на два нулі, перші дві цифри не діляться націло на 4 — він випадає із «загального» 4-річного періоду, і лютий у ньому має 28 днів. Отже, 2000-го року їх усе-таки було 29, оскільки його перші дві цифри (20) діляться на 4 без залишку. Тобто основним циклом тепер став не 4-річний, а 400-річний, протягом якого настає 97 високосних років.
У такому календарі похибка в одну добу накопичується вже за 3280 років, що більш-менш прийнятно для повсякденного вжитку. Його відразу «взяла на озброєння» католицька церква, а пізніше — протестантська. Для нової системи літочислення були розроблені методики визначення дат «рухомих» церковних свят, у першу чергу Великодня. Однак церкви східного обряду це нововведення не визнали й продовжили користуватися юліанським календарем, який дедалі більше «відставав» від астрономічного часу.
До певної міри з цим відставанням можна було миритись, але поступово все більше церковних ієрархів розуміло, що з ним треба щось робити — хоча б тому, що «за старих порядків» через три тисячі років найпізніші дати Великодня потрапляли б уже на початок червня григоріанського календаря, яким користується основна частина християнського світу. І тут на допомогу прийшов професор небесної механіки Белградського університету Мілутін Міланкович. Він давно займався розробкою літочислення, що забезпечувало б якомога краще узгодження тривалості доби та року. В XIX столітті вже було відомо, що співвідношення між ними виражається числом 365,2422, і вчений запропонував найточнішу апроксимацію його нецілої частини у вигляді дробу цілих чисел 218/682. Її можна було досягти через запровадження 900-річного циклу, в якому правило високосного дня кожні 4 роки зберігається, за винятком, знов-таки, тих років, що закінчуються на два нулі, але серед них вважаються високосними ті, номер яких при діленні на 900 дає залишок 200 чи 600.
Ця система була описана у статті, опублікованій 1923 року в журналі «Вісник Сербської королівської академії наук і мистецтв», і отримала назву «новоюліанський календар». У травні того ж року в Константинополі відбувся собор православних церков, скликаний Вселенським патріархом Мелетієм IV. На ньому загалом було ухвалене рішення про перехід на новий календар, але виконувати його не поспішали. Константинопольська церква це зробила 1924-го, того ж року до неї приєдналися Польська та Румунська православні церкви, 1928-го — Олександрійська й Антіохійська, 1968-го — Болгарська.
У наші часи григоріанський і новоюліанський календарі збігаються, різниця в одну добу між ними виникне лише 2800 року (який за григоріанським літочисленням буде високосним, а за новоюліанським — ні). Це протриває все XXIX століття, потім різниця зникне і знову з’явиться у 3200-му. На той момент григоріанський календар випереджатиме «старий» юліанський аж на 22 дні.
Що стосується «рухомих» християнських свят, дати яких не прив’язані до певних днів, то їх поки вирішили святкувати по-старому, тобто для розрахунку Великодня й надалі використовуватимуть пасхальні таблиці, складені у VI столітті Діонісієм Малим. Тому Різдво, Водохреще, Стрітення, Спаса та Покрову ми тепер відзначатимемо на 13 днів раніше, як це роблять церкви західного обряду. Але Великдень і Трійця у нас залишаться «свої», хоча необхідність якось модернізувати їх обчислення все одно колись виникне. Втім, наступні кілька сотень років це питання ще не буде таким актуальним.
Раніше ми писали про те, чому церкви різного обряду визначають дату Великодня по-своєму.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
