Станом на 2023 рік понад 80 країн світу мали або мають свої апарати на навколоземній орбіті. Однак у космічний клуб, куди входять держави, що можуть самостійно запускати вантажі в космос (а для цього необхідні власні ракета-носій і космодром), приймають не всіх. На сьогодні його учасниками є вісім країн, Європейське космічне агентство та кілька приватних компаній. Якщо поглянути на цей список, можна помітити, що всі вони — представники Північної півкулі.
Проте, за інших обставин, у цьому списку могла опинитися й одна південна країна. Йдеться про Бразилію, що свого часу виношувала досить амбітні космічні плани. Однак вибух на космодромі Алкантара у 2003 році запустив ланцюжок подій, які фактично поклали край райдужним перспективам. Сьогодні розповімо про маловідому для нас катастрофу, котра відкинула бразильську космічну програму на кілька десятиліть.
Народження бразильської космічної програми
Ще на початку 1960-х у Бразилії була створена Організаційна група національної комісії з космічної діяльності, яка займалася питаннями, пов’язаними з освоєнням космосу. Незабаром у країні з’явилася космофізична обсерваторія, а потім — Національний інститут космічних досліджень. У 1965 році запрацював перший пусковий центр Баррейра-ду-Інферну. Звідти стартували американські й канадські геофізичні ракети, а за два роки в Бразилії була побудована національна геофізична ракета Sonda.
У 1970-ті були розроблені більш потужні ракети цього типу, розраховані на велике навантаження та здатні досягати значної висоти. Тож у країні заговорили про можливість створення власного орбітального носія, але для цього був необхідний відповідний пусковий центр.
Вибір припав на півострів у муніципалітеті Алкантара, що знаходиться ближче до екватора (2°18′ пд. ш.), ніж знаменитий космодром Куру у Французькій Гвіані. Вдале географічне розташування дозволяло б носіям, що стартують звідти, економити до 30% палива. Серед інших переваг цієї території — можливість пуску ракет на всі типи орбіт, низька щільність населення і стабільний клімат.
Будівництво космодрому Алкантара розпочалося 1982-го, а через вісім років з нього стартувала геофізична ракета. Рік 1993-й став важливим для Бразилії: тоді американський носій повітряного базування Pegasus вивів на орбіту перший супутник, створений силами місцевих фахівців. А вже наступного року в країні було засноване Національне космічне агентство. Здавалося, все йде до того, що незабаром Бразилія стане повноправною космічною державою. Справа залишалася за малим: розжитися власним орбітальним носієм.
Проєкт VLS
Ще 1984 року бразильські інженери розпочали роботу над програмою VLS (Veículo Lançador de Satélites). Вона передбачала створення легкої ракети, здатної вивести кілька сотень кілограмів корисного навантаження на низьку навколоземну орбіту (ННО). Тоді ж і було ухвалене рішення, що визначило подальшу долю проєкту. Бразилія обрала найлегший шлях — взяла за основу конструкції носія твердопаливні геофізичні ракети сімейства Sonda.
Носії цього типу набагато простіші у виготовленні й дешевші, ніж ракети на рідкому паливі. Оскільки навіть у свої найкращі роки бразильська космічна програма не могла похвалитися надлишком фінансування, такий вибір здавався виправданим. Однак у твердопаливних носіїв є один суттєвий недолік: після активації їх уже неможливо «вимкнути». Тому в космічній індустрії вони зазвичай використовуються як бічні прискорювачі.
У 1985 році в Бразилії відбувся суборбітальний пуск першого двоступеневого прототипу VLS. Він завершився аварією, як і друге випробування, проведене 1989 року. Проте бразильські інженери змогли зібрати багато цінних даних, а також протестувати деякі компоненти ракети.
За результатами випробувань у конструкцію носія були внесені зміни, що сприяло створенню VLS-1 — модифікації, яка стала вже достатньо потужною, щоб вивести супутник на орбіту. Ракета мала три твердопаливні ступені й чотири додаткових бічних прискорювачі. Її довжина становила 19,5 м, діаметр — 1,01 м, стартова маса — 50,7 тонни. За попередніми розрахунками, вона була здатна доставити на ННО до 380 кг вантажу.
Перша спроба запуску відбулася 1997 року й завершилася невдачею: у ракети не запустився один із чотирьох прискорювачів, що призвело до її руйнування прямо на стартовому майданчику. Через два роки було нове випробування, і знову — фіаско. Цього разу бічні прискорювачі та перший ступінь спрацювали як треба, але підвів другий ступінь. У результаті VLS-1 так і не зуміла розвинути першу космічну швидкість, її довелося підірвати за командою з Землі. Проте це вже був помітний успіх.
Друга аварія змусила Бразильське космічне агентство взяти досить тривалу паузу на доопрацювання конструкції носія. Після завершення всіх робіт було ухвалене рішення вдатися до нової спроби запуску. Її призначили на серпень 2003 року.
Катастрофа на Алкантарі
22 серпня 2003 року на космодромі Алкантара було велелюдно. Безпосередньо на стартовому майданчику, де була встановлена ракета VLS-1, перебувала сотня фахівців. Загалом у забезпеченні підготовки майбутнього запуску брали участь майже 700 осіб. Цього разу бразильська влада мала твердий намір домогтися довгоочікуваного успіху і не шкодувала ані ресурсів, ані людей.
Спочатку все відбувалося за планом. 20 серпня ракету встановили на стартовий майданчик. На її борту було відразу два апарати — технологічний демонстратор SATEC і студентський мікросупутник Unosat-1. Після завершення встановлення VLS-1 фахівці виконали планові перевірки її агрегатів та здійснили успішну імітацію пуску. Залишалося пройти фінальні тести, після яких ракету визнали б готовою до старту 25 серпня.
Але все пішло за іншим сценарієм. 22 серпня о 13:26 за місцевим часом без будь-яких очевидних причин активувався один із бічних прискорювачів VLS-1. Далі події розвивалися стрімко. Вогняний факел підпалив сусідні силові агрегати, після чого носій вибухнув. Потужний вибух повністю зруйнував десятиповерхову пускову вежу, перетворивши її на купу понівеченого металу. Вогонь підпалив джунглі, стовп диму спостерігався за багато кілометрів від космодрому.
Кількість жертв спочатку неможливо було визначити. Надалі все ж вдалося встановити, що під час вибуху загинула 21 особа. Ще кілька десятків отримали травми та опіки. Вибух на Алкантарі став найбільшою в XXI столітті за кількістю жертв катастрофою, пов’язаною з космічною індустрією.
Після вибуху було розпочате розслідування з метою встановити причину інциденту. Відомо, що бразильські спецслужби розглядали версію, нібито вибух був викликаний саботажем з боку французьких диверсантів. Мовляв, у Франції дуже боялися, що Алкантара може скласти конкуренцію космодрому Куру, та вирішили зупинити проєкт за будь-яку ціну. Але спроби перекласти провину на «іноземний слід» так ні до чого й не привели.
Подальше розслідування показало, що все сталося через електричний розряд, несанкціоновано поданий у систему запалювання бічного прискорювача. Чому це трапилося, так і не вдалося з’ясувати. Але одне можна сказати напевно: після активації прискорювача у людей, які перебували поряд із носієм, не було жодного шансу на порятунок, бо вимкнути двигун уже було неможливо. Зрозуміло, якби VLS-1 була рідинною ракетою, катастрофи б не сталося. В такому разі всі тести й випробування велися би з порожнім носієм, а його заправка здійснювалася би за відсутності на стартовому майданчику обслуговуючого персоналу.
Після публікації результатів розслідування Бразильське космічне агентство стало об’єктом нищівної критики з боку місцевих ЗМІ. Його керівництво звинувачували в рішенні заощадити та зробити ставку на твердопаливний носій, що і призвело до трагедії.
Але прямі наслідки вибуху виявилися значно вагомішими, ніж втрата репутації. По-перше, під час катастрофи загинуло багато ключових фахівців, які працювали над проєктом VLS-1. Це завдало сильного інтелектуального удару по всій космічній індустрії країни. По-друге, стартовий майданчик був повністю зруйнований. Його відновлення вимагало серйозних коштів, що було вельми проблематично в умовах обмеженого бюджету Бразильського космічного агентства.
Занепад бразильської космічної програми
Після вибуху на Алкантарі інженери продовжили роботу над VLS-1, але працювали вже радше за інерцією, і жодних значущих результатів це не дало. Можна припустити, що учасники програми чудово розуміли: тепер у носія немає майбутнього. Врешті проєкт VLS-1 був остаточно закритий. Але справа не обмежилася лише цим. Фактично, катастрофа стала спусковим гачком ланцюжка подій, що призвели до значного регресу бразильської космічної програми, наслідки якого вона досі не може подолати.
У 2006 році Бразилія домоглася свого останнього значущого досягнення в космосі: досвідчений льотчик Маркус Понтіс провів тиждень на МКС, після чого повернувся на Землю. До сьогодні він лишається єдиним громадянином своєї країни, який побував на орбіті.
Однак цей успіх не став поштовхом для розвитку національної космічної програми, а навпаки — її лебединою піснею. Уже наступного року Бразилія вийшла з програми МКС. Причиною стала нездатність національної індустрії виконати взяті країною зобов’язання та створити платформу EXPRESS, призначену для розміщення вантажів на орбітальній станції.
Марними виявилися і спроби міжнародного співробітництва в космічній сфері. Бразильська влада сподівалася скористатися вигідним розташуванням космодрому Алкантара й організувати пуски ракет інших держав з його території. Найвідомішою такою спробою стало укладення угоди з Україною, що передбачала створення нового легкого носія «Циклон-4» і зведення на космодромі пускового комплексу під нього.
За угодою, перший старт «Циклону-4» з Алкантари мав відбутися 2006 року, але ця дата неодноразово зсувалася через технічні проблеми й відсутність необхідного фінансування. В результаті Бразилія відмовилася від своєї участі у проєкті в 2015 році. Основними причинами такого кроку, крім фінансових, були названі технологічні аспекти, стан двосторонніх відносин між Бразилією та Україною, а також невизначеність експортних перспектив. Згідно з заявою керівництва ОКБ «Південне», на момент закриття програми рівень готовності ракети становив 90 відсотків.
Нічого не вийшло і з іншого амбітного проєкту під назвою «Південний хрест». В його межах Бразилія мала намір розробити за підтримки «Роскосмосу» нове сімейство ракет-носіїв, які можна було б запускати з Алкантари. Проте бразильський уряд скасував і цю програму.
Також ні до чого не призвела ідея запусків ізраїльських ракет «Шавіт». Попри укладену міжурядову угоду, даний проєкт так і залишився на папері. Не дивно, що після цього деякі ЗМІ почали називати Алкантару «проклятим космодромом».
Постійні невдачі не могли не позначитися на Бразильському космічному агентстві. Після катастрофи VLS-1 його бюджет постійно скорочувався: до 2010-го він становив 210 млн доларів, у 2015-му зменшився до 70 млн, а в 2019 році — до 45 млн доларів. Зрозуміло, що настільки скромний рівень фінансування недостатній для того, щоб претендувати на статус космічної держави.
Заради справедливості варто сказати, що в останні роки було зроблено кілька спроб реанімувати космічну програму країни. У 2018 році була досягнута домовленість із німецькими фахівцями. Вона передбачає створення триступеневої ракети VLM (по суті, спрощеної версії VLS-1 без бічних прискорювачів), здатної вивести до 150 кг на ННО. Незабаром Бразильське космічне агентство оптимістично заявило, що розраховує здійснити перший пуск нового носія вже 2023 року. Але після серії аналогічних обіцянок, зроблених протягом минулих двох десятиліть, у це не дуже віриться.
Також великі надії покладаються на укладену в 2019 році угоду зі США, за якою американські компанії можуть здійснювати комерційні запуски з Алкантари. Керівництво Бразилії дуже сподівається залучити в країну значні іноземні інвестиції. Але питання про те, наскільки «приватникам» може бути цікава подібна пропозиція, поки залишається відкритим.
Лише час покаже, чи справдяться очікування бразильської влади, або ж Алкантара так і залишиться «проклятим космодром».
Тільки найцікавіші новини та факти в нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t. me/ustmagazine
