Іранська військова ракетна програма сьогодні є однією з наймасштабніших на Близькому Сході, забезпечуючи Іран великою кількістю балістичних ракет різної дальності. Цей ракетний арсенал відіграє центральну роль у стратегії оборони країни як засіб стримування противників та проєкції сили в регіоні. Водночас міжнародна спільнота уважно стежить за іранськими ракетами через їхній потенційний зв’язок з ядерними амбіціями Тегерана, що вже призвело до санкцій та військового втручання для контролю за відповідними технологіями.
Ця демонстарція ілюструє еволюцію ракетної програми Ірану від тактичних ракет малої дальності до носіїв супутників. Початок цієї програми поклала потреба захисту під час Ірано-іракської війни 1980-х років, коли Іран потерпав від ракетних ударів Іраку, але не мав сучасної авіації для рівноцінної відповіді. У 1984 році Тегеран таємно отримав перші 20 радянських ракет Scud-B із Лівії, а згодом налагодив постачання і технологічну допомогу з Північної Кореї та Китаю. На основі цих технологій Іран уже в 1990-х розпочав власне виробництво балістичних ракет малої дальності: Shahab-1 (≈300 км) та Shahab-2 (≈500 км) — фактично локалізованих версій «Скадів».
У 2000-х іранці перейшли до створення ракет середньої дальності на рідкому паливі, зокрема Shahab-3 (дальність ~1300 км, згодом доведена до ~2000 км у модернізованих варіантах). Паралельно почалися випробування двоступеневих твердопаливних ракет, таких як Sejjil-2 (Саджіл-2) із заявленою дальністю 2000-2400 км. У 2010 році було представлено модернізований безплавниковий Qiam-1 (дальність ~800 км) — похідну від Scud з удосконаленим хвостовим оперенням без традиційних аеродинамічних стабілізаторів Scud, а у 2016-му — твердопаливний Zolfaghar (Зульфагар) дальністю близько 700 км. За оцінками, нині Іран має арсенал із понад 3000 балістичних ракет різного радіуса дії.
Технічні аспекти ракетної програми
Типи ракет та двигуни
Іран розробив широкий спектр балістичних ракет — від близького радіуса дії (тактичні SRBM, до ~300 км) до ракет середньої дальності, здатних уразити цілі на відстані до ~2000 км. Балістичні ракети рухаються за крутою траєкторією: після старту вони піднімаються на значну висоту, а потім падають на ціль під дією гравітації. За рахунок цього такі ракети можуть нести важкі бойові частини на великі відстані з високою швидкістю. В іранському арсеналі ці засоби позначаються як SRBM (Short-Range Ballistic Missile — малої дальності) та MRBM (Medium-Range Ballistic Missile — середньої дальності). До перших належать, наприклад, Shahab-1 і Shahab-2 (модернізовані Scud), з радіусом дії 300–500 км, а також покращений Qiam-1 із дальністю ~750 км. Інший напрям — сімейство Fateh-110, розроблене вже у 2000-х: це одноступеневі твердопаливні ракети, які у версіях Fateh-110 та Fateh-313 вражають цілі на 300 і 500 км відповідно. Подальші модифікації цього роду — такі як Zolfaghar — сягнули дальності ~700 км і отримали точніше наведення. До класу MRBM (1 000–3 000 км) належать рідкопаливні Shahab-3 та похідні від нього Ghadr-1 і Emad, що покривають відстані порядку 1300–2000 км. Вони створені на базі північнокорейської ракети No Dong (Hwaseong-7).
1). Ракета виходить із шахти / пускової установки, увімкнувши двигун першого ступеня (A); 2). Приблизно за хвилину перший ступінь відокремлюється, запалюється двигун другого ступеня (B) і скидається головний обтікач (E); 3). Ще через хвилину спрацьовує двигун третього ступеня (C), який відділяється від другого. 4). Через три хвилини після старту його тяга припиняється, й від ракети відокремлюється пост-бустовий блок (D). 5). Цей блок маневрує, готуючись до відкидання бойових частин. 6). Після чого у космосі розділяє їх разом із хибними цілями та відбивачами; 7). Далі бойові блоки й пасивні завади на гіперзвуковій швидкості входять в атмосферу. 8). Бойові частини підриваються над цілями.
Основою польоту будь-якої ракети є її двигун і пальне. Перші покоління іранських ракет були рідиннопаливними — вони містили баки з рідким пальним (зазвичай гасом) та окисником, які змішуються у камері згоряння. Такі двигуни забезпечують велику тягу, однак потребують тривалого передстартового заправлення і складнішого технічного обслуговування. Приклади — всі ракети на базі радянського Scud, зокрема Shahab-1/2, Qiam-1 та Shahab-3. Починаючи з 2000-х, Іран інтенсивно перейшов на тверде паливо для своїх балістичних ракет. Твердопаливний двигун має заряд уже затверділого порохового пального у корпусі ракети, що значно скорочує час підготовки до пуску — ракету можна зберігати заправленою і запустити майже миттєво, без годинного заправлення перед стартом. Іранські ракети сімейств Fateh та Sejjil належать саме до твердопаливних. Хоч їхня початкова тяга дещо менша, ніж у рідинних аналогів, такі ракети мобільніші та безпечніші у бойовому чергуванні. На практиці Іран тепер комбінує обидва типи технологій: наприклад, важка двоступенева ракета Khorramshahr досі використовує рідке паливо (для максимальної дальності й потужності), натомість багато новіших ракет перейшли на тверде паливо, перетворившись на високоточні «далекобійні снаряди».
Дальність дії та пускові платформи
Як видно з діаграми нижче, більшість іранських ракет орієнтовані на регіональні цілі. Дальність порядку 300 км дозволяє вразити об’єкти на території сусідів (наприклад, військові бази США у Перській затоці чи війська на території Іраку), а ракети з радіусом 1000–1500 км дають можливість тримати під прицілом всю територію Ізраїлю і частину Європи.
Максимальна офіційно заявлена дальність іранських балістичних ракет становить близько 2000 км. За словами іранського військового командування, цього верхнього порогу дотримуються добровільно — далі 2000 км Тегеран наразі свої ракети не розвиває, слідуючи вказівкам верховного лідера Алі Хаменеї. Таким чином, іранський ракетний арсенал призначений передусім для регіонального стримування, а не для глобальної війни.
Іранські ракети базуються на різноманітних платформах, що забезпечує їхню живучість і мобільність. Основний спосіб розгортання — мобільні пускові установки на колісних шасі (TEL), які дозволяють приховано переміщувати ракети та швидко здійснювати їхній пуск. Окрім мобільних наземних установок, Іран створив розгалужену мережу стаціонарних укріплених баз. Частину ракет зберігають у підземних шахтах і бункерах на великій глибині, у так званих «ракетних містечках», пробитих у горах для захисту від ударів з повітря. Подібне поєднання мобільних і прихованих пускових платформ робить іранську ракетну систему гнучкою та стійкою до ворожих ударів: навіть за обмежених ресурсів Тегеран здатен приховати значну частину ракет і здійснити раптовий залп у відповідь на агресію.
Регіональний баланс сил та стратегічне стримування
Розвиток ракетного потенціалу кардинально вплинув на баланс сил на Близькому Сході. Для Ірану балістичні ракети стали головним стратегічним інструментом стримування: не маючи сучасних військово-повітряних сил, Тегеран зробив ставку саме на ракетні удари великої дальності, щоб загрожувати важливим об’єктам супротивників і тим самим відлякувати їх від нападу. За оцінками Пентагону, Іран вже створив найбільший ракетний арсенал на Близькому Сході, що налічує тисячі ракет малої та середньої дальності. Такі сили спроможні дістати будь-яку точку на території Ізраїлю, американські бази в регіоні та більшість столиць країн Перської затоки. Фактично Іран використав ракети як асиметричний засіб проти технологічно сильніших суперників: попри застарілу авіацію, він може загрожувати їхнім територіям та інфраструктурі ударами у відповідь.
Ця загроза змусила сусідів Ірану зміцнювати протиракетну оборону, проте перехопити сучасні швидкісні ракети надзвичайно складно. У результаті іранська ракетна програма стала вагомим фактором регіональної рівноваги сил — своєрідним «великим вирівнювачем», що компенсує перевагу сусідів у військово-повітряних силах та високоточній зброї.
Роль ракет у конфліктах та підтримка союзників
За останні десятиліття Іран неодноразово демонстрував готовність застосовувати ракети у реальних конфліктах, а також постачати їх своїм союзникам по регіону. Іранські сили безпосередньо використовували свої ракети в боях: у 2017–2018 роках було завдано ракетних ударів по позиціях «Ісламської держави» в Сирії; у січні 2020-го Іран здійснив балістичний обстріл авіабази США, спричинивши значні руйнування на об’єкті. Паралельно Тегеран передавав ракетні технології та озброєння союзникам. За сприяння Ірану на території Сирії були збудовані заводи з виробництва балістичних ракет (зокрема, варіантів Fateh-110), ліванська Хезболла ще з 2006 року отримала від Ірану ракети малої дальності Fateh-110 (здатні вразити цілі в Ізраїлі), а єменські повстанці-хусити були озброєні балістичними ракетами на основі іранських Scud та Qiam, якими не раз обстрілювали міста Саудівської Аравії. У 2024 році дійшло до прямого зіткнення з Ізраїлем: Іран випустив кілька балістичних ракет по ізраїльських цілях, на що ізраїльська сторона відповіла авіаударами по іранських ракетних базах. Під час цієї ескалації випустили сотні ракет, перш ніж сторони припинили вогонь.
У 2025 році іранські ракети знову стали «гарячою» зброєю. Кульмінацією стало перше бойове застосування нової твердопаливної Kheibar Shekan («Ламай-Хайбар») — мультибоєголовкової ракети з дальністю ≈1450 км, здатної обходити ізраїльську ПРО. Одразу після цих пусків Ізраїль завдав наймасштабнішого за всю кампанію удару по об’єктах у Тегерані та сховищах балістичних ракет у Керманшаху. Тридцятитисячні бункер-бастер-атаки США на ядерні комплекси Натанс, Ісфахан і Фордо, проведені напередодні, ще більше підштовхнули Іран до щоденних «залпових відповідей». Паралельно єменські хусити вперше офіційно заявили, що координують свої удари балістичними ракетами по Ізраїлю безпосередньо з Тегераном.
Таким чином, станом на кінець червня 2025 року іранський ракетний арсенал не лише залишається ключовим інструментом прямої конфронтації з Ізраїлем та США, а й дедалі активніше інтегрується у «регіональну екосистему» союзників (Хезболла, хусити) і навіть у глобальні домовленості, підтверджуючи роль Тегерана як провідного експортера балістичних технологій.
Взаємозв’язок із космічною програмою Ірану
Іранська цивільна космічна програма тісно пов’язана з військовою ракетною. Іранська космічна агенція (ISA) з 2009 року запустила кілька супутників за допомогою ракет-носіїв, створених на базі військових балістичних ракет. Перша ракета-носій Safir, яка 2009 року вивела на орбіту іранський супутник, використовувала двигун від ракети Shahab-3. Більш потужний носій Simorgh оснащений кластером із чотирьох таких двигунів у першому ступені. Cтаном на грудень 2024 мав три успішні та три невдалі орбітальні пуски, що засвідчує його експериментальний статус.
Технології, потрібні для космічних запусків і для міжконтинентальних балістичних ракет, значною мірою збігаються. Західні аналітики застерігають, що розвиток іранських ракет-носіїв може скоротити шлях до створення Іраном власної міжконтинентальної ракети. За оцінкою американської розвідки 2025 року, якщо Тегеран вирішить використати ці напрацювання у військових цілях, він може розробити дієву МБР приблизно до 2035 року. Іранська влада наполягає на суто мирному характері космічної програми. Утім, структура керівництва галуззю свідчить про тісний зв’язок із військовими: космічні запуски координуються за участі Міністерства оборони, а багатьма проєктами опікуються фахівці, пов’язані з ракетною промисловістю КВІР. Ба більше, у квітні 2020 року сам Корпус вартових ісламської революції здійснив власний запуск військового супутника, наочно демонструючи єдність військових та космічних зусиль. Отже, іранська космічна програма має подвійне призначення: кожен її успіх водночас підсилює і бойовий ракетний потенціал країни.
Розвиток військової ракетної програми Ірану пройшов шлях від кількох придбаних за кордоном «Скадів» до власного високотехнологічного ракетного арсеналу. Технічно Іран опанував і рідинні, й твердопаливні технології, створивши балістичні комплекси з радіусом дії на весь Близький Схід. Геополітично ця програма стала ключовим фактором іранської оборонної доктрини — засобом стратегічного стримування сильніших суперників і проєкції сили. Водночас досягнення іранських ракетників дали імпульс космічним амбіціям країни, проте викликали й нові підозри щодо справжньої мети цих «мирних» проєктів. Таким чином, військова ракетна програма Ірану стала яскравим прикладом того, наскільки тісно у сучасному світі переплітаються оборонні технології, стратегічна політика стримування та космічні дослідження.
