Найближча до Землі й друга за відстанню від Сонця планета Сонячної системи приховує багато загадок. Чимало з них вдалося розгадати з початком ери міжпланетних перельотів. Але, як це часто буває, разом із відповідями людство отримало нові запитання. Одне з них звучало так: що змушує високогірні регіони Венери краще відбивати промені радарів, ніж це робить поверхня більшості низьких ділянок?
Через те, що Венера постійно огорнута щільними хмарами, вивчати її рельєф можна лише з використанням радіолокації (й частково — під час спостережень в інфрачервоному діапазоні). Першим космічним апаратом, що склав її радіолокаційну карту, став американський зонд Pioneer Venus Orbiter. Він працював на орбіті навколо «Ранкової зірки» з грудня 1978-го до жовтня 1992 року — довше, ніж будь-який штучний супутник іншої планети у XX столітті. Виявилося, що різні ділянки венеріанської поверхні відбивають радіохвилі по-різному: місця, вкриті уламками та тріщинами, на радарних зображеннях були «світлішими», а рівнини з пласкою поверхнею — навпаки, «темнішими» (хоча варто було б очікувати, що саме вони відбиватимуть радарні промені краще).
Але найбільше вчених зацікавили яскраві «шапки», помічені на верхівках усіх венеріанських гір, крім піка Маат (багато дослідників схильні вважати його діючим вулканом). Наявність цього феномена пізніше підтвердили радянські апарати «Венера-15» і «Венера-16», а також американський Magellan — він досліджував найближчу планету з 1990 по 1994 рік і дозволив скласти її найдетальнішу топографічну карту. «Білі гори» Венери дуже нагадували засніжені вершини земних гірських хребтів. Пояснення цього явища дуже просте: якась речовина випаровується у низинах, де температура перевищує +470°C, і конденсується на височині, де трохи «прохолодніше». Проблема полягала в тому, що підібрати потрібну речовину для жорстких умов «Ранкової зірки» вдалося не відразу. Найочевиднішим «кандидатом» спочатку вважалася сірчана кислота, з якої складаються щільні венеріанські хмари, але пізніше виявилося, що навіть у найвищих точках поверхні температура значно перевищує температуру розкладу цієї агресивної сполуки (тим більше, що вона навряд чи «втрималася» би на гірських схилах). Тому планетологи почали шукати інші варіанти.
Ще 1994 року група науковців із Центру досліджень Землі та планетних наук при Університеті Сент-Луїса (штат Міссурі) висловила припущення, що в умовах Венери деякі речовини можуть поводитися не так, як зазвичай у земних лабораторіях. Наприклад, тугоплавкий мінерал галеніт (сульфід свинцю) там починає випаровуватися вже за температури +450°C. Це означає, що він може бути присутнім у помітній концентрації в нижніх шарах венеріанської атмосфери, а коли ця сполука потрапляє на більшу висоту — вона конденсується, переходячи відразу у твердий стан і утворюючи своєрідну «паморозь», тільки вугільно-чорного кольору. Втім, на радарних зображеннях вона здаватиметься білою.
Недавно це припущення вдалося експериментально підтвердити співробітниці канадського Університету Саймона Фрезера Елізі Гаррінґтон (Elise Harrington), яка у своїх дослідженнях використала також комп’ютерне моделювання. Вона змогла знайти ще одну «радарно-яскраву» сполуку, котра в умовах Венери поводиться схожим чином — сульфід важкого металу вісмуту.
Цікаво, що на Землі родовища свинцю та вісмуту — достатньо цінних кольорових металів, що використовуються, між іншим, у ядерній енергетиці — поступово вичерпуються, і задля їх видобутку часто доводиться суттєво заглиблюватись у земну кору. На Венері ж їхні мінерали буквально лежать на поверхні. Щоправда, ми досі не знаємо, наскільки потужним шаром вони вкривають венеріанські гори. Можливість дізнатися це (а також остаточно перевірити висновки вчених) нам дадуть лише автоматичні зонди, які досягнуть поверхні найближчої планети. На даний момент подібних місій не планує жодна космічна агенція.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
