Усі любителі астрономії, напевно, чули твердження про те, що космос в основному складається з порожнечі. І це справді так. Попри, здавалося б, величезні розміри світил і планет, дистанції між ними набагато більші.
Для ілюстрації цього факту використовуються різні методи — наприклад, моделі Сонячної системи, створені з дотриманням масштабу. Найвідоміший подібний зразок є у Швеції. Роль Сонця тут відіграє 85-метрова Авічі-Арена. Той же Плутон у цій моделі є 12-сантиметровою сферою, розташованою на відстані 300 км від будівлі.
Щоб спробувати уявити масштаби Сонячної системи, зовсім не обов’язково їхати до Швеції. Для цього достатньо безхмарного неба та Місяця. За космічними мірками він перебуває фактично на задньому дворі нашої планети, що підтверджується і кількістю відправлених до нього апаратів, і тим, що це єдине небесне тіло, де побували люди. Але, попри цю «близькість», у проміжок між Землею та Місяцем можна спокійно помістити всі планети Сонячної системи — і навіть залишиться вільне місце. Для того, щоб у цьому переконатися, досить просто поглянути на цифри.
Отже, відстань між Місяцем та Землею не є постійною величиною. У перигеї він наближається до нашої планети на 363 300 км, а в апогеї віддаляється на 405 400 км. Тому для зручності зазвичай використовується середня відстань, що складає 384 400 км.
Тепер уявімо, що ми взяли сім планет Сонячної системи, які залишилися, й вишикували їх так, щоб вони стикалися екваторами (також доведеться «нахилити» кільця Сатурну, щоб вони не перетиналися з сусідами). Тепер виміряємо довжину цього ряду, використовуючи дані про екваторіальний діаметр планет із сайту NASA.
- Меркурій — 4 879 км
- Венера — 12 104 км
- Марс — 6 779 км
- Юпітер — 139 822 км
- Сатурн — 116 464 км
- Уран — 50 724 км
- Нептун — 49 244 км
Якщо підсумувати ці цифри, ми отримаємо 380 016 км. Таким чином, навіть із урахуванням похибок у визначенні розмірів планет (що особливо стосується газових гігантів без твердої поверхні), у проміжку між Землею та Місяцем справді можна розмістити абсолютно всі планети Сонячної системи. Крім того, у нас навіть залишиться невеликий запас, куди, наприклад, можна помістити Цереру (найбільший об’єкт Головного поясу астероїдів) та Плутон (найближчий великий об’єкт поясу Койпера). Їхні екваторіальні діаметри відповідно становлять 952 і 2302 км.
Зрозуміло, це абсолютно умоглядний експеримент. Проте він чудово підходить для ілюстрації космічних масштабів і уявлення про те, наскільки відстані між планетами більші за їхні розміри.
