Перший політ людини в космос — це надзвичайна подія, яка на початку 1960-х багато для кого перевернула уявлення про можливості людства. Проте вже тоді була група людей, для яких вона була не несподіванкою, а чимось, на що чекали багато років. Ці люди — любителі фантастики.
Перший політ людини в космос
12 квітня 1961 року космічний корабель «Восток-1», спроєктований під керівництвом Сергія Корольова, відправив першу людину в космос. Подорож Юрія Гагаріна тривала 108 хвилин, але вважається однією з найважливіших в історії людства. Адже ми вперше вибралися за межі планети.
Проте чи справді політ людини в космос 1961 року сприймався як дещо неймовірне? Чи передбачали його письменники-фантасти й наскільки точно змогли все описати? Відповіді на ці запитання заслуговують на окремий розгляд.
Насправді все впирається у визначення того, що є космічною подорожжю. Бо навіть саме слово «космос» від самого початку було майже синонімом слова «всесвіт» і уявлення про нього змінювалися впродовж тисячоліть.
Тож, наприклад, літаючі колісниці чи палаци під назвою «вімана» описані ще у давньоіндійському епосі «Рамаяна», який датується VII–IV століттями до нашої ери. Але чи вважати ці достатньо складно описані штуки космічними кораблями — питання суперечливе, бо у тексті просто немає сучасного визначення планет і простору між ними.
Так само не можна сказати, що герої «Неймовірних пригод по той бік Туле» Антонія Діогена взагалі кудись летять. Вони просто ідуть-ідуть-ідуть і, зрештою, опиняються на Місяці. А ось мандрівники з «Правдивої історії» Лукіана (ІІ ст. н.е.) та місячна принцеса Кагуя з японської «Казки про бамбукоруба», хоч як крути, здійснюють космічні подорожі, нехай і не за допомогою технічних засобів.
Так чи інакше, ідея про те, що на якийсь об’єкт, який бачиш у небі, можна в принципі потрапити за життя, знайома людям вже багато століть. Щоправда, при цьому Місяць та інші небесні тіла дуже довго розглядалися синонімом поняття «так далеко, що тільки в казках доберешся». Недарма ж саме там автори XVII–XVIII століть любили розміщувати різні казкові країни, яким надавали певних гіперболізованих рис знайомих їм суспільств.
Для читачів нового часу ідея подорожі на Місяць сама по собі вже не була чимось новим. Щоправда, технічних засобів, які могли б доправити людину на Місяць, тоді ніхто навіть близько не міг уявити, тому героїв переносили туди птахи, атмосферні вихори, а то й просто демони. Про якесь технічне передбачення не було й мови. Йшлося виключно про сатиру на тогочасне суспільство, і воно було в тих творах головною складовою.
З гармати — на Місяць
З усього масиву текстів XVII–XVIII століть про подорожі у космосі треба виокремити два: «Сон» Йогана Кеплера та «Комічна історія держав та імперій Місяця» Сірано де Бержерака. Перший цікавий тим, що хоча головних героїв у ньому переміщує у космосі магія (точніше, демони), це вже більш-менш знайомий нам космос, де немає повітря, а отже, і тертя.
Що ж до Бержерака, то у його творі, опублікованому ще 1657 року, вперше зустрічається опис чогось, що точно можна назвати космічним кораблем. Принцип дії його двигуна все ще лишався фантастичним, але це вже було щось, що рухалося у космосі за допомогою створеного людиною механізму, а не природних чи неприродних сил.
Проте ідея космічного корабля пробивала собі шлях до людей досить важко. Це добре видно по «Людях Місяця» Вашингтона Ірвіна. Автор вже точно знає, що подорож між планетами можлива за допомогою розвинутих технологій, але абсолютно не уявляє, що ж може рухати кораблі у космосі.
XVII–XIX століття були часом бурхливого розвитку науки про навколишній світ. І письменники активно використовували ідеї, які приносили вчені. Проте самі науковці ще не мали навіть найсміливіших ідей щодо того, як можна подорожувати у космосі, зокрема і через те, що вже розуміли, наскільки він відмінний від того, до чого ми звикли на Землі.
Власне, ідея космічних польотів у поєднанні з достатньо сучасними уявленнями про те, що умови під час них будуть сильно відрізнятися від земних, була достатньо відомою (хоча і дуже сміливою) для любителів літератури ще десь за століття до запуску «Востока-1». Інша річ, що ніхто не розумів, як же це зробити.
І ось тут, 1865 року, з’являється Жуль Верн зі своєю історією про запуск трьох людей на Місяць за допомогою гігантської гармати. Його революційність була зовсім не в самій ідеї такої подорожі, а в серйозному підході до продумування усіх подробиць того, як це зробити за допомогою технологій.
Те, що ідея Верна нереалістична, фахівці встановили майже одразу після публікації роману. Але загалом підхід його був дуже серйозний. Письменника консультували найкращі тогочасні фахівці з повітроплавання, а розрахунки робив професійний математик. Завдяки цьому у другій половині XIX століття сам образ людей, що у герметичній бляшанці летять кудись крізь темряву космосу, став достатньо звичний людям.
Щоправда, до ідеї, що ключовою технологією в космічних польотах мають бути ракети, Верн та його послідовники так і не дійшли. Навіть у «Війні світів» Герберта Велса, яка побачила світ 1897 року, марсіани прибувають на Землю у цілком собі вернівських снарядах. І навіть 1901-го герої його роману «Перші люди на Місяці» летять на наш супутник у капсулі з антигравітаційного металу — кейвориту. Це теж, по суті, технологія, тобто продукт людського розуму, але зовсім не той, який дозволив запустити у космос Гагаріна у 1961 році.
Ракетна доба
Вважається, що використовувати для космічного польоту енергію продуктів згоряння першим запропонував 1881 року київський винахідник Микола Кибальчич. Він саме сидів у Лук’янівській в’язниці в очікуванні страти через вбивство російського імператора Олександра ІІ й вирішив викласти у прощальному листі свої наукові ідеї.
Щоправда, спроєктований Кібальчичем апарат був скоріше вибухольотом, ніж ракетою. Та й сам лист загубився і був опублікований тільки 1917 року. На той момент ідея про використання ракет, зокрема і багатоступеневих, для польоту в космос вже обговорювалася на всіх континентах.
Чи вважати її авторів більше фантастами, чи науковцями, й кому з них треба віддати першість у висловленні різних компонентів цієї ідеї — питання вкрай складне і до того ж сильно політизоване. Однозначно можна сказати лише те, що роботи Роберта Годдара, Костянтина Ціолковського, Юрія Кондратюка та Германа Оберта довели, що саме ракети стануть тим, що перетворить відому вже багато століть фантазію про космічні подорожі на реальність.
І насамперед їм повірили письменники-фантасти. Відбувся справжній вибух творів про космічні подорожі. Технічно першим фантастом, який описав космічну подорож на кораблі з ракетним двигуном, варто вважати Едварда Елмера Сміта. Адже він роботу над своїм романом «Космічний жайворонок» розпочав ще 1915 року.
Щоправда, роман він писав дуже довго, а потім ще довше шукав видавця, який зголосився б його видати. Тож друком «Космічний жайворонок» вийшов тільки 1928-го, вже в розпал ракетного буму.
Варто зазначити, що у 1920–1930-х наукова фантастика переживала свою «золоту добу». Власне тоді ж з подачі інженера і видавця журналів Г’юго Гернсбека з’явилося саме поняття science fiction. Е. Е. Сміт, як і більша частина авторів тієї доби, був інженером і вченим (недарма ж він підписувався «Док» Сміт) і для нього космічний корабель у фантастиці був інженерною проблемою, а не світоглядною.
Вже у 1920-х для людей типу Сміта чи його колеги Едмонда Гемілтона польоти на Місяць та Марс на кораблі з реактивним двигуном вже не були сміливою ідеєю. Саме тому герої й «Космічного жайворонка», і «Міжзоряного патруля» (Гемілтон теж видав свій роман 1928-го) вже летять за межі Сонячної системи. Планети Сонячної системи для них уже не дуже цікаві. Герої фантастичних романів літали на них вже багато разів.
Правдоподібність і популярність
При цьому паралельно з дуже науковими чи принаймні наукоподібними космічними польотами у фантастиці 1910–1920-х років існували й ті, в яких люди літали в космосі за сценаріями, відпрацьованими раніше. Так, Джон Картер із «Принцеси Марса» Едгара Райса Берроуза подорожує крізь простір за допомогою містичного вихору, прямо як герої Лукіана. А у «Аеліті» 1923 року Олексій Толстой фактично заново вигадує кейворит Велса.
Однак були й твори максимально близькі до науковості. Знаєте, в якому році на екрані можна було побачити запуск багатоступеневої ракети з людьми на борту і при цьому він навіть супроводжувався зворотним відліком? У 1929-му, більш ніж за три десятиліття до польоту Гагаріна. Йдеться про «Жінку на Місяці», яку видатний німецький режисер Фріц Ланг зняв за романом своєї дружини Теа фон Нарбоу. Тоді їх обох консультував особисто Герман Оберт.
А як щодо орбіти, розрахунку траєкторії космічного корабля тощо? У романі «Аргонавти Всесвіту» українського письменника Володимира Владка, вперше виданому 1935 року, все це вже було, і він такий тоді був не один.
Політ на ракеті в космос навіть у комікс та кіносеріал встигли потрапити ще у 1930-х. Мова про «Флеша Гордона», і про якусь правдоподібність там не йдеться, але все ж доктор Зарков будує саме ракету, а не щось інше.
Запізніле втілення
Часто можна почути тезу, що людство вийшло в космос зарано. Що свідомість землян в середині ХХ століття була ще не готова до такої складної речі. Однак, якщо поглянути на те, що і коли про космічну подорож писали фантасти, то можна дійти зовсім іншого висновку.
Бо ті, хто підлітком читав чи дивився фантастику 20–30-х років про політ «Востока-1» дізналися, коли у них самих вже були достатньо дорослі діти, а то й онуки. Це була подія, якої вже зачекалися.
Для фантастики ж періоду після Другої світової просто політ у космос вже був давно відпрацьованою темою. Коли 1947 року Роберт Гайнлайн опублікував «Ракетний корабель «Галілей» — це вже була суто підліткова книжка. Про який серйозний подив від польоту капсули з росіянином навколо Землі могла в принципі бути мова, якщо у Гемілтон вже у «Зоряних королях» 1949 року описав битву між космічними флотами, що відбувається біля Ригеля? Хіба що те, що першими його реалізували росіяни.
Ще перед першим польотом людини в космос фантастика вже описувала набагато складніші речі. Деякі з них вже стали реальністю у ХХІ столітті. Деякі — ще чекають на свій час. Звичайно, можна сказати, що все, що пишуть фантасти, схематично, тому про передбачення не йдеться. Проте дозвольте навести ще один приклад.
У 1959 році, тобто трохи менше, ніж за два роки до польоту «Востока-1», вже згаданий Роберт Гайнлайн видав роман «Зоряна піхота». Зараз, як і в момент виходу, його обговорюють переважно не через технічні, а через соціальні ідеї, закладені в нього.
Проте відкривається роман сценою десантування з орбіти, яка є надзвичайно цікавою з погляду опису космічних технологій. Одиночна капсула з людиною всередині входить в щільні шари атмосфери, гасить швидкість, тертя розігріває її, але міцна оболонка витримує. Послідовно розкриваються кілька парашутів, кожен з яких частково гасить швидкість. Нарешті, людина у скафандрі відділяється від капсули й здійснює посадку завдяки власному парашуті.
Так ось, це — достатньо докладний опис того, як закінчився перший політ людини у космос 12 квітня 1961 року. З тією лише різницею, що Юрію Гагаріну не довелося одразу після посадки вступати в бій.
Усе це зовсім не означає, що перший політ людини в космос був чимось геть нецікавим. Навпаки, його чекали з великим нетерпінням, як втілення усіх мрій. Але він був лише першою сходинкою з тих, що намалювали у своїй уяві космічні мрійники, й відтоді розвиток космічних програм багато в чому йде шляхом, який раніше був описаний на сторінках художніх творів.
