«Аргонавти Всесвіту». Що передбачив і де помилявся Володимир Владко

«Аргонавти Всесвіту» — фантастичний роман Володимира Владка, на якому свого часу виросло не одне покоління любителів фантастики. Зараз роман, написаний у 1930-х у Радянському Союзі про тогочасні реалії, майже повністю забутий. Але ми спробували поглянути на нього очима людей, що живуть в Україні у 2024 році, й знайшли, про що вам розповісти.

«Аргонавти Всесвіту»
«Аргонавти Всесвіту»

Політ на Венеру

Футуристичний космічний корабель із чотирма астронавтами, один з яких пробрався на нього таємно, летить на далеку планету. Там вони хочуть знайти небачені на Землі, але вкрай потрібні для її промисловості речовини. Після посадки виявляється, що планета поросла дикими хащами, в яких живуть велетенські істоти, з якими часто доводиться вступати в суперечку із застосуванням вогнепальної зброї.

Ні, це не чернетка приквелу до «Аватара» й навіть не фанфік по «Старкрафту». Це роман «Аргонавти Всесвіту» Володимира Владка, виданий 1935 року, один із перших в українській літературі зразків космічної фантастики.

На момент свого виходу він був надзвичайно популярний, оскільки це були космічні пригоди цілком на рівні кращих зразків того, що в той час писалося в інших країнах. Однак поступово ідеї, що лежать в основі книги, почали застарівати. І Владко намагався осучаснити свій роман.

Перше видання «Аргонавтів Всесвіту». 1935 рік.
Перше видання «Аргонавтів Всесвіту». 1935 рік. Джерело: www.istpravda.com.ua

Сам роман існує мінімум у двох редакціях, які відчутно відрізняються одна від одної — оригінальної, що неодноразово видавалася у 1930-х роках, та переробленої, яку створили у 1950-х. Головним чином одна від одної вони відрізняються технічними подробицями й деякими персонажами.

І якщо з першим все більш-менш зрозуміло (адже на 20 років між двома редакціями роману припав значний стрибок у розвитку технологій), то про героїв треба сказати окремо.

Чи цікаво читати «Аргонавтів Всесвіту» зараз?

Підбиваючи підсумки написаного, можна замислитися над запитанням про те, що зацікавить читача у «Аргонавтах Всесвіту» сьогодні? Насамперед це відповідь тим людям, які кажуть, що жодних тем, крім нещасних селян, в українській літературі аж до часів незалежності не було.

Владко навіть не був першим українським фантастом, але саме «Аргонавти Всесвіту» дають відчути, що українцям ідея космічних подорожей не чужа вже кілька поколінь. 

«Аргонавти Всесвіту» — книга з часів, коли ворожу природу треба було підкорити
«Аргонавти Всесвіту» — книга з часів, коли ворожу природу треба було підкорити

«Аргонавти Всесвіту» цікаві як пам’ятка того самого типу мислення, яке існувало на початку XX століття. Тоді люди ще не розуміли, що інженерна діяльність може згубити клімат, а ідея прогресу, за певних умов, призводить до втрати стародавньої культури. Зазвичай ми звикли вважати ці тенденції радянськими, але коли молодий Владко писав книжку про політ на Венеру, вони панували в усьому світі.

Тільки в Радянському Союзі вони затримались, і нові гігантоманські проєкти з перебудови природи тут розробляли ще тоді, коли в решті світу вже почали розгрібати наслідки попередніх. Хоча хтозна, чи не втратили там при цьому чогось важливого.

Ще «Аргонавти Всесвіту» і досі можуть пояснити у популярній формі всім охочим деякі речі, які очевидні для астронавтів, але для решти людей видаються занадто складними.

Невагомість на кораблі
Невагомість на кораблі

Що ж до основного призначення книги — розважати, — то тут її можна порадити хіба що любителям жанру, які читають у ньому геть усе. І річ тут зовсім не у наявності великої кількості пояснень. Власне, їх читати цікаво. Поте самі пригоди зараз видаються занадто простими. Хоча, можливо, що саме цим вони комусь і сподобаються.

Комуністична пропаганда

Ще одна річ, на яку, читаючи книгу, неможливо не звернути уваги — це комунізм. Книга писалась у Радянському Союзі, й автор навіть не намагався натякати, що він проти цієї ідеології. Ні, коли герої зайняті пригодами, наприклад, гальмують біля Венери чи мандрують її хащами, про те, що їх послала «країна робітників і селян», вони не згадують.

Проте варто одному з мандрівників (Риндіну) розкрити рота на тему того, чому вони взагалі сюди прилетіли та саме йому вдалося першому у світі побудувати космоплан, як звідти починає литися відверта пропаганда. Звичайно, Радянський Союз — це «країна світла», і про жодні репресії та масовий голод (перше видання вийшло за два роки після Голодомору) у ньому ніхто нічого не чув.

Саме так уявляв собі старт космічного корабля Владко
Саме так уявляв собі старт космічного корабля Владко. Ілюстрація з оригінального видання

Зате вся Земля затримує подих, спостерігаючи за тим, яка це передова країна, і навіть той факт, що у їм вдасться «вирвати у природи її таємниці», у промовах Риндіна тісно пов’язаний з тим, що вони — комуністи.

Початкові й кінцеві сцени книжки зараз здаються навіть не радянською пропагандою, а, скоріше, навіть пародією на неї. Бо у них із неймовірним пафосом змальовується, як спеціальні поїзди звозять з усіх куточків Радянського Союзу представників робітників та селян, членів партії та уряду для того, аби проводити мандрівників у космос, а потім привітати їх після повернення. Можете ці сцени просто пропустити, для розуміння основного сюжету вони жодного значення не мають.

Реактивний корабель «Венера-1»

Сильною стороною твору Владка є його науково-технічна складова у тій частині, де йдеться про космічну подорож. Тут роман явно писався як максимально реалістична наукова фантастика. У чомусь це не вдалося, в іншому — його досі цікаво читати як популярне викладення реалій космічного польоту.

Космічний корабель «Венера-1»
Космічний корабель «Венера-1»

Насамперед цікавий вигляд має космоплан «Венера-1», на якому подорожують герої. Владко його схему достатньо докладно описує, при чому намагається досягти того рівня інженерної реалістичності, яка була, наприклад, у Жюля Верна у його описі «Наутилусу» в «Двадцять тисяч льє під водою». Навіть у кращих зразках тогочасної фантастики це траплялося нечасто.

«Венера-1» — це справді космічний корабель із реактивними двигунами. Він прискорюється не завдяки загадковому новому двигуну, а просто викидає продукти хімічних реакцій у бік, протилежний тому, в який йому треба летіти.

При цьому Владко чітко знає, що на звичайному хімічному паливі злетіти з поверхні Землі, як це роблять його герої, не вдасться. У перших редакціях вони це робили як гідроплан, із поверхні озера, у пізніших — із довжелезної естакади на реактивному візку.

Залагодження пробоїни від метеориту
Залагодження пробоїни від метеорита

Саме тому Владко достатньо докладно описує, що по своїй суті Венера-1 є вибухольотом. У ранніх версіях як паливо виступає вигаданий супертротил, який у «таблетках» подається у спеціальну камеру у двигуні, де і підривається. Вибух спричиняє значно швидше розширення газів, а отже, отримує вищий питомий імпульс.

У пізніших редакціях Владко докладно розписує цю проблему, яка є однією з центральних і для сучасних розробників космічних двигунів. Низька швидкість витікання газів означає, що майже всю масу ракети в момент старту має складати паливо. У версії 1950-х років «Венера-1» підриває у камерах своїх двигунів вже не звичайне паливо, а атомне.

Владко навіть наводить цифру витікання газів із сопла. Вона досить близька до тих, що були отримані для цілком реальних проєктів атомольотів, які розроблялись протягом останніх десятиліть. Проте автор цілком слушно показує, що і в такому випадку «аргонавти» летітимуть всередині двох крихітних кают, які причеплені до гігантського складу атомних бомб.

До речі, така концепція є цілком реальною. Проєкт Orion, що розроблявся у США в 1950-ті роки, мав прискорюватися, підриваючи поруч із собою атомні заряди. І хоч тоді його визнали безперспективним, його нащадки час від часу з’являються й досі.

Космічний простір Володимира Владка

Ще однією особливістю двигуна «Венери-1» є те, що він не працює весь час польоту. Його вмикають на старті, для того, аби він вивів космічний корабель за межі Землі та дав йому набрати швидкість 11,5 км/с. Це дійсно так звана друга космічна швидкість для Землі, найменша, за якої можливо подолати її силу тяжіння.

Невагомість на кораблі
Невагомість на кораблі

Варто зазначити, що на момент написання роману людство ще не створило жодного транспортного засобу, який би пересувався подібним чином: спочатку розігнався б, а потім тижнями летів би, не втрачаючи швидкості з вимкненими двигунами. І в цьому плані «Аргонавти Всесвіту» справді випередили свій час.

Ще одна річ, на яку і зараз звертаєш увагу в романі, — невагомість. Вперше людина відчула її на навколоземній орбіті тільки через 25 років після публікації першої версії роману. Хоча знали про цей ефект ще за кілька століть до Владка, зазвичай фантасти навіть у його часи забували докладно її прописати.

А от Владко достатньо точно описав усі її ефекти, аж до того, що в мікрогравітації не варто грюкати кулаком по столу, якщо не хочеш вдаритися головою об те, що над ним. Та й ловлять краплю рідини ротом герої так само захопливо, як і сучасні астронавти на МКС.

Що в романі описано точно

Ще одна деталь, яку цікаво читати й зараз, — розповідь про траєкторію польоту між Землею та Венерою. Владко її дуже точно описав і навіть розмістив у книжці схему. Цим «Аргонавти Всесвіту» дуже нагадують «Колонію» Макса Кідрука, видану майже через 90 років після нього. Щоправда, у другій книжці пояснюється, чому непросто долетіти до Марса, а не до Венери.

Владко дуже популярно пояснює з простими розрахунками, що при тій швидкості, яку має «Венера-1», найкоротшим шляхом до сусідньої планети буде зовсім не пряма, що з’єднує два небесні тіла у точці їхнього максимального зближення, а дуга еліпса, що потребує точного розрахунку часу вильоту із Землі. Терміну «стартове вікно» письменник не використовує, але фактично дає його визначення.

Схема польоту на Венеру
Схема польоту на Венеру

Ще одним науковим аспектом подорожі, який Владко достатньо точно передає, є маневри гальмування поблизу Венери. Про те, що космічному кораблю в реальності треба буде їх виконувати, більшість авторів наукової фантастики забуватимуть ще десятки років після «Аргонавтів Всесвіту».

Та й зараз, якщо автор згадує про те, що космічному апарату треба так робити, то це вже заявка на науковість. Владко ж описує цей маневр докладно, хоча в його часи він лишався суто теоретичним.

«Венера-1» наближається до однойменної планети по дотичній, не знижуючи швидкості. Для гальмування вона використовує комбінацію імпульсу двигунів з аеродинамічним гальмуванням. З наукового погляду, учасники екіпажу чинять правильно, якщо вважати, що їхньою основною метою є економія палива. Атмосфера планети все робить за них.

Владко абсолютно слушно описує, що після цього маневру орбіта стає еліпсом навколо Венери, а точка гальмування — його перицентром, найнижчою точкою. І гальмування, яке відбувається після кожного оберту в тій самій точці, опускає не його, а апогей, найвищу точку орбіти.

Щоправда, свідомо чи ні, Владко примушує своїх героїв припуститися помилки, яку реальні астронавти біля чужої невивченої планети ніколи б не зробили. Орбіта, яку вони набули після гальмування, виявилася занадто близькою до планети, і тертя атмосфери остаточно загальмувало «Венеру-1», змусивши її впасти на поверхню у випадковому місці.

Замість цього героям варто було б залишитися на вищій орбіті, як слід оглянути поверхню, що визирає з-під хмар, та обрати собі краще місце для посадки. Щоправда, тоді їхні пригоди на поверхні не були б такими захопливими.

Технічні помилки та неточності

Володимир Владко за всього свого таланту припустився в романі чималої кількості неточностей, а то і просто спирався на хибні теорії. Один із найнереалістичніших моментів роману — відсутність радіозв’язку між екіпажем і Землею. У романі це пояснюється наявністю «шару Хевісайду», який у ті часи багато ким вважався непроникним для електромагнітних хвиль через те, що довгі хвилі, які тоді були основою радіозв’язку, добре відбивалися від нижніх шарів іоносфери.

Звичайно, в реальності іоносфера затримує лише частину радіохвиль, а решта проходить її без проблем. І на це автору вказали ще в момент написання роману. Тож у новіших виданнях зв’язок із Землею, принаймні на перших етапах польоту, підтримується. Але потім все ж губиться, цього разу через космічні промені.

Запуск поштової ракети
Запуск поштової ракети

Схоже, що автору це було потрібно для того, аби ввести у роман один вкрай неоднозначний із наукового погляду пристрій — поштову ракету. Маленьку ракету, в яку «аргонавти» вкладають написане від руки послання співвітчизникам і випускають на Землю. Загалом на «Венері-1» чотири таких пристрої, й для того, аби запустити першу з них, Гуро виходить за межі корабля у скафандрі.

Сам скафандр, опис виходу та відчуття героя під час нього описані дуже влучно. Проте безглуздості такої дії це не скасовує. Владко ніби забуває все, що писав про небесну механіку до того. Поштовій ракеті довелося б витратити неймовірну кількість палива, адже на початку вона має той самий вектор швидкості, що й космічний корабель. І виправити його прискоренням так, щоб потрапити на Землю, вкрай важко.

Ще дивнішим є пізніший запуск такої ракети вже з поверхні Венери. Тут Владко на додачу до всього забуває про необхідність подолання ще й сили тяжіння цього небесного тіла. Та й, судячи з опису, запускають її зовсім не під час стартового вікна.

Після посадки на Венеру
Після посадки на Венеру

Ще одна явна хиба, яку допустив Владко у ранній версії роману, — генерація електроенергії на кораблі. Для цього він запропонував використовувати рух води у трубах, викликаний різницею температур на освітленому і затіненому боках ракети.

Нісенітниця тут полягає зовсім не в тому, що «Венера-1» скоріш за все оберталася навколо своєї осі й постійно затіненої ділянки не було. Річ у тім, що такої різниці на металевому кораблі в принципі не мало б бути. Космос не холодний сам по собі, тим більше на відстанях від Сонця, менших за орбіту Землі. Вакуум не має температури, втрати енергії в ньому визначаються випромінюванням із поверхні, а воно зазвичай іде настільки неефективно, що сучасним апаратам із потужними силовими установками доводиться прилаштовувати радіатори.

Та й теплопровідність металевого корпусу не дала б утворитися значному розбігу температур. Мабуть, саме тому Владко у пізніх варіантах роману відмовився від цієї ідеї на користь сонячних батарей. Причому принцип їхньої роботи він описує дуже точно.

Венера

Проте головна претензія до «Аргонавтів Всесвіту» у сучасних читачів неодмінно буде пов’язана із самим образом найближчої до нас планети. Адже всі знають, що жодних лісів із велетенськими комахами там бути не може. Венера суха, гаряча, і якщо там і є якась рідина, то це лава чи сірчана кислота.

Так виглядає Венера в романі
Такою є Венера в романі

Проте дізналися про це люди не так давно, як це вважається. Тільки влітку 1962 року, тобто через 27 років після першої публікації «Аргонавтів Всесвіту», американський зонд Mariner-2 повідомив на Землю, що поверхня планети нагріта значно сильніше, ніж вважалося досі.

А до того теорія, що на Венері тепло і волого, була широко розповсюдженою, хоча і не загальноприйнятою. У тих самих «Аргонавтах Всесвіту» згадується високий вміст вуглекислого газу в атмосфері, хоча автор його явно недооцінив. Що казати, якщо навіть видатний американський фантаст Айзек Азімов на початку 1950-х змальовував на поверхні нашої сусідки океани, що повністю її вкривають.

За іронією долі, виявити, що Венера не схожа на те, що зобразив Владко, міг радянський автоматичний зонд під назвою «Венера-1», запущений по дуже близькій до книжної траєкторії у лютому 1961 року. Це трохи смішно, але він не зміг цього зробити через втрату радіозв’язку, який, скоріш за все, стався через помилку конструкторів.

Химерна біологія венеріанського життя

А ось у чому Володимир Владко наробив чи не найбільше помилок, так це в описі венеріанського життя, навіть якщо припустити, що умови на поверхні планети відповідали б описаним.

У книзі вважають, що Венера — молодша за Землю, хоча, за сучасними уявленнями, обидві планети мали утворитися майже одночасно на самому початку існування Сонячної системи.

Ще дивніше те, що герої щиро переконані, що еволюція на планеті йде тим самим шляхом і у тому самому темпі, що й на Землі. Звідси вони роблять висновок, що на Венері саме має бути аналог земного мезозою, і не тільки перераховують усіх бронтозаврів та цератозаврів, яких там точно зустрінуть, але і вже подумки привозять на Землю археоптерикса. Вочевидь, лаври професора Челенджера із «Загубленого світу» Артура Конан Дойля все ніяк не дають їм спокою.

Битва з гігантськими бактеріями
Битва з гігантськими бактеріями

Проте навіть відкриття того, що на планеті немає жодної хребетної тварини, не вберігає їх від хибних висновків. Герої припускають, що причиною цього є саме високий вміст вуглекислого газу в повітрі, через який вони вимушені надягати в джунглях скафандри.

На їхню думку, решта хребетних тварин на планеті теж не вижила б, і тому тут досягли велетенських розмірів саме членистоногі. Проте навіть із погляду сучасної Владку біології це більш ніж сумнівна заява. Річ у тім, що максимальний розмір жуків на Землі визначається саме будовою їхнього апарату дихання.

Він добре працює саме в умовах надлишку кисню. Недарма ж найбільшого розміру комахи досягли у карбоновому періоді, коли кількість кисню на Землі була навіть вищою, ніж зараз. Проте й тоді максимальний розмах крил бабки сягав лише 71 см, а не кількох метрів, як у романі.

Івана Купала. Як стародавнє свято пов’язане з астрономією
В Англії екоактивісти облили фарбою стародавню обсерваторію
Кратери та іржа: TGO зазнімкував багату на метали ділянку на Марсі
Темою міжнародного хакатону NASA у 2024 році стане Сонце
Червоні та коричневі карлики: Дуже Великий телескоп знайшов приховані супутники яскравих зір
Астрофотограф зафільмував сріблясті хмари над Україною (відео)
Потужні хвилі на Титані руйнують берегову лінію
Дракон і зорі: приголомшливий вид з ілюмінатора Starliner
Starliner «застряг» у космосі: NASA відтермінувала повернення космічного корабля
Життя краще шукати на маленьких екзопланетах із великими місяцями