Увечері 23 вересня 1846 року співробітник Берлінської обсерваторії Йоганн Галле навів 24-сантиметровий рефрактор на заздалегідь визначену ділянку небесної сфери на схід від зорі δ Козерога і почав уважно розглядати світила, що потрапляли у поле зору, звіряючи їх з нещодавно складеною зоряною картою. Дуже швидко він знайшов те, що шукав — «зайву» зорю 8-ї величини, у якої під час детального розгляду виявився диск діаметром близько двох кутових секунд. Так 175 років тому була відкрита планета Нептун.
У науково-популярній літературі вже неодноразово згадувалося про те, як 1821 року французький астроном Алексіс Бувар виявив невідповідності між наперед обчисленим положенням Урану (найдальшої з відомих тоді планет) та його реальним положенням на небі. Вчений припустив, що відхилення викликані гравітаційним впливом ще однієї поки не відкритої планети. На жаль, він не дожив лише три роки до блискучого підтвердження своєї здогадки, але роботу з обчислень можливого положення нового небесного тіла продовжили його земляк Урбен Левер’є та англієць Джон Адамс. Розрахунки Левер’є виявилися точнішими, й саме ними керувався Галле, наводячи на небо телескоп Берлінської обсерваторії. Менш відомим є той факт, що у нього був попередник — британський астроном Джеймс Челліс, який здійснював пошуки в червні-серпні 1846 року, але безрезультатно.
Так чи інакше, Нептун став другою планетою, відкритою в телескопічну епоху, і першим небесним тілом, виявленим «на кінчику пера». Раніше до таких тіл належав ще й Плутон, однак після 1978 року, коли у нього знайшли супутник, що дозволив виміряти загальну масу плутоніанської системи, стало зрозуміло, що «найдальша планета» занадто мала, щоб викликати гравітаційні збурення в русі значно потужніших крижаних гігантів. Зараз вважається, що ці збурення пов’язані з нерівномірністю розподілу об’єктів у Поясі Койпера, а Плутон довелося перевести в категорію карликових планет.
Підтвердження існування Пояса Койпера (також спочатку передбаченого теоретично) стало лише одним з небагатьох серйозних змін у наших уявленнях про Сонячну систему, що сталися з моменту відкриття Нептуна. Тоді астрономам було відомо всього п’ять астероїдів, а тепер ми знаємо, що вони теж утворюють цілий пояс між орбітами Марсу та Юпітеру. Пізніше було доведено, що міжпланетний простір не являє собою абсолютну порожнечу, а заповнений пиловими частинками і сонячним вітром — нейтральними атомами й іонами, що викидаються Сонцем. І весь цей час учені не переставали шукати наступну «велику планету». У якийсь момент це почесне місце зайняв Плутон, але у 2006 році його, як уже було сказано, офіційно «розжалували», хоча супротивників цього рішення досі чимало.
Проте ентузіасти продовження пошуків роблять все нові спроби, просто тепер вони трохи змінили тактику. У 2015 році дослідники з Каліфорнійського технологічного інституту Майкл Браун і Костянтин Батигін, проаналізувавши орбіти кількох десятків тіл пояса Койпера, дійшли висновку, що їх незвичайний розподіл найкраще пояснюється гравітаційним впливом якогось досить важкого об’єкта (з масою від 4 до 10 земних), що рухається сильно нахиленою до екліптики орбітою з періодом обертання 10-20 тисяч років. При таких параметрах його зсув відносно фонових зірок повинен відбуватися досить повільно, що ускладнює виявлення гіпотетичної «Планети X». До того ж зараз вона, згідно з розрахунками, проектується на область поблизу центру Чумацького Шляху і губиться серед безлічі більш яскравих зірок. Чи вірні припущення каліфорнійських астрономів — покажуть подальші спостереження. Наразі ж кількість планет Сонячної системи залишається рівною восьми.
На даний момент найдальшу планету вивчав із близької відстані лише один космічний апарат — це був американський зонд Voyager 2, що наблизився до неї у серпні 1989 року. А в липні 2011-го Нептун відсвяткував свій перший «власний рік» — він зробив рівно один оберт навколо Сонця з моменту відкриття.
…Цікаво, що Нептун цілком міг бути відкритий набагато раніше. На замальовці Юпітера і його супутників, зробленої Галілео Галілеєм 28 грудня 1612 року, присутній слабка «стороння» зірочка, яка перебуває в тому місці, де, згідно з сучасними даними, саме тоді мала бути видна восьма планета. Однак незадовго до цього дня вона пройшла конфігурацію стояння і рухалася по небу дуже повільно, тому з використанням перших примітивних телескопів її майже неможливо було відрізнити від зірок фону. Можливо, якби великий вчений виявився трохи уважніше, історія астрономії склалася б по-іншому.
