Досвідчені любителі астрономії часто стикаються з ситуацією, коли хочуть продемонструвати комусь цікаву туманність або історичну комету, старанно наводять на неї телескоп, запрошують своїх знайомих зазирнути в окуляр… і чують сакраментальне: «А на що тут, власне, дивитися?» Справді, знайомство з наукою про небесні тіла варто починати з відомих примітних об’єктів, деталі яких без проблем зможе розгледіти навіть початківець у відносно невеликий інструмент (зі збільшенням 20-30 крат), і які видно на небі не набагато рідше, ніж раз на місяць. Спробуємо скласти їхній короткий перелік.
Місяць
Наш природний супутник прикрашає небо далеко не кожну ніч, і ще рідше він з’являється у вечірні години, коли астрономи-початківці переважно ведуть спостереження. Але приблизно 10 днів на місяць умови його видимості достатньо сприятливі й залежать хіба що від погоди. Тут потрібно орієнтуватися на місячний календар і розпочинати пошуки за пару днів до фази першої чверті. Далі до повні Місяць буде видно ввечері, а потім він поступово «переповзатиме» на ранкове небо.
Знайти Місяць дуже просто, по-перше, завдяки його великій яскравості, по-друге — через те, що це не точкове небесне тіло: діаметр його диску (або відстань між кінцями серпа) складає приблизно 0,5°, і трохи змінюється залежно від положення на орбіті. Часом його можна помітити навіть на денному небі. Найяскравішим наш супутник, звичайно, буде у фазі повні, але найбільше цікавих деталей на ньому можна побачити під час першої чи останньої чверті, коли термінатор — межа між освітленою Сонцем і темною півкулями — перетинає місячний диск приблизно посередині. Саме там, у південній (нижній) частині, сконцентровано багато кратерів, частину яких можна розгледіти вже в біноклі зі збільшеннями понад 7 крат. На межі світла та тіні всі нерівності рельєфу створюють довгі виразні тіні, завдяки чому стають більш помітними.
У повні невеликі інструменти дозволяють побачити лише найбільші та найвидатніші кратери. Ця фаза підходить для загального ознайомлення з місячними морями та величним Океаном Бур, що займає значну частину видимої півкулі Місяця. Під час неї також відбуваються місячні затемнення, але ці явища вже достатньо рідкісні, тому зараз ми їх не будемо детально розглядати.
Сонце
Наше денне світило тому й називається денним, що його видно кожного ясного дня. Винятком тут є лише приполярні райони Землі, де воно щороку 2-3 місяці поспіль не піднімається над обрієм, але там живе не так уже й багато людей. До того ж у якості своєрідної компенсації влітку Сонце там приблизно стільки ж часу не заходить.
Знайти Сонце на чистому небі — мабуть, одне з найпростіших завдань, хоча у великих містах воно подекуди ускладнюється багатоповерховою забудовою. Але, наскільки просто побачити наше світило, настільки ж і складно роздивитися на ньому якісь деталі. Адже його занадто висока яскравість не дозволяє довго дивитися на нього неозброєним оком. Натомість в оптичні інструменти, не захищені відповідним чином, дивитися на нього взагалі категорично не слід.
Подолати цю проблему дозволяють спеціальні світлофільтри, що відбивають 99,99% сонячного світла та пропускають лише 0,01%. Їх треба встановлювати перед об’єктивом, щоб захистити не тільки очі, але і внутрішність оптичного приладу. Для телескопів і біноклів із невеликим діаметром можна використати технологію окулярної проєкції — поставити за окуляром білий екран і сфокусувати на ньому зображення Сонця. Цей спосіб не вимагає фільтрів, однак треба слідкувати, щоб телескоп не перегрівся від тривалого впливу сонячних променів, і робити перерви у спостереженнях.
На жаль, кількість і різноманіття деталей сонячної поверхні мало чим можуть вразити недосвідченого спостерігача. У періоди максимумів активності на Сонці буде видно багато плям (ділянок фотосфери з нижчою температурою відносно їхнього оточення), часом біля них можна побачити факели — невеликі подовжені яскраві структури. Набагато більше цікавого видно у спеціальний телескоп із фільтром, центрованим на лінію випромінювання іонізованого водню Hα, що має довжину 656,3 нм. У ній «світяться», наприклад, протуберанці — викиди гарячої плазми, що здіймаються на сотні тисяч кілометрів над сонячною поверхнею. Але такі інструменти доступні далеко не всім любителям астрономії.
Одне з найбільш вражаючих небесних видовищ — повне сонячне затемнення — настає, коли Місяць у своєму русі навколо Землі затуляє Сонце. Утім, в окремо взятому місці нашої планети ці явища трапляються дуже рідко. З території України найближче повне затемнення ми побачимо 20 квітня 2061 року.
Венера та Юпітер
Сонце та Місяць примітні тим, що їхні пошуки на небі не становлять великої проблеми. Часом ці об’єкти видно навіть крізь хмари. Диски всіх інших «мешканців» небесної сфери неможливо побачити неозброєним оком, і їхній блиск значно нижчий. Аби їх відшукати, потрібно знати, де саме вони в даний момент перебувають. 
Щоправда, для двох планет Сонячної системи задача пошуку полегшується тим, що вони завжди яскравіші від усіх «нерухомих» зір, включно з Сіріусом. Перша з них — Венера — постійно огорнута щільними й майже однорідними хмарами, тому навіть у досить потужні інструменти на її диску неможливо розгледіти жодні деталі. Але можна помітити зміну її фаз, відкритих ще Галілео Галілеєм. Найкраще венеріанські фази під час вечірньої видимості планети помітні в період між максимальною східною елонгацією та нижнім сполученням із Сонцем, а під час ранкової видимості — в період від нижнього сполучення до найбільшої західної елонгації.
Натомість Юпітер здатен продемонструвати нам значно більше. Чотири його найбільших супутники, також відкриті Галілеєм (тому їх часто називають «галілеєвими») видно вже в біноклі зі збільшенням 8-10 крат. Щоб напевне побачити диск планети, достатньо 20-кратної зорової труби, а телескопи з кратністю 40 і вище за сприятливих атмосферних умов уже дають можливість роздивитися його найпримітніші деталі — дві темні хмарні смуги північніше та південніше юпітеріанського екватора. Всі ці подробиці зазвичай не залишають байдужими любителів-початківців, хоча вони й очікують іноді побачити в телескоп щось на кшталт світлин Юпітера, зроблених досвідченими астрофотографами.
Зараз існує багато програм-планетаріїв і мобільних застосунків, що дозволяють легко орієнтуватися серед зір і відшукати потрібну планету. Але в разі відсутності їх під рукою можна скористатися простою підказкою: якщо ви з настанням темряви помітите дуже яскраве зореподібне світило, яке не мерехтить і рухається зі швидкістю добового обертання неба (тобто на перший погляд здається нерухомим) — це майже напевно Венера чи Юпітер. Для подальшої ідентифікації знадобиться хоча б невеликий бінокль. У випадку Юпітера він продемонструє супутники — слабенькі зірочки, що «вишикувалися» практично в одну лінію недалеко від диска планети. Якщо ж ми побачимо маленький сяючий білий диск без деталей, або його половинку, або яскравий серп — це Венера.
Сатурн
Ще одна суттєва різниця між Венерою та Юпітером полягає в тому, що перша на земному небі ніколи не віддаляється від Сонця більш ніж на 47°, у той час як другий кожні 13 місяців проходить протистояння, тобто опиняється недалеко від протисонячної точки небесної сфери. В такій конфігурації він кульмінує опівночі та перебуває над горизонтом усю ніч.
Найближча планета, що також може проходити протистояння — це Марс. Але навіть за найкращих умов видимості на ньому дуже важко знайти деталі, здатні вразити астронома-початківця. Натомість такі деталі має Сатурн. Ідеться про його славетні кільця, доступні для спостережень у невеликі телескопи. Їх не важко помітити навіть при збільшеннях від 30 крат. Ще легше знайти найбільший сатурніанський супутник Титан як зірочку приблизно 8-ї величини.
Мабуть, найбільша складність, що може виникнути з пошуками Сатурна — він помітно слабший за Венеру та Юпітер і не так сильно виділяється на тлі «нерухомих» зір. Але програми-планетарії зазвичай ефективно долають цю перешкоду. Найближчими роками на спостерігачів цієї планети чекатиме інша неприємність: її кільця розгорнуться відносно Землі таким чином, що наберуть вигляду невиразної світлої рисочки. На деякий час вони просто зникнуть і стануть недоступними навіть найбільшим телескопам. На щастя, таке зникнення припаде на період «невидимості» Сатурна в лютому-березні 2025 року, коли він перебуватиме на небі неподалік Сонця.
На цьому перелік об’єктів Сонячної системи, що спостерігаються більш-менш регулярно та здатні справити враження на любителя-початківця, можна завершити. Навіть найбільші тіла в Поясі астероїдів у телескоп видно як тьмяні зірочки, а періодичні комети — як невиразні туманні плями. Останні час від часу можуть наближатися до Землі та набувати більш привабливого вигляду, але такі події, знову-таки, належать до категорії рідкісних.
Подвійні зорі та зоряні скупчення
Втім, далекий космос теж здатен запропонувати кілька цікавинок, які можна спостерігати навіть на засвіченому небі великих міст, і від цього вони не втрачають своєї привабливості. В першу чергу це яскраві подвійні зорі, найвідомішою з яких є Альбірео (β Лебедя), яку добре видно більшу частину року, але найкраще — в літньо-осінній період. Її яскраві компоненти мають виразний жовтий і блакитний колір. Вони розташовані на відстані 35 кутових секунд, і «розділити» їх дозволить навіть 10-кратний бінокль.
Навесні недалеко від зеніту нескладно знайти ще дві цікавих подвійних зірки — α Гончих Псів і Міцар (ζ Великої Ведмедиці). Остання знаходиться «посередині ручки» відомого астеризму Великий Ківш. Разом із трохи слабшим Алькором вона утворює широку пару, видиму неозброєним оком, але й сама при збільшеннях понад 20 крат продемонструє у 15 кутових секундах від себе яскравий білий супутник. Насправді тут ми маємо справу зі складною системою з цілих шести гравітаційно зв’язаних світил.
Тут варто згадати про те, що, крім подвійних і кратних систем, зірки часто утворюють набагато більші скупчення, до складу яких входять сотні й тисячі світил. Найяскравіші з них чудово видно навіть на засвіченому небі, й для цього не потрібні великі телескопи — навпаки, ці об’єкти краще спостерігати в біноклі з великим полем зору. В першу чергу це, звичайно, Плеяди (Стожари) в сузір’ї Тільця. Неозброєним оком там видно 7-11 зірок, але чим більше кратність астрономічного інструменту, тим більше їх можна помітити. Загалом їх там нараховують близько 120. Це скупчення видно з пізньої осені до середини весни.
Поруч із Плеядами на небесній сфері розташовані Гіади, що містять більше зірок, але вони слабші та розкидані на більшій площі.
Ще більше зірок — понад три тисячі — нараховують у подвійному зоряному скупченні h-χ Персея. В невеликі телескопи воно являє собою чарівне видовище, неозброєним оком на дуже темному небі його видно як видовжену світлу пляму. В наших широтах воно не заходить за обрій, а взимку вечорами розташовується майже в зеніті.
З території України видно й інші примітні зоряні скупчення, які можна розділити на окремі компоненти за допомогою невеликих телескопів. Серед них безумовно заслуговують на увагу M44 «Ясла» в сузір’ї Рака, M11 у Щиті, M35 у Близнюках, M39 у Лебеді, M41 (Великий Пес, неподалік від Сіріуса), NGC 6633 у Змієносці. Всі вони достатньо яскраві та можуть дати початківцям непогане уявлення про цей клас об’єктів, але, звичайно, для повної картини краще спостерігати їх на темному небі подалі від міських вогнів.
Автор: журналіст Володимир Манько,
Ця стаття була опублікована у №1(189) 2023 року журналу Universe Space Tech. Придбати цей номер в електронній чи паперовій версії можна у нашому магазині.
