«Україні потрібен власний «Моссад», щоб жоден воєнний злочинець, котрий здійснив злочини проти мирних громадян України, не мав шансу ухилитися від кримінальної відповідальності!» — все частіше лунає у вітчизняному інфопросторі. Проте діяльність ізраїльської спецслужби не обмежувалася пошуком нацистських військових злочинців, деякі спецоперації набували у прямому сенсі космічних масштабів.
Що таке «Моссад»?
Ізраїльський «Моссад» відомий як одна з найефективніших спецслужб світу. Від заснування у 1949 році вона є найбільш таємничою та засекреченою службою планети. До 2000-х років навіть не розголошувалося імя її керівника. Офіційно «Моссад» є цивільною структурою зі штаб-квартирою в Тель-Авіві. Спецслужба не підпорядковується жодному з ізраїльських державних органів, а її діяльність не регулюється основними законами країни. За це «Моссад» називають «державою в державі».
«Ні» єгипетським ракетам
21 липня 1962 року Єгипет уразив світ запуском чотирьох бойових ракет із радіусом дії 280 та 560 км. Під час параду на День революції, 23 липня, гігантські ракети, загорнуті в єгипетські прапори, гордо проїхали вулицями Каїра. Президент Гамаль Абдель Насер похвалився ошалілому від захвату натовпові, що його ракети здатні вразити будь-яку ціль «на південь від Бейрута».
Така інформація не могла не стурбувати ізраїльських лідерів. Ракети Насера справді могли досягти будь-якої точки в їхній країні. Вже через місяць керівник «Моссаду» доповів прем’єр-міністру Бен-Гуріону, що єгипетські ракети конструюють німецькі науковці.
У 1959 році Насер вирішив завести собі таємний арсенал неконвенційної зброї. Для цього створили Бюро спеціальних воєнних програм, виділили гігантський бюджет і почали шукати тих, хто здатний утілити зброю в метал. Єгипетські агенти почали вербувати сотні німецьких експертів та науковців, які раніше працювали на ракетних об’єктах і полігонах нацистської Німеччини. До Єгипту таємно, один по одному, прибули сотні спокушених високими зарплатами німців, які допомогли Насеру збудувати таємний виробничий центр, схований у глибині пустелі — «Фабрику 333». Там колишні інженери Гітлера будували ракети середнього радіуса дії для Нассера.
Керівником німецьких ракетників у Єгипті був професор Ойген Зенгер, директор Інституту реактивного руху в Штутгарті. Після війни науковець кілька років провів у Франції, де збудував «Вероніку» — убогу копію німецької ракети «V-2». Проте наприкінці 1961 року німецька влада довідалася про таємні зв’язки між єгипетським проєктом і штутгартським інститутом. Зенгера змусили подати у відставку і тихо сидіти в Німеччині. На чолі єгипетського проєкту його замінив професор Пільц.
За інформацією, яку отримав «Моссад», Єгипет готував операцію зі знищення Ізраїлю і планував створити 900 ракет, начинених ядерною вибухівкою. Ізраїльська спецслужба вирішила діяти.
Одного ранку секретарка Пільца серед пошти побачила пакунок, відправником якого був відомий гамбурзький адвокат. Жінка відкрила пакунок. Офіс струсонув оглушливий вибух. Тяжко поранену секретарку забрала швидка.
Наступного дня на «Фабрику 333» доставили коробку з написом «книги». Вона забрала життя п’ятьох людей. Вибухова пошта надходила й у наступні дні. Німецькі науковці отримували погрози телефоном, на них здійснювалися замахи не лише в Єгипті, а й у Європі.
Наступним кроком «Моссаду» став тиск через медіа. В ізраїльській пресі зчинилася буря. Газети виходили з гучними заголовками, начебто Німеччина-1963 не відрізняється від Німеччини-1933, а самі німці допомагають Єгипту готувати черговий Голокост.
Не бажаючи конфліктувати з Ізраїлем, Німеччина розробила план повернення науковців на батьківщину. І їм таки вдалося спокусити багатьох із них пропозиціями працювати в дослідницьких установах на своїй території. Ракети для Єгипту вони так і не добудували.
Супергармата Саддама
З перших років освоєння космосу вчені шукали альтернативи ракетам для виведення супутників на орбіту. Одним із варіантів став HARP (High Altitude Research Project — Проєкт висотних досліджень) — спільний американо-канадський проєкт із запуску супутників на низькі орбіти за допомогою гармати. Він стартував у 1961 році, а його керівником призначили доктора Джеральда Булля.
На полігоні, розташованому на карибському острові Барбадос, він випробовував найдовшу з будь-коли побудованих гармат, що мала довжину 36 м і калібр 424 мм. Вона успішно пройшла вогньові випробування, відправивши важкі снаряди на рекордну висоту. Вчений стверджував, що, якби замість снарядів гармату заряджали твердопаливними ракетами, двохсотфунтовою ракетою можна було би вистрілити на відстань 4000 км або ж на 250-кілометрову висоту.
«Буллева гармата» була великим досягненням, але американський і канадський уряди з різних причин вирішили зупинити фінансування проєкту. В 1968 році Булля змусили залишити Барбадос. Його образа не мала меж. Він продавав свої гармати країнам, які перебували у стані війни, незважаючи на санкції ООН. Але найбільше він прагнув продовжувати працювати над космічними гарматами. Як Фауст Гете, він був ладен продати душу дияволу заради можливості втілити проєкт. І врешті знайшов такого диявола — іракського диктатора Саддама Хусейна.
У вісімдесятих роках Ірак вів жорстоку війну з Іраном. Булль продав іракцям дві сотні своїх гармат, які виробляв на власному заводі в Австрії.
Саддама Хусейна мучила заздрість через те, що Ізраїль упритул наблизився до запуску космічних апаратів. Булль запропонував диктатору збудувати найбільшу та найдовшу у світі гармату. З нею, пообіцяв учений, іракський лідер зможе запускати супутники в космос і вражати густонаселені району Ізраїлю. Проєкт отримав назву «Вавилон».
Булль вирішив установити свою гігантську гармату на голому пагорбі. Після вибору місця він замовив частини механізму на різних сталеливарних заводах Європи, маскуючи замовлення під будівництво нафтопроводу. Його приватна армія конструкторів та інженерів почала збирати елементи гармати так, щоб вона була наведена на Захід, у напрямку Ізраїлю.
Згідно зі свідченнями сина Булля, ізраїльські агенти попереджали його батька, щоб той припинив свою небезпечну діяльність. У його квартирі неодноразово бували непрохані «гості», вони нічого не брали, але лишали по собі повний безлад. Булль ігнорував усі попередження.
22 березня 1990 року Булль повертався до свого брюсельського помешкання. З темного коридору з’явився чоловік і всадив йому п’ять куль у потилицю. Батько найбільшої гармати помер на місці.
Світова преса поринула в роздуми щодо належності кілера. Булль мав багато ворогів. Утім, більшість оглядачів сходилася на тому, що то був «Моссад». Бельгійська поліція почала розслідування, але вбивцю так і не знайшли.
Після вбивства керівника проєкту розробка великої гармати припинилася. Жоден із його помічників не зміг продовжити роботи — план гармати був замкнений у голові Булля. Його смерть стала й смертю «Вавилону».
Більше про діяльність ізраїльської спецслужби можна дізнатись у книжці «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки», яку переклали українською у видавництві «Наш Формат».
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
