Фото дня: Крабоподібна туманність

4 липня 1054 р. китайські астрономи помітили на тлі ранкової зорі нову зірку. Незабаром вона стала такою яскравою, що її протягом 23 днів можна було побачити на денному небі. На нічному небі вона спостерігалася протягом двох років.

Через сім століть астроном Джон Бевіс (John Bevis) відкрив у сузір’ї Тельця туманність. Вона має кілька офіційних позначень, але найкраще вона відома під назвою «Крабоподібна туманність». У 1921 році астроном Карл Лампланд (Carl Lampland), переглядаючи старі знімки туманності, зрозумів, що вона розширюється. Незабаром вчені змогли встановити її природу. Виявилося, що це залишок вибуху Наднової, що спостерігалася 1054 року.

У 1967 р. астрофізик Франко Пачіні (Franco Pacini) передбачив, що в результаті спалаху наднової повинна сформуватися нейтронна зоря, що швидко обертається, з потужним магнітним полем. Вже за кілька місяців його твердження було доведено: у центрі Крабоподібної туманності відкрили пульсар, що обертається зі швидкістю 30 обертів на секунду. Завдяки цьому вона зайняла важливе місце в історії астрономії та стала об’єктом регулярних спостережень.

За роки своєї роботи рентгенівський телескоп Chandra неодноразово фотографував крабоподібну туманність. На честь 20-річного ювілею місії, що наближається, її співробітники опублікували нове зображення цього об’єкта, складене зі знімків, які зробили три космічні обсерваторії. Білим та блакитним кольором нанесені дані Chandra, фіолетовим – дані телескопа Hubble, рожевим – інформація, отримана інфрачервоним телескопом Spitzer.

Крабоподібна туманність. Джерело: X-ray: NASA/CXC/SAO; Optical: NASA/STScI; Infrared: NASA-JPL-Caltech

Складна форма туманності пояснюється взаємодією залишку Наднової з речовиною, викинутою загиблою зорею до та під час вибуху. Потік високоенергетичних частинок, що випускаються пульсаром, врізається в навколишню газову хмару, що призводить до утворення ударних хвиль, що чимось нагадують кола на воді, що розходяться. Також на фото можна побачити джети – потоки речовини, що викидаються з боку південного та північного полюса пульсара. Вони виникають завдяки комбінації великої швидкості обертання об’єкта та його потужного магнітного поля.

За матеріалами https://www.nasa.gov.