Більшість любителів астрономії та космонавтики напевно чули термін Pale Blue Dot (бліда блакитна цятка). Це назва, можливо, найвідомішої світлини нашої планети в історії. Знімок був зроблений 1990 року апаратом Voyager 1 з дивовижної дистанції 6 млрд кілометрів.
Куди менш відомо про те, що спочатку NASA не хотіла робити подібну світлину. Знаменитому популяризатору науки Карлу Сагану знадобилося кілька років, щоб переконати аерокосмічну адміністрацію. Отже, з нагоди Міжнародного дня Землі, який відзначається сьогодні, ми б хотіли розповісти історію цього дивовижного зображення.
Унікальне положення Voyager 1
У 1977 році NASA запустила кілька зондів Voyager. Їхньою метою були планети-гіганти Сонячної системи. Апарати мали ідентичну конструкцію, але різні плани польоту. І після Сатурна їхні шляхи назавжди розійшлися. Voyager 2 попрямував далі до Урана та Нептуна. Щодо Voyager 1, то його програма передбачала візит до Титана, який унеможливлював подальшу можливість направити апарат до інших планет Сонячної системи.
Після прольоту Титана гравітація Сатурна помітно прискорила Voyager 1 і направила його «вгору» щодо площини екліптики (отже, земний посланець отримав можливість спостерігати Сонячну систему «зверху»). Тому він став найшвидшим в історії космічним апаратом.
Приблизно в цей час у вченого та популяризатора науки Карла Сагана з’явилася ідея використати унікальне положення Voyager 1 для того, щоб зробити знімок нашої планети з рекордної відстані. Він визнавав, що таке фото не матиме особливого наукового значення. На думку Сагана, цінність знімка полягала в іншому. Побачивши Землю здалеку, людство мало усвідомити наше місце у Всесвіті та всю крихкість рідної планети.
Багато рядових співробітників NASA підтримали пропозицію Сагана, проте керівництво організації виступило проти. Воно пояснило це тим, що Сонце буде надто близько до Землі у полі зору камери Voyager 1 і зможе пошкодити делікатну оптику апарата.
Саган не змирився з відмовою. Так, пряме сонячне світло справді було здатне вивести з ладу оптику зонда. Але річ у тім, що на той момент Voyager 1 вже офіційно завершив свою місію. На траєкторії польоту апарата не залишилося жодних потенційних цілей для вивчення, тому берегти його камери не було особливого сенсу. Тож у наступні роки Саган кілька разів повторював свою пропозицію.
Крига скресла у 1989 році, коли Voyager 2 здійснив проліт Нептуна і завершив основну частину своєї місії. Після цього керівництво NASA нарешті погодилося на реалізацію ідеї Сагана.
«Сімейний портрет» Сонячної системи
Знімкування Землі вимагало ретельної підготовки, яка тривала майже пів року. По-перше, інженерам необхідно було увімкнути камери Voyager 1 (їх деактивували зразу після прольоту Сатурна 1980 року) і переконатися, що вони перебувають у працездатному стані. По-друге, потрібно було скласти план знімання. Річ у тім, що Voyager 1 повинен був зробити не просто знімок однієї Землі, а справжній «сімейний портрет» і відобразити всі планети Сонячної системи. Тому фахівці місії мали провести розрахунки, щоб визначити оптимальні параметри знімкування для кожної з них.
Ще одним важливим фактором була величезна дистанція. На той момент Voyager 1 відійшов від Землі на 6 млрд км, і випущеному з планети радіосигналу потрібно 5,5 години, щоб досягти апарата. Це не могло не відбитися на швидкості передання даних, що суттєво сповільнило підготовку «фотосесії століття».
Отже, після завершення всіх калібрування та розрахунків, Voyager 1 був підготовлений до зйомки. 14 лютого 1990 року він зробив 60 знімків Сонячної системи, на яких зафіксовані Сонце, Венера, Земля, Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун.
На «сімейний портрет» не потрапили Меркурій, Марс та Плутон. Зробити фото Меркурія завадила його близькість до Сонця, Марса не було видно через вплив сонячного світла на оптику камери. Щодо Плутона, що ще вважався планетою, то через його малі розміри та значне віддалення від Сонця фахівці NASA вирішили навіть не намагатися отримати його знімок.
Світлина століття
Зрозуміло, з усього «сімейного портрета» Сонячної системи на найбільшу увагу заслужив знімок, на якому була відбита маленька блідо-блакитна цятка, що займала лише 0,12 пікселя.
У книзі «Блакитна цятка. Космічне майбутнє людства» Карл Саган так прокоментував це фото:
«Погляньте ще раз на цю цятку. Це тут. Це наш дім. Це ми. Всі, кого ви любите, всі, кого ви знаєте, все, про кого ви коли-небудь чули, всі люди, що коли-небудь існували, прожили свої життя на ній. Безліч наших насолод і страждань, тисячі самовпевнених релігій, ідеологій та економічних доктрин, кожен мисливець і збирач, кожен герой і боягуз, кожен творець і руйнівник цивілізацій, кожен король і селянин, кожна закохана пара, кожна мати і кожен батько, кожен винахідник і мандрівник, кожен викладач етики, кожен брехливий політик, кожна «суперзірка», кожен «найбільший лідер», кожен святий і грішник в історії нашого виду жили тут — на порошинці, підвішеній у сонячному промені.
Земля — дуже маленька сцена на безкрайній космічній арені. Подумайте про ріки крові, пролиті всіма цими генералами та імператорами, щоб, у променях слави та тріумфу, вони могли стати короткочасними господарями частини піщинки. Подумайте про нескінченні жорстокості, що здійснюються мешканцями одного куточка цієї цятки над ледь інакшими мешканцями іншого куточка. Про те, як часто виникають між ними розбіжності, про те, як прагнуть вони вбивати одне одного, про те, наскільки сильна їхня ненависть.
Наші позерства, наша уявна значимість, ілюзія про наш привілейований статус у Всесвіті — всі вони ніщо перед цією цяткою блідого забарвлення. Наша планета — лише самотня порошинка у навколишній космічній темряві. У цій грандіозній порожнечі немає натяку на те, що хтось прийде нам на допомогу, щоб врятувати нас від нашого ж невігластва.
Земля — поки що єдиний відомий світ, здатний підтримувати життя. Нам більше нікуди піти — принаймні найближчим часом. Побувати — так. Колонізувати ще ні. Подобається вам це чи ні — Земля зараз наш дім».
Через 32 роки слова Сагана не лише не втратили, але, навпаки, додали актуальності. Щодо самого знімка, то в наші дні він упевнено входить до списку найважливіших світлин в історії. У 2020 році на честь тридцятирічного ювілею Pale Blue Dot NASA навіть опублікувала його версію у новому обробленні.
Pale Blue Dot став останнім знімком в історії програми Voyager. Навіть якщо зараз NASA раптом захоче зробити нову версію цього кадру, в обох апаратів уже просто не залишилось енергії, щоб знову активувати свої камери.
Втім, у найближчому майбутньому ми все ж таки, можливо, отримаємо «рімейк» Pale Blue Dot. Досліджуючи пояс Койпера, зонд New Horizons уже віддалився від Землі далі, ніж Voyager 1 у 1990 році, й у нього ще вистачає енергії, щоб зробити аналогічний знімок. Але поки що керівництво NASA не поспішає робити подібні кроки, мотивуючи це знайомими побоюваннями, що сонячне світло може зашкодити оптиці апарата. Але як тільки New Horizons завершить основну частину своєї місії, у нас з’явиться непоганий шанс знову побачити, який вигляд має Земля з далеких рубежів Сонячної системи. Можливо, це допоможе нагадати людству, наскільки ж насправді тендітний наш світ.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
