У 2012 та 2018 роках Voyager 1 і Voyager 2 стали першими в історії космічними дієвими апаратами, які вийшли за межі геліосфери в міжзоряний простір. На їх борту все ще працює кілька наукових інструментів, які надають унікальну можливість вимірювати характеристики навколишнього середовища.
Через деякий час після того, як Voyager 1 залишив «сферу впливу» Сонця, вчені звернули увагу на цікавий феномен. За даними апарата, щільність навколишньої плазми почала збільшуватися, що суперечило наявним уявленням про розподіл міжзоряної речовини. Говорячи про космічне середовище, ми зазвичай маємо на увазі вакуум, проте це не зовсім так. У ньому все ще зустрічається кілька частинок. Так, середня щільність сонячного вітру становить від 3 до 10 електронів та протонів на кубічний сантиметр, але в міру віддалення від Сонця вона знижується. Міжзоряний простір також не є абсолютно пустим. Згідно з підрахунками, середня концентрація електронів у міжзоряному середовищі Чумацького Шляху становить близько 0,037/см³ (37 тис. частинок на кубометр).
Коли Voyager 1 залишив геліосферу, виміряна ним щільність плазми становила 0,055/см³. Через 6 років цей показник зріс до 0,13/см³. Можна було б припустити, що це помилка вимірів чи деяка локальна аномалія. Однак Voyager 2 підтвердив свідчення свого «собрата». Коли він тільки вийшов за межі геліосфери, щільність плазми становила 0,039/см³, але менш ніж через рік зросла до 0,12/см³. До цього варто додати, що траєкторії апаратів давно розійшлися, і вони досліджують різні області міжзоряного простору. Вчені вже висунули кілька гіпотез, які пояснюють цей феномен. За однією з версій, у міру віддалення від геліосфери напруженість міжзоряного магнітного поля посилюється, що створює іонну нестійкість, яка призводить до викачування плазми з сусідніх регіонів. Можливо також, що речовина, яка уповільнюється біля межі геліосфери з міжзоряним середовищем, утворює своєрідну «пробку», через яку зараз і рухається пара зондів Voyager.
За матеріалами https://www.sciencealert.com
