Перлини серпневого неба (частина 1)

Серпень — останній місяць літа, коли на вулиці ще тепло, а ночі стають досить довгими для успішних астрономічних спостережень. Серпневе небо приготувало для нас чимало сюрпризів, вартих уваги.

На 2 серпня припадає максимум метеорного потоку α-Каприкорнід, що належить до малих потоків, оскільки максимальна кількість його «падних зір» не перевищує 5-7 метеорів на годину. Радіант потоку знаходиться у сузір’ї Козоріга та кульмінує у другій половині ночі.

4 серпня близько опівночі можна побачити сполучення Місяця з Ураном: на небі їх розділятиме приблизно 5°.

5 серпня приблизно о 2 годині ночі за київським часом Місяць пройде в 1,2° на північ від астероїда Веста (4 Vesta).

Сонячне затемнення 11 серпня, що є повторенням через один цикл Метона (19 років) «Великого європейського затемнення» 11 серпня 1999 р., тепер не буде видно як повне ніде на планеті. Сонце, частково приховане Місяцем, зможуть побачити жителі більшої частини Азії (в т.ч. усієї азійської частини РФ, крім Камчатки та Чукотки), півночі європейської частини Росії, а також Естонії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Гренландії, майже всієї Швеції та самої півночі Шотландії. На сході це явище відбудеться на північному сході Канади. У точці з координатами 70,4 ° пн.ш. та 174,5 ° с.д., що лежить біля північного узбережжя Чукотки, на заході сонця диск нашого світила виявиться закритим Місяцем на 73,7% свого діаметра – такою буде максимальна фаза даного затемнення.

Центральним та найвідомішим щорічним серпневим «небесним шоу», безперечно, є метеорний потік Персеїд з максимумом 13 серпня. Як відомо з назви, його радіант перебуває у сузір’ї Персея — саме звідти, як здається наземним спостерігачам, розлітаються «зорі, що падають». Насправді це дрібні пилові частинки (масою, як правило, в десяті частки грама), що рухаються вздовж орбіти комети Свіфта-Таттла (109P/Swift-Tuttle) і викинуті нею у різний час. Входячи з великою швидкістю в земну атмосферу, вони сильно нагріваються, випаровуються та іонізують повітря на траєкторії свого польоту, змушуючи атоми атмосферних газів світитися. Так виникає явище метеора (не плутати з метеоритом – досить великим «прибульцем з космосу», що в результаті досягло поверхні Землі).

Рой Персеїд активний останній тиждень липня і аж до 24 серпня. У районі максимуму зенітне годинне число метеорів, що відносяться до нього, досягає 60. Після проходження кометою Свіфта-Таттла перигелію в грудні 1992 р. потік сильно активізувався: у серпні 1993 р. спостерігачі повідомляли про реєстрацію від 200 до 500 метеорів на годину. Персеїди також вважаються рекордсменами за кількістю болідів – частинок, що викликають спалахи яскравіше -5^m.

Потік Персеїд спостерігається з давніх часів. Найраніша згадка про нього датується 36 роком нашої ери. Він також часто згадувався у китайських, японських та корейських літописах VIII-XI століть. Офіційно відкривачем потоку вважається бельгієць Адольф Кетле (Lambert-Adolph-Jacques Quetelet), який повідомив про нього у серпні 1835 р. З 1840 р. Персеїди спостерігають щорічно. Першим дослідником, який підрахував кількість метеорів на годину, став Едвард Хейс (Edward Hayes) – він отримав значення близько 160. До 1858 р. максимальна активність потоку оцінювалася числами між 37 і 88 метеорів на годину, а в 1861 р. вона перевищила сотню. Тоді ж, власне, і було відкрита комета Свіфта-Таттла. Торішнього серпня 1863 р. спостерігалося 215 метеорів на годину. Італійський астроном Джованні Скіапареллі (Giovanni Schiaparelli) розрахував орбіти метеорних частинок і звернув увагу на те, що вони дуже схожі на орбіту нової комети. Наступного разу вона має повернутися до Сонця у 2126 році.

На 17 серпня припадає максимум іншого метеорного потоку – Цигнід (R.A. 19:04, Dec. +59). Саме тоді його зенітне число може перевищити 10.

23 серпня в 20^h Місяць опиниться в 6,5 ° на північ від Марса. Попри те, що з моменту його протистояння пройде майже місяць, кутовий діаметр марсіанського диска все ще буде понад 22 секунди.

На вечірньому серпневому небі кульмінує Великий Літній Трикутник. Його утворюють три найяскравіші зорі літнього неба — біло-блакитна Вега із сузір’я Ліри (найяскравіша), наступна за яскравістю — жовтуватий Альтаїр (α Орла), розташований ближче до горизонту, і нарешті, третя вершина — Денеб, або α Лебедя. Саме це сузір’я нагадує величний хрест на тлі Чумацького Шляху.

З хорошим біноклем або в телескоп можна помітити мільйони слабких блискучих зірочок, з яких складається широка світла смуга з нерівними розмитими краями – Чумацький Шлях. Здається, що він простягається аркою від північного сходу до південного заходу, а його найбільш яскрава частина проходить через Літній Трикутник до південно-східного горизонту. Тут же видно широку чорну «щілину», що ділить її на два рукави, починаючи від Лебедя і далі на південь. Це не «дірка» в Чумацькому Шляху, а протяжні хмари пилу, що «пливуть» у міжзоряному просторі та утворюють непрозору «завісу» між нами та віддаленими зорями.

Вега для наземних спостерігачів виглядає вдвічі яскравішою, ніж Альтаїр, і втричі яскравішою, ніж Денеб. Насправді все дещо складніше. З трьох «кутів» Літнього Трикутника найближчий до нас Альтаїр, до якого менше 17 світлових років. Вега знаходиться від нас у півтора раза далі: до неї приблизно 25 світлових років (її світло, яке ми бачимо зараз, почало свою «подорож» 1993 р.). Однак, ми бачимо її більш яскравою. Однак Денеб, що здається не набагато слабшим, віддалений від нас майже на півтори тисячі світлових років — у 60 разів далі за Вегу! Потужність випромінювання цього білого гіганта у 60 тис. разів перевищує сонячну. Якби він був на такій же відстані, як Альтаїр, його блиск був би порівнянним з яскравістю Місяця у фазі першої чверті.

Згадані сузір’я містять безліч інших цікавих об’єктів далекого космосу – зоряних скупчень і планетарних туманностей. У цій частині огляду ми розповімо про пам’ятки сузір’я Орла. Розсіяне скупчення NGC 6709 (6,7^m) має досить високий сумарний блиск та незвичайну асиметричну форму. Воно утворено декількома десятками зір 9-ї величини, частина яких за великого збільшення виявляється подвійними системами. Уважний спостерігач помітить своєрідні провали на зоряному тлі. Власникам 150-міліметрових телескопів доступні скупчення NGC 6755 (7,5^m) та NGC 6756 (10,4^m).

З кульових скупчень цієї ділянки неба найяскравішим є NGC 6760 (9,1^m), яке можна знайти в 1,7° на захід від зорі 23 Орла. У 250-міліметровий телескоп воно виглядає блідою цяткою діаметром 4 хвилини дуги, в її центрі виділяється яскравіше серцевина. На зорі цей об’єкт вдасться розділити лише в інструменти з апертурою близько пів метра.

У сузір’ї багато планетарних туманностей, але здебільшого вони мають скромні кутові розміри та відрізняються від зір лише при великих збільшеннях. Дві з них – NGC 6741 (10,8^m) та NGC 6790 (10,2^m) – знайдемо, рухаючись на північний захід від кратної зорі 8 Орла. Щоб знайти ці об’єкти на небі, потрібна детальна зоряна карта. У 250-міліметровий телескоп NGC 6790 виглядає крихітним, але яскравим диском блакитнуватого кольору. Більш доступна для невеликих телескопів планетарна туманність NGC 6781 (11^m), розташована в 4° на північний захід від зорі 5 Орла. 250 мм рефлектор покаже її нерівномірне світіння. На північ від помаранчевої зорі μ (мю) Орла знаходяться ще дві планетарні туманності – NGC 6804 (12^m) та NGC 6803 (11^m). Для їх пошуків потрібен щонайменше 150-міліметровий інструмент. При збільшенні 250× перша з них виглядає сіро-зеленим округлим диском. Друга при такому ж збільшенні здаватиметься невеликою кулькою синьо-зеленого кольору з яскравішою серцевиною.

Сузір’я Орла багате й доволі неординарними об’єктами – темними туманностями. Велика заслуга в їхньому дослідженні належить американському астроному Едварду Барнарду (Edward Barnard), який припустив, що це хмари пилоподібної матерії, що поглинає видиме світло. Темні туманності не лише послаблюють світло зір, але ще й викликають його почервоніння, оскільки «космічний пил» сильніше розсіює сині та блакитні промені. Справжня краса цих об’єктів проявляється тільки на знімках, де вони набувають чітких обрисів на тлі зір. Для їх візуальних спостережень здебільшого краще використовувати великий бінокль. Якщо в безмісячну ніч сфотографувати з тривалою експозицією ділянку піднебіння поблизу зорі γ (гама) Орла, можна виявити дві темні туманності B142 та B143. Інший комплекс подібних об’єктів знаходиться приблизно в градусі на північ від зорі λ (лямбда) Орла – B136, а також B129, 127, 130, 134 та 133.

Над Орлом знаходиться компактна група зір четвертої величини, що утворюють характерну фігуру. Майже всі стародавні народи бачили в цій групі контури стріл. Як сузір’я його виділили на небі щонайменше 3 тис. років тому. Воно вперше письмово згадується у працях давньогрецького астронома та математика Евдокса Кнідського (IV століття до н.е.). Відповідно до міфології, це була стріла Геракла, якою він убив гігантського Орла, що клював печінку Прометея. Попри те, що сузір’я Стріли невелике, через нього проходить яскравий рукав Чумацького Шляху, тому воно також багате на небесні об’єкти.

Зоряне скупчення M71 (8,3^m) належить до проміжного класу між кульовими та розсіяними. Воно віддалено від нас на 12 тис. світлових років, а його діаметр не перевищує 30 світлових років. Знайти M71 нескладно приблизно посередині між зорями γ та δ Стріли. У невеликі інструменти воно виглядає досить великим об’єктом із рівномірною, але досить слабкою яскравістю. У 150-міліметровий телескоп вже можна розрізнити найяскравіші зірки на його периферії, у 250-міліметровий видно близько 60 зір від 11-ї до 14-ї величини, а саме скупчення схоже на світлий овал. Інструменти з апертурою понад 300 мм повністю поділяють М71 на зорі. Оскільки воно розташоване в «гущі» Чумацького Шляху, визначити межі скупчення непросто.

Сузір’я Стріли буквально переповнено змінними зорями різних типів – на цій крихітній ділянці неба їх майже 600. Знайти їх можна за картами AAVSO або за допомогою програм-планетаріїв.

На північ від Стріли знаходиться сузір’я Лисички, складене зі слабких зір. Найяскравіша їх, позначена буквою α (альфа), має блиск близько 4-ї величини. У 1967 р. у цьому сузір’ї радіоастрономи з Кембриджу виявили джерело незвичайних радіосигналів, що пульсують. Пізніше з’ясувалося, що такі сигнали мають природне походження і пов’язані з нейтронними зорями, що швидко обертаються — пульсарами.

Найцікавішим об’єктом сузір’я Лисички є планетарна туманність M27 «Гантель» (7,5^m). Її відкрив 12 липня 1764 Шарль Мессье (Charles Messier). Туманність розширюється із видимою швидкістю 7 кутових секунд за 100 років. Вона виникла внаслідок спалаху наднової зорі близько 4 тис. років тому.

«Гантель» — унікальний об’єкт як для візуальних, так і фотографічних спостережень. Її видно зовсім в невеликі інструменти: навіть в умовах міського засвітлення M27 можна знайти за допомогою шукача, підзорної труби або бінокля. За наявності засвічення видно лише яскрава «серцевина» туманності — два незрозумілі сіруваті трикутники, з’єднані вершинами. За такий характерний вид туманність і дістала свою назву. У 100-міліметровому телескопі помітна нерівномірність світіння конусів і слабке гало прямокутної форми, в яке занурена більш яскрава частина. 200-міліметрова апертура покаже своєрідні дуги у зовнішніх краях трикутників та слабке світіння навколо усієї туманності. На південно-західний край «Гантелі» накладаються дві слабкі зірочки. При спостереженнях може бути дуже незайвим фільтр OIII, що виділяє лінію іонізованого кисню і значно покращує зображення. З ним туманність стає схожою на пісочний годинник. Знайти її легко приблизно в 3° на північ від вістря стріли.

Крім «Гантелі», в сузір’ї Лисички є слабкіша планетарна туманність NGC 6842 (13^m), розташована на кордоні з Лебедем. Через малі розміри її видно лише в телескопи з діаметром об’єктива понад 250 мм. При збільшенні від 150× з фільтром OIII туманність виглядає рівномірно освітленим дифузним диском із нечітким краєм. Також у сузір’ї Лисички знаходиться безліч розсіяних скупчень. Найяскравіше з них – Collinder 399 (3,6^m), більш відома під назвою “Вішалка”. Воно складається з прямолінійного ланцюжка із шести зір майже однакового блиску (6-7^m), до цієї «основи» прикріплений «гачок», що складається з трьох зір 5-ї величини. Знайти «Вішалку» легко навіть неозброєним оком на середині лінії між зорями α Стріли та 1 Лисички. Спостерігати її найкраще у бінокль. Зовсім поруч можна виявити розсіяне скупчення NGC 6802 (8,8^m).

Скупчення NGC 6830 (7,9^m) та NGC 6823 (7^m) лежать на захід від М27, біля зорі 12 Лисички. Далі на захід знаходиться розсіяне скупчення NGC 6823 (7,3^m). Його можна знайти на лінії між зорями 12 Лисички та α Лисички за допомогою 50-міліметрового бінокля.

На увагу спостерігачів заслуговує і розсіяне скупчення NGC 6940 (6,3^m). Його добре видно в підзорні труби та біноклі. Воно містить півтори сотні зір 9-13^m, загалом там їх налічується до 300.

Біля зір 18, 19 і 20 Лисички знаходяться розсіяні скупчення NGC 6882 (8,1^m) та NGC 6885 (6^m), що є розсипами зір 9-14^m. Якщо у вашому розпорядженні є телескоп з об’єктивом понад 200 мм, можна спробувати відшукати слабкі туманності NGC 6813, ІС 4954 та ІС 4955. Перша з них знаходиться в північній частині сузір’я, за 2° на південний схід від Альбірео (β Лебедя). Фільтр OIII суттєво збільшить її контрастність.

У наступній статті ви дізнаєтеся про те, які пам’ятки припасли вам інші сузір’я Великого Літнього Трикутника – Лебідь та Ліра.