Космічне божевілля, виживання в екстремальних ситуаціях, подолання ефектів самотності та групової ізоляції — виклики, які кидає космос практичній психології. Кожний позаземний політ — це ситуація на межі можливостей, до якої космонавтів готують роками. Під час підготовки використовуються такі нетривіальні методи, як триденне неспання у звуконепроникній сурдокамері та десятки стрибків з парашутом із п’ятикілометрової висоти. Але попри ретельний відбір і роки тренувань, навіть у найстійкіших підкорювачів космосу трапляються нервові зриви.
Божевілля першого польоту
У разі відмови автоматики корабля «Восток-1» Юрій Гагарін мав узяти керування ним на себе. Але код для переходу на ручне управління перший космонавт міг отримати лише із Землі. Медики, які готували Гагаріна до польоту, побоювалися, що він, у разі виникнення такої ситуації, спрямує корабель у космічну безодню. Розглядалися гіпотези, що психіка людини не витримає мікрогравітації або що вигляд рідної планети «ззовні» може занадто травмувати. За спогадами провідного конструктора «Востока-1» Олега Іванівського, психіатри припускали, що в невагомості людина божеволіє і втрачає здатність раціонально мислити.
Під час першого набору радянських космонавтів 1959 року особливу увагу звертали на холоднокровність претендентів, на їхнє вміння не втрачати над собою контроль під час критичних ситуацій. Сам Гагарін згадував проходження тесту, коли під час вирішення логічних завдань голос екзаменатора з динаміка «підказував», намагаючись заплутати, відвернути від правильної відповіді. З 347 льотчиків, які пройшли первинний відбір у космічний загін, 53 відмовилися від участі в конкурсі після індивідуальної бесіди про смертельну небезпеку програми. Напередодні гагарінського польоту державне інформагентство ТАРС підготувало три варіанти офіційного повідомлення: урочисте, стримане (у разі невдалого старту) і трагічне (про загибель космонавта). На щастя, «Восток-1» успішно вийшов на орбіту, автоматика не підвела, а Юрій Гагарін повернувся на Землю фізично і психічно здоровий.
Водночас у США під час підбору астронавтів також побоювалися космічного божевілля. Але куди глибшою проблемою стала оцінка особистості потенційних пілотів. Історик космонавтики Метью Герш з Університету Пенсильванії стверджує, що психіатри ВПС США, відповідальні за відбір у команду перших астронавтів Mercury-7, охарактеризували кандидата на політ у космос так: «імпульсивний адреналіновий наркоман з суїцидальними нахилами та сексуальними девіаціями». Під явним впливом психоаналітичної теорії вони писали, що польоти на надшвидкісних винищувачах допомагали пілотам сублімувати сексуальні відхилення.
З 508 американських льотчиків, які подали заявки, над 32-ма фінальними претендентами в астронавти провели ретельне психологічне дослідження у приватній клініці в Альбукерке. Побоювання психіатрів не підтвердилися: сексуальних девіацій та схильності до суїциду в пілотів-випробувачів не виявили. Ані під час перших польотів, ані під час найвіддаленішого (400 тис. км) від Землі вояжу Apollo 13 нічого схожого на невмотивоване космічне божевілля не спостерігалося.
Але не варто думати, що позаземні подорожі настільки ж безпечні для психіки, як міжміські поїздки. Перевантаження під час злету негативно позначаються на фізичному самопочутті та емоційному стані космонавтів. Важливу роль відіграє і мікрогравітація. Орган рівноваги — вестибулярний апарат — орієнтується як на відчуття сили тяжіння, так і на візуальне сприйняття верху і низу. В умовах невагомості виникає «космічна хвороба», на кшталт морської, з такими симптомами, як запаморочення, нудота, головний біль, апатія, порушення сну й апетиту.
На думку когнітивного психолога Лоренса Гарріса з Йоркського університету в Канаді, дієвим методом у боротьбі з «космічною хворобою» є перефарбування внутрішніх поверхонь станції в різні кольори для визначення умовних «підлоги» та «стелі», а також розвішування на стінах вертикальних картин — наприклад, із зображенням водоспадів. Ці прийоми допомагають мозку визначати положення тіла щодо умовної «вертикалі», що значно прискорює адаптацію до відчуття невагомості.
Головне завдання психологів — ще на Землі виявити психологічну схильність або неспроможність кандидата до польотів. Для цього використовуються як класичні опитувальники, так і спостереження за претендентами, зокрема у стресових ситуаціях. Але й настільки ретельний відбір не завжди дозволяє передбачати поведінку в нестандартній ситуації навіть підготовленого космонавта, особливо коли його фізичний і психічний ресурси вичерпані.
Територія тотального екстриму
Перший вихід у відкритий космос 1965 року міг завершитись для Олексія Леонова фатально. Коли космонавт повертався до шлюзового відсіку корабля «Восход-2», його скафандр роздуло і він не зміг втиснутися в люк. Часу для наради з Центром управління польотом (ЦУП) не залишалося. Леонов згадує, що коли вирішив знизити внутрішній тиск скафандра, то враховував і можливість закипання власної крові через виділення бульбашок азоту.
Щоб навчитися ухвалювати настільки важливі рішення в найкоротші терміни, більшість складних дій космонавти відпрацьовують до автоматизму. Вони детально вивчають будову, управління та можливості скафандрів, космічних кораблів і орбітальних станцій. Навчання кандидата від зарахування до загону до першого польоту займає не менше двох років. Не останню роль тут відіграє загальна психологічна підготовка.
Одним з основних методів концентрації уваги та активізації діяльності є дихальні вправи, серед яких штучне кисневе голодування, дихання в насиченому киснем повітрі, через «мертвий простір» і крізь різні перешкоди у вигляді фільтрів. Одним з елементів таких тренувань стає вироблення певного ритму дихання для підвищення самоконтролю. Психологи обирають найстабільніші емоційні стани космонавта, під які виробляється дихальний «якір». В екстремальній ситуації льотчик дихатиме з виробленою частотою і зможе повернутися до найближчого, наскільки дозволяють обставини, «якірного» емоційного стану.
Також важливим етапом передпольотних тренувань є спеціальна парашутна підготовка (СПЦ). Кандидати в космонавти здійснюють 40 стрибків із парашутом з висоти 5 км. Під час вільного падіння потрібно вирішувати логічні завдання, виконувати спільні вправи та детально звітувати про те, що відбувається. Російський космонавт Олег Артємьєв розповідав, що спершу репортаж не вдається, лише одні звуки… На 30—40-й стрибок ти вже вирішуєш усі завдання, виконуєш усі репортажі.
СПЦ виробляє не тільки холоднокровність, але і вміння працювати в команді, розуміти та виконувати накази в умовах обмеженого часу. А для психологів парашутна підготовка — це ще один привід подивитися на майбутніх пілотів у стресовій ситуації. Часто саме після СПЦ відбувається чергова хвиля відбраковування кандидатів.
Завдяки подібним стресовим підготовкам дослідники космосу вчаться швидко ухвалювати рішення та максимально використовувати можливості техніки. Наприклад, під час першої висадки на Місяць у 1969 році американець Базз Олдрін здогадався пристосувати для запуску системи запалювання двигуна місячного модуля корпус від чорнильної ручки. А 1997 року після зіткнення вантажного корабля «Прогрес М-34» з орбітальною станцією «Мир» росіянин Олександр Лазуткін, закриваючи люки до розгерметизованого наукового модуля «Спектр», змушений був у найкоротші терміни вирішити, які з енергетичних кабелів треба роз’єднати вручну, а які — розрізати ножем. Він чудово впорався із завданням, урятувавши життя екіпажу.
У тісноті та в образі
На початку підготовки кожен, хто пройшов відбір, проводить 5 діб в ізольованій від зовнішніх звуків сурдокамері. Весь цей час кандидат у космонавти перебуває в зачиненій кімнаті розміром 12 м² під цілодобовим наглядом психологів. Перший день випробуваний адаптується, далі — три дні та дві ночі без сну, під час яких потрібно вирішувати тести та проходити тренування. Жодних зовнішніх подразників або нагадувань з боку психологів кандидат не чує до завершення випробування.
Офіційно сурдокамера стала обов’язковою для підготовки радянських космонавтів у 1962 році, але вже перший загін проводив по десять діб у замкнених умовах. Сучасні фахівці скоротили перебування в сурдокамері до 5 днів, оскільки вже цього терміну достатньо, щоб оцінити стійкість до стресів. На третій день без сну в деяких фізично міцних кандидатів починаються слухові або зорові галюцинації. Їм здавалося, що змикаються стіни, підлогою бігають миші, чулися звуки класичної музики. Це випробування надійно відбраковує тих, хто не зможе довго перебувати в тісноті житлового простору космічного корабля чи орбітальної станції.
Рекордсмен Валерій Поляков у 1994—1995 рр. зумів витримати місію в 438 днів на орбіті без нервових зривів. Самотність справді може травмувати психіку людини, але варто зазначити, що космонавт перебував не в умовах Робінзона Крузо на безлюдному острові: з ним підтримувався стабільний зв’язок, на станцію постійно прилітали інші екіпажі. Важливим став і фактор мотивації — місія відбувалася не з волі випадку, а заради прогресу всього людства. Сьогодні для подолання почуття самотності для американських льотчиків розробляють VR-системи, за допомогою яких астронавт, перебуваючи на орбіті, зможе ментально відвідати віртуальні копії свого будинку або земної тренувальної бази.
Більш загрозливою для космічних польотів є ситуація групової ізоляції. Космонавти місяцями змушені тулитися в замкнених просторах. У 1976 році на 42-й день перебування екіпажу «Союз-21» на орбітальній станції «Салют-5» сталась аварія, що повністю вивела її з ладу (зокрема й систему регенерації повітря). Завдяки наземній підготовці за дві години робіт капітан Борис Волинов і бортмеханік Віталій Жолобов змогли полагодити станцію. Але ця аварія психічно надломила Жолобова. Спочатку він скаржився на постійний головний біль, а потім і зовсім опинився у стані, подібному до клінічної депресії. Волинов пізніше згадував, як Жолобов ширяв станцією в позі ембріона зі скляними очима. Капітан зажадав від ЦУП припинити місію на 48-й день перебування в космосі, за 11 днів до її запланованого завершення. За словами казахстанського космонавта Талгата Мусабаєва, зрив програми «Союз-21» стався не через збій техніки, а через психологічну несумісність членів екіпажу.
Конфлікти в замкнених групах спостерігаються не лише серед космонавтів, але й серед підводників або членів полярних експедицій. З точки зору поведінкової психології, в основі проблеми групової ізоляції лежить механізм внутрішньовидової агресії. Людина — істота територіальна й ієрархічна. Наші предки для утримання власних територій і збереження статусу серед одноплемінників були змушені постійно вступати в сутички з представниками свого ж виду. Тому в обмежених просторах — чи то тюремна камера, чи житловий відсік орбітальної станції — люди схильні до прояву агресії.
Для уникнення конфліктів майбутнім космонавтам викладають психологію малих груп, де розповідають, як проявляти ініціативу в регулюванні суперечок і емоційно підтримувати напарників. Довгострокові експерименти з імітації міжпланетного польоту теж вселяють надію. У 1973 році був здійснений перший герметичний експеримент, в якому три радянських космонавти провели рік у житловому відсіку розміром 12 м². Наймасштабніший подібний проєкт «Марс-500» теж пройшов успішно: з 2010 по 2011 рік шість випробувачів витримали 520 діб в ізоляції, репетируючи політ на Червону планету.
Попри успіх, більшість герметичних проєктів зазнають критики. Якими б суворими не були контракти учасників, випробовувані розуміють, що фізично можуть залишити базу, а за стіною житлового відсіку — рідна планета, а не міжпланетна безодня або Марс. Важливо, що в таких програмах присутній постійний контроль над піддослідними та можливість експериментаторів вплинути на їхні дії. Навіть якщо ситуація відбувається на орбіті, космонавти все одно повернуться додому. Але ті, кого чекає подорож на Марс, будуть позбавлені такого контролю. Поселенцям Червоної планети доведеться самостійно вирішувати внутрішньогрупові конфлікти. Ймовірно, звичаї перших марсіанських колоній будуть схожими скоріше на правила життя Дикого Заходу, ніж на сучасні європейські демократії.
Поки найефективнішими методами усунення внутрішньовидової агресії є жорсткий відбір претендентів на політ, а також навчання потенційних космонавтів правил і прийомів безконфліктного спілкування. Також висуваються розумні ідеї формувати групи для довготривалого польоту ще на Землі. Й лише за кілька років спільної підготовки, після проходження етапів групового притирання і вибракування, запускати екіпажі в космос.
Cучасні психологи можуть лише здогадуватись, які виклики кине їм епоха міжпланетних, а згодом і міжзоряних перельотів. Попри 60-річну історію космонавтики, підкорення позаземного простору все ще має експериментальний та екстремальний характер. А це вимагає від дослідників космосу роботи на межі можливостей тіла й розуму.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Приєднуйтесь: https://t.me/ustmagazine
