«Прискорення» — це фантастичний фільм, у якому троє астронавтів летять на супутник Сатурна Титан. У процесі їм треба здійснити маневр прискорення в гравітаційному полі Юпітера, який і дав назву фільму. Проте головне у ньому — не фізика, а психологія.
Про що фільм
30 серпня 2024 року на екрани вийшов фантастичний фільм «Прискорення». Сюжет у ньому обертається навколо трьох астронавтів, ролі яких виконують Кейсі Аффлек, Лоуренс Фішберн та Томер Капон. Разом вони здійснюють першу в історії людства подорож на найбільший супутник сонячної системи — Титан.
Титан дуже схожий на стародавню Землю і там повно органічної речовини. Проте для того, аби потрапити туди за час, що вимірюється місяцями, а не десятиліттями, необхідно здійснити маневр прискорення у гравітаційному полі Юпітера.
При цьому подорож все ж займає два роки й астронавтам треба економити ресурси. З цією метою вони більшу частину часу проводять у гібернації, прокидаючись лише час від часу. При цьому речовини, які використовуються для занурення у глибокий сон, сильно впливають на мозок людей. Тож протягом фільму головний герой Джон та його товариші поводяться дедалі неадекватніше.
А ситуація тим часом ускладнюється, бо щось врізалося у корабель і зв’язок із Землею зник. Але всі системи ніби працюють нормально. Тож між учасниками експедиції розгортається дискусія щодо того, чи треба продовжувати політ далі, чи повертатися на Землю. З часом вона переростає у конфлікт.
Паралельно Джон згадує свої стосунки із Зої — фахівчинею технічної підтримки польоту. Зрештою, у своїх галюцинаціях Джон починає бачити її на борту.
Космічна фізика
Те, як у фільмі показаний космос, викликає змішані почуття. З одного боку, автори образу ідуть на умовність, говорячи, що на борту є штучна гравітація, причому її неможливо пояснити обертанням чогось.
З іншого боку, сама ідея місії — просто чудова. Усе, про що йдеться у фільмі про Титан, — правда. Це дійсно одне з найцікавіших місць Сонячної системи, й колись, у майбутньому, люди туди справді вирушать. При цьому основні проблеми для здійснення такої подорожі у фільмі показані настільки чітко, наскільки це можливо.
Сатурн, навколо якого Титан і обертається, віддалений від нас на мільярд кілометрів. А капсула, всередині якої троє астронавтів, дійсно має бути чималою. Маємо проблему, як розігнати кілька десятків тонн металу з людьми на борту до швидкості, що вимірюється десятками кілометрів за секунду, а потім загальмувати біля планети з кільцями.
Тут-то і варто згадати про той самий гравітаційний маневр. Орбітальна механіка настільки дивна штука, що подорож Сонячною системою між двома планетами майже ніколи не відбувається по прямій. Точніше, це було б можливо за умови розгону до швидкостей у тисячі кілометрів за секунду, але про те ані ми, ані герої «Прискорення» мріяти не можемо.
За тих швидкостей, що доступні героям фільму, вони б десяток років летіли до Сатурна викривленою траєкторією і витратили б на це значно більше палива. Тому вони спочатку прямують до Юпітера, наближуються до нього і в момент падіння вмикають двигуни. Таким чином вони отримують ще кілька кілометрів чи навіть десятків кілометрів за секунду безкоштовно. Десь біля Сатурна їм доведеться використати купу палива для гасіння швидкості, але то вже інша проблема.
Загалом політ корабля показаний надзвичайно науково, хіба що ідея летіти без палива на зворотну дорогу і без твердої впевненості у можливості знайти матеріал для його створення на місці, здається нереалістичною. Ніхто б не став відправляти екіпаж у таку місію, не переконавшись заздалегідь у всьому за допомогою автоматичних зондів.
Та і гібернація на сьогодні вважається неможливою. Звісно, вона є чудовою відповіддю на проблему збереження ресурсів, але навіть найближчий реальний її аналог — штучна кома — настільки ризикований фокус, що медики застосовують його тільки тоді, коли пацієнту загрожує смерть.
Психологія в космосі
Проте фізика — не найголовніше, що є у «Прискоренні». Значно більше уваги у фільмі приділено психології, особливо патологічній поведінці людей. І саме в цьому полягає найбільш спірний і водночас цікавий бік стрічки.
Бо коли стається пошкодження корпусу з одночасним виходом із ладу зв’язку, перше чомусь цікавить астронавтів значно більше, ніж друге. Проте виважене рішення про всебічний аналіз ситуації, перевірку всіх систем вручну та можливе повернення назад не звучить. Замість цього — авторитарний вердикт капітана, що треба продовжувати політ.
При цьому реакція героїв показує, що жоден із них відбір в астронавти просто не пройшов би. Щоправда, достатньо скоро нам нагадують, що речовина для занурення у гібернацію сильно впливає одразу і на пам’ять, і на емоції, і на сприйняття.
І в цей момент стає зрозуміло, що побічні ефекти виявилися занадто сильні у всіх трьох астронавтів. Тож фільм перетворюється на розповідь про взаємодію трьох психічно хворих людей у замкненому просторі. Дивитися на все це цікаво, але менш реалістичним усе це не стає. Бо ніхто б не став давати екіпажу такі препарати без попередньої перевірки.
І ось в той самий момент, коли те, що відбувається на екрані, остаточно перетворюється на треш, творці фільму роблять сценарний фінт. Виявляється, що Джон насправді на борту один, а Капітан та Неш — лише його альтер его, і взагалі він нікуди не летить, а весь цей час перебуває на випробуваннях під землею. Він отримав завелику дозу препарату і почав безперервно галюцинувати, й саме тоді стався землетрус, який перервав зв’язок із ним.
Щоправда, в цей час глядачі разом із головним героєм вже остаточно заплутуються в тому, що правда, а що — галюцинація. Цілком можливо, що це просто хворий мозок Джона вигадав логічне і зручне пояснення цієї ситуації. Остаточної відповіді на це фільм не дає.
Саме в цьому і полягає родзинка «Прискорення». Автори стрічки відкрито намагаються заплутати глядача, що правда, а що — галюцинація, і це дуже добре їм вдається. Тож це переважно кіно для любителів не космічних пригод, а саме психологічних ігор. І в цій якості фільм однозначно заслуговує на те, аби його подивитися.
