Першою людиною, яка піднялася за межі земної атмосфери й опинилася в космічному просторі, став громадянин СРСР Юрій Гагарін. Щоправда, доказів «справжності» його польоту ми маємо набагато менше, ніж, наприклад, доказів висадки американських астронавтів на Місяць. Людство загалом сприймає цей факт як беззаперечний, хоча й досі знаходяться бажаючи поставити його під сумнів. Вони стверджують, що польоти в космос відбувалися й раніше, але закінчувалися трагічно, тому радянська влада їх замовчувала.
Обмежена кількість інформації про політ Гагаріна пояснюється відомою радянською надсекретністю. Вона ж є причиною появи конспірологічних версій стосовно того, що насправді він не був першим у космосі. Ці версії періодично потрапляють у ЗМІ, хоч і користуються меншою популярністю, ніж заперечення висадки американців на Місяць. Згадаємо найвідоміші з них.
Суборбітальні польоти
Перші космічні подорожі американських астронавтів не передбачали повного оберту навколо Землі, а відбувалися по суборбітальних траєкторіях. Дві пілотованих капсули Mercury, що запущені за допомогою ракет Redstone у травні та липні 1961 року, не досягли першої космічної швидкості. Вони піднялися до висоти 187-190 км, після чого здійснили приводнення приблизно в 490 км від точки старту. Астронавти при цьому на декілька хвилин опинились у стані невагомості.
Логічним було би припустити, що схожі експерименти перед польотом Гагаріна проводили й радянські фахівці, приховавши їх під грифом «цілком таємно». Уже після розпаду СРСР стало відомо, що ці припущення мають під собою підставу. Ще в кінці 1940-років керівництво країни розглядало можливість запуску льотчиків-випробувачів на трофейних німецьких ракетах V-2. Підготовка до них розпочалася в рамках так званого «Проєкту ВР-190». В 1951 році розпочалися запуски герметичних капсул із собаками. Для них використовували кілька модифікацій ракет серії Р-1, пізніше — Р-2А та Р-5А. Саме остання, згідно з твердженнями деяких дослідників, підняла на космічну висоту льотчика Алєксєя Лєдовскіх. Інші джерела називають прізвища Сєргєя Шиборіна, Андрєя Міткова та навіть однієї жінки — Марії Громової.
Найкраще спростовує ці чутки той факт, що Гагарін і всі подальші радянські космонавти отримували за свої польоти звання «Герой Радянського Союзу». Напевно, його отримав би й льотчик-випробувач, який першим досяг космічних висот, хоча б і посмертно. Але серед перелічених прізвищ такого звання нема ні у кого. Власне, якщо такі герої й були свого часу засекречені — після 1991 року про них уже точно стало би відомо.
Тести висотних костюмів
Ще одним джерелом версій про «догагарінських космонавтів» могли стати випробування герметичних костюмів для польотів на великих висотах. Вони включали в себе парашутні стрибки з аеростатів, що підіймалися на 20-25 км над землею. Не забуваймо про те, що все це відбувалося на межі 50-х і 60-х років минулого століття. Вдягнена в небачений досі костюм людина, що спускається з неба на великому яскравому парашуті, могла здатися випадковим свідкам прибульцем із космосу.
Відомий радянський журналіст Ярослав Голованов торкнувся цього питання у своїй книзі «Космонавт №1». Там він опублікував бесіду з одним із учасників таких випробувань — парашутистом Алєксєєм Бєлоконовим, який також розповів і про інших своїх колег. Серед них були й кандидати на «догагарінський політ»: Іван Качур, Геннадій Завадовський, Пьотр Долгов, Алєксєй Грачов. Але, за словами Бєлоконова, ніхто з них ніколи не перетинав умовну межу космічного простору й узагалі не мав стосунку до випробувань ракетної техніки.
Таємниця Владіміра Ільюшина
В тій самій книзі Голованов згадує ще одне відоме ім’я — Владіміра Ільюшина. Будучи сином видатного авіаконструктора Сєргєя Ільюшина, він теж вирішив присвятити життя авіації та став льотчиком-випробувачем. На його рахунку — кілька світових рекордів з висоти польоту. Втім, на Заході він прославився зовсім з іншої причини та не зовсім із власної волі.
10 квітня 1961 року в газеті Daily Worker з’явилася стаття, автор якої висловив припущення, начебто нещодавнє повідомлення про автомобільну аварію за участі Владіміра Ільюшина мало на меті приховати його невдалий космічний політ, що відбувся за лічені дні до старту Гагаріна. В цій історії неймовірним виглядає все: і корабель під назвою «Росія» (в СРСР таку назву йому б дати не могли), й аварійна посадка в Китаї, з яким у Радянського Союзу на той момент уже були досить напружені стосунки… До того ж американська система стеження за навколоземним простором NORAD точно не змогла би пропустити «зайвий» орбітальний об’єкт великого розміру. Але в її архівах нічого подібного немає. Проте міф про «першого космонавта Ільюшина» досі виринає на сторінках деяких видань.
«Італійське радіо»
Єдиним можливим джерелом цього міфу можна вважати радіоперехоплення Акілле та Джованні-Батіста Джудіка-Корділья. В кінці 1950-х років ці двоє італійців збудували у передмісті Турина любительську радіостанцію та почали прослуховувати космічний простір, де вже літали перші штучні супутники. У травні 1960-го в місцевій пресі з’явилася стаття про те, що брати Джудіка-Корділья нібито перехопили повідомлення з космосу російською мовою. В листопаді того ж року вони повідомили про сигнал SOS азбукою Морзе від пілотованого корабля, що зазнав аварії. На початку лютого 1961-го з орбіти начебто лунало чиєсь важке дихання, а також уривки фраз, вимовлених жінкою. Нарешті, перед самим польотом Гагаріна італійські радіоаматори доповіли, що змогли «підслухати» переговори радянського космонавта з командним пунктом. На їхню думку, цей невідомий пілот кораблі здійснив щонайменше три оберти навколо Землі.
Ще три роки «радіостанція Джудіка-Корділья» продовжувала приймати сигнали з космосу. Найчастіше це були прохання про допомогу чи прощання членів екіпажу чергового корабля, що «назавжди відлітав від Землі». Сучасні дослідники не сумніваються в тому, що абсолютна більшість повідомлень братів не мала під собою підстави й була зроблена виключно з метою створити сенсацію та привернути до себе увагу. З іншого боку, реєстрація звуків дихання та серцебиття дійсно могла мати місце. Річ у тім, що задля перевірки роботи систем радіозв’язку радянські фахівці кілька разів запускали космічні апарати, які транслювали кардіограми та магнітофонні записи життєдіяльності людини. Але жодних космонавтів на борту цих апаратів не було.
Свідки «Івана Івановича»
Під час кількох безпілотних орбітальних тестів корабля «Восток» у кріслі пілота знаходилися манекени з вбудованими датчиками. Співробітники космодрому та пошукових команд шанобливо називали їх «Іванами Івановичами». Можливо, яким би малоймовірним це не було при високому рівні секретності, серед свідків посадки таких апаратів опинилися випадкові люди. Вони побачили, як із крісла дістають нерухому людиноподібну фігуру, й вирішили, що це мертвий космонавт.
Інформацію про випробування з «Іванами Івановичами» почали розсекречувати ще в 70-ті роки. Однією з причин зняття грифу «цілком таємно» було спростування таких чуток. Але тим, хто причетний до їх появи, важко розлучитися з відчуттям «носіїв великої таємниці». Тому подібні розмови та версії виникають і досі.
Найкращим спростуванням цих чуток є простий економічний аналіз. У 50-х — 60-х роках минулого століття пілотовані космічні кораблі «Восток» були вершиною досягнень радянської технології. Конструювання та запуск кожного з них, особливо з системами життєзабезпечення, потребувало величезної кількості ресурсів, а головне — часу. Про всі їхні запуски до гагарінського старту вже давно відомо. Дослідники не можуть знайти жодного «зайвого» корабля, на якому міг би полетіти хоча б один «неврахований» космонавт.
Врешті-решт, сам Гагарін перед тим, як зайняти місце в капсулі «Востока», чудово знав, що його політ цілком може закінчитися трагічно. Він написав прощального листа родичам, а радянське інформаційне агентство ТАРС підготувало два варіанти повідомлення про історичну подію — як на випадок успішного старту й посадки, так і на випадок загибелі першого космонавту. В той момент «космічні перегони» між СРСР та США сягнули свого піка, й кожній країні потрібен був негайний результат. І перша з них, як ми тепер знаємо, заради нього ладна була піти на будь-які жертви.
* * *
Наостанок варто було би згадати про ще одну людину, яку іноді називають «першою жертвою радянської космонавтики», а дехто навіть вважає кандидатом на «догагарінський політ». Це харків’янин Валентин Бондаренко, який загинув 23 березня 1961 року, невдовзі після свого 24-го дня народження. Причиною смерті стала пожежа, що сталася під час випробувань у барокамері, заповненій чистим киснем під зниженим тиском. Якби Бондаренко дійсно полетів у космос 12 квітня, він став би наймолодшим космічним мандрівником і утримував би цей рекорд аж до минулого року.
Але ті, хто розбирався в цьому питанні детальніше, розуміють, що шансів стати першим космонавтом у Бондаренка не було. По-перше, з пропагандистських причин ним мав бути лише росіянин за національністю, причому «робітничо-селянського походження». Гагарін і його дублер Тітов цим вимогам відповідали, а от перший мешканець «Зоряного містечка» українець Павло Попович — уже ні, тому він у переліку радянських героїв космосу опинився на четвертому місці.
А по-друге, вже у жовтні 1960-го була офіційно затверджена «перша шістка» кандидатів на космічний політ. До неї увійшли Юрій Гагарін, Герман Тітов, Андріян Ніколаєв, Павло Попович, Анатолій Карташов і Валентин Варламов. Пізніше двох останніх замінили на Грігорія Нєлюбова та Валерія Биковського. Бондаренко міг розраховувати відправитися в космос не раніше, ніж там побуває хоч хтось із перелічених кандидатів. На жаль, цьому перешкодила його трагічна загибель…
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
