Попри те, що з початку космічної ери людство домоглося помітних технологічних успіхів, сама схема польотів у космос відтоді практично не змінилася. Як і 60 років тому, ми так само використовуємо ракети. А вони вирізняються дуже низьким ККД. Тому, щоб вивести корисний вантаж на орбіту, нам необхідно витратити десятки, сотні, а в деяких випадках — і тисячі тонн пального.
Неважко уявити, що станеться, якщо з якихось причин уся ця величезна маса палива вибухне. Саме тому космодроми зазвичай будують у віддалених від населених пунктів місцях, а контролери польоту та керівники спостерігають за запуском із безпечної дистанції, перебуваючи у спеціальних укриттях, здатних витримати ударну хвилю.
На жаль, навіть таких запобіжних заходів не завжди достатньо. В історії космонавтики було кілька інцидентів, коли вибух ракети стався не у процесі пуску, а під час передпускової підготовки, в момент перебування на стартовому майданчику обслуговуючого персоналу. Всі вони призвели до численних жертв. Сьогодні ми розповімо про найвідоміший подібний випадок, який забрав життя понад 70 осіб.
Наздогнати та обігнати Америку
Жовтень 1957-го увійшов в історію як час тріумфу Радянського Союзу, якому вдалося випередити американців і відправити на орбіту перший супутник. Однак не варто забувати, що тоді космічні запуски вважалися лише додатком до основної мети — створення міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), здатних доставити ядерний заряд на територію ймовірного супротивника. А з цим у Радянського Союзу були великі труднощі. Корольовська «сімка» хоч і була здатна впоратись із цим завданням, але з військової точки зору мала низку недоліків, що істотно обмежували можливість її практичного бойового застосування. Через це до кінця 1950-х СРСР мав у своєму розпорядженні лише чотири розгорнуті на пускових майданчиках ракети, здатні вразити цілі на території Північної Америки. Для порівняння: США на той час володіли мережею з чотирьох десятків МБР на бойовому чергуванні, не кажучи вже про ракети середньої дальності в Європі та флот стратегічних бомбардувальників.
Не дивно, що радянське керівництво наполегливо вимагало від конструкторів якомога швидше скоротити це відставання. Саме в такій атмосфері ОКБ Михайла Янгеля й розробило проєкт нової ракети Р-16. Її ключовою особливістю було використання висококиплячих компонентів палива (несиметричний диметилгідразин і тетроксид азоту), що вирізнялися тривалим терміном зберігання. Теоретично Р-16 могла перебувати на пусковому майданчику в заправленому стані місяцями та навіть роками, не вимагаючи дозаправлення перед пуском. Іншою важливою новинкою було використання повністю автономної системи наведення.
Зворотний бік медалі полягав у тому, що обидві технології були вельми «сирими» та вимагали доопрацювань. Попри те, що висококипляче паливо значно скорочувало час запуску, воно мало значні недоліки — такі, як сильна токсичність і вибухонебезпечність. І вже незабаром конструктори в цьому переконалися.
Проєкт Р-16 дуже зацікавив тодішнього Генерального секретаря КПРС Нікіту Хрущова. Вислухавши доповідь Янгеля про характеристики ракети, він сказав: «Це те, що нам потрібно. Якщо ракета Р-16 буде створена, оборона країни матиме міцну основу». У травні 1959 року вийшла постанова Радміну, що визначила гранично стислі терміни розробки нової системи. Перший політ Р-16 мав відбутись у четвертому кварталі 1960 року, а вже 1962-го планувалося розгорнути її серійне виробництво.
Чорний день космодрому Байконур
До кінця літа 1960 року заводські перевірки нової ракети були завершені, після чого основна активність перемістилася на космодром. Під Р-16 там виділили відразу три майданчики. На першому розташовувався стартовий комплекс із пусковими установками та підземний командний пункт, на другому — службові й допоміжні приміщення, на третьому — житлове містечко для військових і вчених.
У вересні потяг із ракетою прибув на Байконур. Потім почалися наземні випробування. За вже усталеною традицією, конструктори хотіли присвятити перший запуск Р-16 черговій річниці Жовтневої революції. Тому всі роботи велися в дуже прискореному, навіть в авральному режимі.
Після завершення наземних тестів 150-тонна ракета була вперше встановлена на стартовому майданчику. Пуск Р-16 призначили на 23 жовтня. Цього дня на Байконур прибула держкомісія. Її очолював Головком ракетних військ стратегічного призначення, головний маршал артилерії Мітрофан Нєдєлін. Янгель же значився головним інженером випробування.
23 жовтня ракета була заправлена. Але за годину до пуску виникли непередбачені технічні проблеми: самовільно підірвалися піромембрани магістралей пального. Крім того, був зафіксований несанкціонований підрив піропатронів відсічних клапанів газогенератора блоку маршового двигуна першого ступеня. Несправність списали на збій у головному струморозподільнику системи управління першого ступеня — приладі А-120.
Згідно з правилами техніки безпеки, ракета з порваними мембранами могла перебувати на старті не більше 24 годин. Після цього потрібно було злити паливо та повернути її на завод для прочищення баків і магістралей, а також перезбирання двигунів. Це означало, що наступна спроба пуску відбудеться не раніше ніж за місяць. А отже, не буде «подарунка» країні до прийдешнього свята.
У ситуації, коли вище радянське керівництво мало не щогодини телефонувало на Байконур, вимагаючи довгоочікуваного звіту про успішне випробування, Нєдєлін і Янгель просто не наважилися на перенесення. Замість цього було ухвалене рішення усунути неполадки прямо на заправленій ракеті. На застереження деяких фахівців про небезпеку такого підходу Нєдєлін кинув: «Що я скажу Нікіті? Ракету доопрацювати на старті, країна чекає на нас!».
Наступного дня десятки технічних фахівців оточили Р-16, намагаючись зробити все від них залежне, аби старт відбувся. Все це проходило під особистим контролем Нєдєліна, який демонстративно сидів на стільці біля самого підніжжя ракети. Поруч із ним перебували конструктори, заступники, високопоставлені військові та їхня численна свита. Загалом на стартовому майданчику були присутні понад 200 осіб.
Інженери замінили струморозподільник А-120, вимкнувши на ракеті всі пристрої блокування, що дозволяли запобігти передчасному спрацьовуванню тієї чи іншої системи. На додачу до всього для прискорення передстартової підготовки на Р-16 була передчасно ввімкнена бортова батарея, її схеми опинилися під напругою.
І ось, за пів години до старту, сталося неминуче. Готуючи ракету до пуску, інженери перевели струморозподільник у нульове положення. Але річ у тім, що цей прилад не мав «ходу назад» — для виставлення «на нуль» він повинен був пройти повний цикл роботи. Це призвело до несанкціонованого запуску двигуна другого ступеня. Струмінь вогню миттєво пробив баки першого ступеня з окислювачем і пальним. Стартовий майданчик перетворився на пекло.
Певною мірою «пощастило» тим, хто перебував у безпосередній близькості від ракети. Швидше за все, вони просто не встигли усвідомити, що сталося, й загинули практично миттєво. Люди, які опинилися трохи далі, інстинктивно намагалися вирватися з небезпечної зони й побігли до апарелі (спеціального накату). Але на їхньому шляху була смуга зі свіжозалитого бітуму, який одразу розплавився. Багато хто застряг у гарячій в’язкій масі та став здобиччю вогню. Оскільки температура в епіцентрі вибуху досягла трьох тисяч градусів, на місці постраждалих залишилися обриси людських фігур і те, що не згоріло — монети, пряжки тощо.
Інженер А. Вередченко, який тоді перебував на Байконурі, так описав побачене того дня:
«На спостережному пункті поруч був розташований окоп із оптичним збільшувальним приладом на кшталт артилерійського перископа. Притулившись до нього, побачив жахливу картину. Вгорі на майданчику обслуговування на рівні приладового відсіку другого ступеня ракети метушилися беззахисні приречені люди, а під ними — море вогню. У паніці вони зривалися вниз, у бурхливу стихію. А там — та сама картина: біжать збожеволілі люди з палаючим на них одягом. Більшість кинулась у бік огорожі з колючого дроту навколо старту, хтось намагався перелізти через неї, інші, охоплені полум’ям, безпорадно падали».
Пожежа на стартовому майданчику була такою потужною, що лише за дві години спеціальна техніка змогла розпочати її гасіння. Деяких жертв катастрофи знайти не вдалося. Така доля спіткала й маршала Нєдєліна. Від нього лишилася тільки обпалена Золота Зірка Героя Радянського Союзу, один погон і наручний годинник.
Наслідки катастрофи
Точна кількість жертв катастрофи досі не встановлена. За офіційними даними, у вогні загинуло 74 особи та ще 4 пізніше померли в лікарні. Втім, існують й інші цифри — 92 та навіть 126 загиблих. У будь-якому разі вибух на Байконурі донині є найбільшою за кількістю жертв трагедією на космодромах.
Для розслідування була створена урядова комісія, яку очолив Лєонід Брєжнєв. За спогадами очевидців, у присутності всіх, хто вижив, він одразу заявив: «Нікого карати не будемо. Ви самі себе покарали». І справді, безпосередні винуватці аварії — головний конструктор системи управління та маршал Нєдєлін — загинули у вогні.
Михайло Янгель же буквально дивом розминувся зі смертю, за кілька хвилин до трагедії відійшовши в курилку. Він теж уникнув будь-яких формальних санкцій. Попри непрості особисті стосунки, Сергій Корольов порадив Хрущову не карати конструктора, заявивши: «Це могло статися й у мене — нова техніка…». Проте Янгель чудово розумів, що у трагедії є також і його провина. Незабаром після повернення з Байконуру в нього стався другий інфаркт.
Зрозуміло, що СРСР засекретив інформацію про вибух, однак приховати факт смерті головкому РВСН було неможливо. Тому в офіційний обіг була запущена версія про його загибель в авіакатастрофі. Більшість жертв трагедії (переважно військовослужбовці) були поховані у братській могилі на Байконурі. Останки цивільних фахівців відвезли в Дніпропетровськ, Харків, Київ, Москву та Загорськ, де їх поховали у повній секретності без будь-яких почестей і зазначення точних дат смерті. Попри всі спроби замовчати катастрофу, відомості про те, що трапилося на Байконурі, досить швидко просочилися на Захід.
Комісія з розслідування катастрофи дійшла цілком очевидного висновку, що все сталося через грубе порушення правил техніки безпеки. Для запобігання в майбутньому подібних інцидентів були впроваджені різні заходи. Наприклад, процедуру передстартової підготовки вдосконалили з метою зменшити кількість людей, що одночасно перебувають на пусковому майданчику. Також було зроблено обов’язковим детальне планування всіх робіт і розпочато встановлення систем автоматичного пожежогасіння.
Наступне випробування Р-16 відбулося в лютому 1961 року. Тоді знову не обійшлося без проблем (зокрема, відмовила система телеметрії), але принаймні ракета злетіла успішно. Тож восени 1962-го Р-16 була офіційно затверджена до використання. До 1965 року з нею розгорнули вже 186 пускових установок.
Янгелівська ракета прослужила до середини 1970-х. Сам Михайло Янгель помер 1971 року від чергового інфаркту в день свого 60-річчя. Щодо інших уцілілих після катастрофи, то багато хто з них до кінця життя страждав від наслідків отруєння токсичним паливом.
З формальної точки зору катастрофа на Байконурі не є космічною, оскільки сталася під час випробування військової ракети. Однак вона неабияк вплинула на космонавтику, істотно змінивши підхід до організації ракетних пусків. Безумовно, вибухи на космодромах відбувались і після того, але жоден із них за своїми наслідками й близько не зрівняється з тим, що трапилося 1960 року. Тож можна сміливо стверджувати, що введені після вибуху Р-16 заходи безпеки допомогли зберегти чимало життів.
Що ж стосується дати 24 жовтня, то вона досі вважається «чорним днем» космонавтики, коли варто згадати не лише жертв того вибуху, але й усіх, хто загинув під час освоєння космосу. Традиційно цього дня з Байконуру не здійснюються пілотовані пуски, та й безпілотні відбуваються лише за крайньої потреби.
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
