Українські полярники сфотографували над станцією «Академік Вернадський» нічне небо, на якому зійшлися явища зовсім різних масштабів. На знімках видно червонувате полярне сяйво, що палає за сотні кілометрів над Землею, і дві сусідні галактики, Велику та Малу Магелланові Хмари, світло яких летіло до нас сотні тисяч років. Автор кадрів, Сергій Якущенко, робив знімки на острові Галіндез біля узбережжя Антарктичного півострова.
Чому сяйво червоне
Полярне сяйво зазвичай уявляють зеленим, проте його колір залежить від того, які гази світяться і на якій висоті. Сонячний вітер приносить до Землі потоки заряджених частинок. Магнітне поле планети спрямовує їх до полярних областей, де частинки врізаються у верхні шари атмосфери, збуджують атоми й молекули газів, а ті віддають надлишок енергії у вигляді світла.
Червоні й зелені відтінки дає переважно атомарний кисень. Нижче приблизно 200 км він світить зеленим, вище — здебільшого червоним. Збуджений атом кисню може випромінити червоне світло лише через тривалий час, близько хвилини, і в щільнішому повітрі він за цей час устигає зіткнутися з іншими молекулами й позбутися енергії без спалаху. Тому червоне світіння виникає там, де повітря дуже розріджене, вдвічі вище за умовну межу космосу на висоті 100 км. Деякі ділянки такого сяйва сягають висоти, на якій обертається Міжнародна космічна станція.
Червона частина сяйва розташована найвище, тож її видно з більшої відстані, ніж зелену. Для спостерігача, який стоїть далеко від області найактивнішого сяйва, небо над горизонтом часто забарвлюється саме в червоний колір.
Дві туманні плями серед зір
На другому кадрі серед зір помітні дві розмиті світлі плями. Це Велика та Мала Магелланові Хмари, карликові галактики, що обертаються навколо Чумацького Шляху. Велика розташована приблизно за 160 тис. світлових років від Землі, Мала — за 200 тис. Обидві видно неозброєним оком із Південної півкулі, якщо небо темне й безхмарне.
Європейцям ці галактики стали відомі після навколосвітньої експедиції Фернана Магеллана на початку XVI століття, хоча мешканці південних широт спостерігали їх задовго до того. Перський астроном ас-Суфі згадував Велику Хмару ще в X столітті. У 1987 році в ній спалахнула наднова SN 1987A, найближча до нас із тих, що люди бачили за останні майже чотири століття. Її можна було розгледіти без телескопа.
Світло, яке зафіксувала камера полярника, покинуло Велику Магелланову Хмару тоді, коли на Землі вже жили перші представники нашого виду. Сяйво над ним виникло за частку секунди до того, як потрапило в об’єктив. Обидва явища вмістилися в кадр звичайного фотоапарата на острові біля Антарктичного півострова.
Більше про Антарктику, життя українських полярників та їхні дослідження можна прочитати на сайті НАНЦ.
Матеріал підготували спільно з НАНЦ та Universe Space Tech.
