Про Цереру, найбільший об’єкт Головного поясу астероїдів, давно відомо, що вона містить воду та вуглець. А нещодавні дослідження показали: у минулому на ній могло існувати хімічне джерело енергії, здатне підтримувати життя.
Дані про органічні молекули на Церері
Нове дослідження NASA виявило, що Церера могла мати постійне джерело хімічної енергії: молекули, необхідні для забезпечення метаболізму деяких мікроорганізмів. Хоча немає доказів того, що на Церері коли-небудь існували мікроорганізми, це відкриття підтверджує теорії про те, що ця цікава карликова планета, яка є найбільшим тілом у Головному поясі астероїдів між Марсом і Юпітером, колись могла мати умови, придатні для існування одноклітинних форм життя.
Наукові дані місії NASA Dawn, що завершилася у 2018 році, показали: яскраві ділянки на поверхні Церери складаються переважно із солей, які залишилися після рідини, що підіймалася з-під поверхні. Подальший аналіз у 2020 році засвідчив, що джерелом цієї рідини було величезне підповерхневе родовище розсолу — солоної води. Інші дослідження в межах місії Dawn також виявили органічні молекули вуглецю — речовину, необхідну, хоч і недостатню саму по собі, для підтримки мікробного життя.
Гідротермальні джерела на Церері в минулому
Наявність молекул води та вуглецю є двома важливими елементами головоломки щодо придатності Церери для життя. Нові відкриття пропонують третій елемент: довготривале джерело хімічної енергії в далекому минулому Церери, яке могло б уможливити виживання мікроорганізмів. Цей результат не означає, що на Церері було життя, а скоріше, що там, ймовірно, була «їжа», яка могла б забезпечити життя, якби воно колись виникло на Церері.
У дослідженні, опублікованому в журналі Science Advances 20 серпня, науковці побудували теплові та хімічні моделі, що імітують температуру та склад внутрішньої частини Церери з плином часу. Вони виявили, що приблизно 2,5 млрд років тому підземний океан Церери міг мати стабільне джерело гарячої води, що містила розчинені гази, які підіймалися з метаморфізованих порід у скелястому ядрі. Тепло походило від розпаду радіоактивних елементів у скелястому внутрішньому шарі карликової планети, що відбувався, коли Церера була молодою — внутрішній процес, який, як вважається, є поширеним у нашій Сонячній системі.
Придатність для життя на карликовій планеті
Церера, яку ми знаємо сьогодні, навряд чи придатна для життя. Вона стала холоднішою, з більшою кількістю льоду і меншою кількістю води, ніж у минулому. Наразі радіоактивний розпад всередині Церери не виробляє достатньо тепла, щоб запобігти замерзанню води, й те, що залишилося з рідини, перетворилося на концентрований розсіл.
Період, коли Церера, найімовірніше, була придатною для життя, припадав на проміжок між пів мільярдом і 2 млрд років після її утворення (або приблизно 2,5–4 млрд років тому), коли її скелясте ядро досягло максимальної температури. Саме тоді теплі рідини могли потрапити в підземні води Церери.
Карликова планета також не має переваги сучасного внутрішнього нагрівання, що генерується тягою і відштовхуванням великої планети, як це відбувається з супутником Сатурна Енцеладом і супутником Юпітера Європою. Отже, найбільший потенціал Церери для забезпечення енергією, необхідною для життя, був у минулому.
Цей результат має значення і для об’єктів, багатих на воду, у всій зовнішній частині Сонячної системи. Багато інших крижаних супутників і карликових планет, які мають подібний до Церери розмір (діаметр близько 585 миль або 940 км) і не мають значного внутрішнього нагрівання від гравітаційного тяжіння планет, також могли мати період придатності для життя в минулому.
За матеріалами phys.org
