Перлини жовтневого неба (частина 2)

Перша половина жовтня 2018 р. виявилася винятково сприятливою для астрономічних спостережень: ясні ночі подарували можливість побачити багато пам’яток осіннього неба та насолодитися їхньою красою. Залишається сподіватися, що й друга половина місяця виявиться не менш прихильною до астрономів.

Вже ввечері 18 жовтня з території України можна буде побачити Марс менш ніж за 2° від Місяця (яскравість Червоної планети виявиться трохи нижче -1^m). А 21 жовтня близько 3 години ночі за київським часом наш природний супутник пройде в 3° на південь від Нептуна.

У ніч із 21 на 22 жовтня на нас очікує максимум порівняно слабкого метеорного потоку Оріоніди, пов’язаного з відомою кометою Галлея (1P/Halley). Його інтенсивність імовірно досягне 20-25 метеорів на годину.

24 жовтня Уран вступить у протистояння із Сонцем. Блиск його в цей час буде відповідати зорі 5,8 ^m – це означає, що в місцях з темним небом його вдасться роздивитись неозброєним оком. Кутовий діаметр планети складе 3,75 кутових секунд. Увечері того ж дня в 5° на південь від планети виявиться повний Місяць.

29 жовтня відбудеться з’єднання Меркурія з Юпітером, які зблизяться на небі до відстані трохи більше ніж 3°. Наприкінці місяця планети з’являтимуться вечорами невисоко над південно-західним горизонтом (тривалість видимості Меркурія до його заходу не перевищить півгодини).

Чимало цікавих об’єктів глибокого космосу приховує сузір’я Персея, присвячене відомому античному герою (воно розташоване на північний схід від Андромеди, на тлі слабкої смуги Чумацького Шляху). Справжньою його окрасою є розсіяні скупчення NGC 869 (h Персея) і NGC 884 (χ Персея), відомі ще з давніх-давен, коли їх вважали самостійними «туманними зорями». Вони розташовані посередині уявної лінії між зорями δ (дельта) Кассіопеї та η (ця) Персея і виглядають красиво за допомогою будь-якої оптики: у біноклі видно обидва «зоряні рої» одночасно, а телескоп дозволить докладно розглянути кожен окремо. Великі інструменти показують чудові згустки слабких зір у центрі скупчень. Каталоги повідомляють, що NGC 869 містить 350 зір 7,5-15^m, а NGC 884 – 300 (їхній загальний блиск відповідно дорівнює 3,7 та 3,8^m). Ці об’єкти дуже молоді за світовими мірками: їх вік не перевищує 13 млн років.

У 1,5° на схід від центру NGC 884 знаходиться слабке скупчення NGC 957. Хоч воно і містить всього кілька десятків світил, у невеликому телескопі тут видно лише подвійну зорю 8,5^m і 10^m з відстанню між компонентами 24″. Інші зорі помітні лише у телескоп діаметром від 200 мм.

Другою «родзинкою» сузір’я Персея можна назвати розсіяне скупчення M34 (5,2^m; кутовий розмір 35 хвилин). Першим його виявив і заніс до свого каталогу ще Джованні Годієрна (Giovanni Hodierna) у 1654 р., а до каталогу Мессье цей об’єкт потрапив через 110 років! Скупчення містить близько сотні зір, розкиданих на площі, що перевищує диск повного Місяця. Його розріджену периферію можна простежити з відривом до 22′ від центру. Відстань до цього об’єкта оцінюють у 1400 світлових років, вік – близько 180 млн років. Його зорі належать до ранніх спектральних класів, тому загальний фон скупчення голубуватий. Воно здається зануреним у слабку туманність – це світло інших зір, що входять до його складу, що знаходяться за межами можливостей інструменту. 150-міліметровий рефлектор дозволяє побачити приблизно півсотні світил із незначною концентрацією до центру. Багато хто з них утворює подвійні системи. Спостерігати M34 найкраще у великий бінокль або телескоп при невеликому збільшенні. При хорошій прозорості неба його можна виявити неозброєним оком між β Персея (Алголь) та γ Андромеди (Аламак) на околиці смуги Чумацького Шляху.

У 3,7° на південь від M34 і в 5° на захід від зорі ρ (ро) Персея знаходиться порівняно яскрава галактика NGC 1023 (9,3^m; 8,8×3′), доступна навіть 80-міліметровому рефрактору. 150-міліметровий інтсрумент при темному небі дозволить розрізнити її форму (що нагадує двоопуклу лінзу) і зореподібне ядро. Вивчаючи обертання NGC 1023, вчені розрахували, що в її центрі повинні знаходитися надмасивні чорні дірки масою від 40 до 60 млн сонячних — інакше галактику розірвало б відцентровими силами.

NGC 1023 є найяскравішим членом близької до нас групи галактик Abell 426, що містить тисячі зоряних систем з блиском до 22^m, зосереджених в обсязі ~16×10 млн світлових років. Найближчі з них розташовані на відстані 250 млн світлових років.

Галактика NGC 1275 (11,7^m) — центральна та домінуюча у згаданому вище скупченні. Вона поглинає речовину іншої галактики, що падає на неї, «підживлюючи», таким чином надмасивну чорну дірку у своєму ядрі (яка перевищує за масою Сонце приблизно в 340 млн разів). Розмір NGC 1275 – понад 100 тис. світлових років, а відстань до неї – близько 230 млн світлових років. Вона належить до класу сейфертовських галактик, бувши одночасно радіоджерелом Персей А та рентгенівським джерелом Персей Х-1. 250-міліметровий телескоп дозволить помітити поблизу кілька слабких зоряних систем: NGC 1272 (11,7^m), 1273 (13,2^m), 1274 (14^m), 1277 (13,4^m), 1278 (12,4^m) та 1281 (13,3^m).

Перемістимося тепер до центру сузір’я Персея – зорі Мірфак (Персея, 1,7^m). На зимовому небі вона не виділяється своєю яскравістю через велику кількість інших, більш помітних світил. Неозброєним поглядом можна побачити, що її оточує безліч слабких зір приблизно однакового блиску. На кольорових знімках вони мають голубуватий відтінок, оскільки належать до спектральних класів В5-В7. Це центральна частина розрідженого розсіяного скупчення Мелотте 20 (2,3^m; 300 ‘). За космічними масштабами воно розташоване недалеко від нас (близько 550 світлових років) і налічує близько 50 зір із середнім віком 50 млн років.

Декілька цікавих об’єктів видно на околицях зорі λ (лямбда) Персея, що знаходиться в північно-східній частині сузір’я. У 1° на південний схід від неї можна знайти розсіяне скупчення NGC 1513 (8,4^m; 12′). Ще одне, ефектніше скупчення NGC 1528 (6,2^m; 25′), розташувалося неподалік.

У 2° на захід від NGC 1528 знаходиться відносно яскрава туманність NGC 1491. Візуально у 250-міліметровий рефлектор видно лише її найбільш яскраву частину, бічним зором можна побачити і її форму. У 3,1° на схід від неї можна спробувати розглянути слабку туманність NGC 1624 (10,4^m; 5′), що оточує невелике розсіяне скупчення. За допомогою телескопа середніх розмірів тут видно компактна група з шести зір, оточених туманним світінням витягнутої форми.

У сузір’ї Персея є й справжні туманності, що складаються з міжзоряного газу та пилу. Біля зорі ξ (ксі Персея) знаходиться велика дифузна туманність NGC 1499 “Каліфорнія” (160×40′). У каталогах зазвичай наводяться оцінки її блиску порядку 4^m, насправді це значення відноситься до прилеглої зорі 4 Персея, що своїм випромінюванням змушує світитися цю гігантську хмару газу. Незважаючи на відносно велику яскравість, «Каліфорнія» є дуже складним об’єктом для спостережень. Щоб її виявити туманність, необхідна повна відсутність засвічення та по можливості світлосильний інструмент. Фотографічно туманність реєструється без проблем, а для візуальних спостережень рекомендується застосовувати фільтр, що пропускає лише водневу спектральну лінію Hβ.

На південний захід від зорі 4 Персея розташувалися дві компактні планетарні туманності IC 351 (11,6^m; 8×6″) та IC 2003 (11,4^m; 7″). У 150-міліметровий телескоп вони виглядають майже однаково – як крихітні зелені диски рівномірної яскравості, помітні лише при збільшенні не менше сотні кратів. Для їхнього пошуку потрібно використовувати докладну зоряну карту.

На околицях зорі ο (омікрон) Персея знаходиться розсіяне скупчення IC 348 (7,4^m; 8′), занурене в туманність, яка ледь помітна візуально.

Ще одна туманність, що оточує зоряне скупчення, знаходиться неподалік кордону сузір’їв Персея, Тельця та ​​Овна. Це NGC 1333 (11,5^m; 10×8′). Вона містить зорю 10,6^m і видно лише на дуже темному незасвіченому небі.

У західній частині сузір’я, біля кордону з Андромедою, неважко знайти зорю φ(фі) Персея. Вона послужить відправною точкою для пошуку туманності M76 (9,8^m; 2,7×1,8′). Ця планетарна туманність є найслабшим об’єктом каталогу Мессье: у більшості джерел наводиться значення блиску 11,2^m. Річ у тім, що значна частина її видимого випромінювання припадає на лінію тричі іонізованого кисню OIII. Крім того, при фотографічних оглядах піднебіння (за якими і роблять оцінки блиску), як правило, використовують світлофільтри, які поглинають основну частину світла, що йде від туманності. При спостереженнях у бінокль з діаметром об’єктива 70-80 мм деякі любителі оцінюють її блиск 9,5-10^m. Враховуючи невеликі розміри M76, її поверхнева яскравість виявляється досить високою, що робить її цілком доступним об’єктом для невеликих телескопів .

М76 була визнана планетарною туманністю у 1918 р. астрономом Хебером Доустом Кертісом (Heber Doust Curtis). Однак він був не першим, хто висловлював такі припущення: ще в 1891 р. британський інженер Айзек Робертс (Isaac Roberts) написав, що M76 може бути схожою на туманність «Кільце» (M57), видиму не вздовж осі, а збоку. Наразі її класифікують як біполярну планетарну туманність (BPNe).

M76 має дуже складну будову, чітко видиму лише на докладних знімках. У ній можна розрізнити кілька просторових структур: два яскраві конуси, що виходять з однієї точки (діаметром 65″), майже прямокутна складова (87×42″) і перпендикулярні їй слабкі дугоподібні викиди (до 157″). До того ж її основна частина оточена надзвичайно слабким ореолом діаметром не менше 290″. Він являє собою зоряний вітер, що розсіявся в просторі, який випускався червоним гігантом перед спалахом. Як відомо, планетарні туманності утворюються після того, як зовнішня оболонка зорі відокремиться від ядра. Цей процес супроводжується спалахом Нової. Всього за кілька тисяч років туманність розсіюється в просторі, а на її місці залишається лише білий карлик, що повільно остигає.

Відстань до М76 точно не визначено, розкид даних тут дуже великий – від 1700 до 15 тис. світлових років. Найімовірніше значення – близько 8 тис. світлових років. Білий карлик у її центрі має температуру поверхні близько 16 тис. кельвінів, але через невеликі розміри його світність набагато менша, ніж у Сонця.

Під сузір’ям Андромеди знаходиться невелике сузір’я Трикутника, що складається із зір третьої та четвертої величини. Це сузір’я багате на галактики: навіть таких, які доступні середньому телескопу, там близько 30. Головною пам’яткою тут є Туманність Трикутника М33. Першим її знайшов уже згаданий Джованні Годієрна у 1654 р., а через 110 років її «перевідкрив» Шарль Мессье.

M33 – спіральна галактика, видима “плиском”. Честь відкриття її спіральної структури належить англійському астроному та телескопобудівнику Вільяму Парсонсу (William Parsons), відомому також як лорд Росс. Він у 1845 р. самостійно виготовив 1,82-метровий телескоп із металевим дзеркалом з фокусною відстанню 18 м. До 1917 р. цей телескоп залишався найбільшим у світі.

У 1922-23 рр. у спіральних рукавах M33 були відкриті змінні зорі Цефеїди. Пізніше, зіставивши їх видимий блиск з абсолютним (обчисленим за періодом змінності), Едвін Хаббл з’ясував, що ця галактика належить до Місцевої групи та можливо, є супутником Туманності Андромеди. Відстань до неї оцінюється не більше 2,3-3 млн світлових років.

На чистому й темному небі M33 видно навіть неозброєним оком як туманну пляму в 4° на захід від α Трикутника. Хоча її інтегральний блиск близький до 6^m, він розподілений по значній площі, тому поверхнева яскравість цієї галактики невелика, і в умовах інтенсивного міського засвічення її пошуки можуть виявитися безрезультатними навіть із досить великими інструментами. За містом у невеликі телескопи вона помітна як дифузна пляма з підвищенням яскравості до центру. 200-міліметровий телескоп покаже S-подібні спіральні гілки і найбільш яскраві згустки в них (що являють собою гігантські області зореутворення), а також численні зорі Чумацького Шляху, що проєктуються на M33.

Інші галактики сузір’я Трикутника слабкі, і для їх пошуку знадобляться великі інструменти. З найяскравіших можна порекомендувати NGC 672 (10,9^m; 7,2×2,6′) та NGC 925 (10,0^m; 10,5×5,9′). Перша знаходиться у 2,4° на південний захід від зорі α Трикутника, друга — на 2° на схід від зорі γ. Оскільки обидві вони мають невелику поверхневу яскравість, для їх спостережень необхідно темне і прозоре небо.