5 листопада 2018 року Voyager 2 став другим в історії активним космічним апаратом, який залишив межі геліосфери (області навколо Сонця, в якій домінують сонячний вітер і магнітні поля) і вийшов у міжзоряний простір. Навряд чи його конструктори навіть у найсміливіших мріях розраховували на таке довголіття: адже номінальний термін роботи апаратів Voyager становив лише 4 роки. Але обидва зонди все ще в строю і підтримують зв’язок із Землею.
Автоматичні апарати Voyager створювалися з цілком певною метою — для досліджень планет-гігантів. Проте на їхньому борту є кілька інструментів, які можна використовувати для вивчення параметрів навколишнього середовища. Дані, які вони передають, є унікальними: апарати перебувають там, де раніше ніколи не бував жоден земний посланець. 27 березня на сайті NASA опублікували пресреліз, що розповідає про те, що ж вони виявили в міжзоряному просторі.
Одним з основних робочих інструментів місії є магнітометр. Опублікований NASA графік демонструє, що коли Voyager 1 ще перебував усередині геліосфери, він реєстрував значні коливання магнітних полів, спричинені сонячною активністю. Однак після того, як апарат вийшов у міжзоряний простір, ці коливання припинилися. Вимірювана зондом напруженість магнітних полів майже не змінилася, проте Сонце більше не чинить на них жодного впливу. За словами вчених, після того, як Voyager 2 увійшов у міжзоряний простір, вони зареєстрували аналогічний ефект.
Магазин від Universe Space Tech
Журнал Астероїди і Комети №1 2026 (194) – Тверда Палітурка
До товару
Інший важливий інструмент на борту Voyager, який використовується для визначення характеристик навколишнього середовища — детектор частинок CRS (Cosmic Ray Subsystem). Він визначає кількість заряджених частинок низьких енергій (5 МеВ) і частинок високих енергій (70 МеВ). Основним джерелом перших є Сонце, другі потрапляють у Сонячну систему з міжзоряного простору.
Побудовані на підставі даних CRS графіки демонструють, що в міру наближення до межі міжзоряного простору кількість частинок низьких енергій почала зменшуватися, а високих енергій — навпаки, збільшуватися. Після того як апарати покинули геліосферу, стався різкий «обрив». Зараз прилади Voyager практично не реєструють частинок низьких енергій.
На відміну від Voyager 1, у його «побратима» є активний інструмент для вивчення плазми PLS (Plasma Spectrometer). Вчені з нетерпінням чекали результатів його перших вимірювань за межами геліосфери. Прилад продемонстрував, що плазма міжзоряного походження має вищу щільність, але меншу швидкість і температуру, ніж та, яку виробляє Сонце. Це пов’язано з тим, що потік міжзоряної плазми, яка «набігає», скупчується біля кордонів геліосфери.
Також PLS показав, що відбувається із сонячною плазмою в міру наближення до межі міжзоряного простору. Верхній графік демонструє, що швидкість вихідної від Сонця плазми зменшується і падає до нуля. Потім її потік відхиляється назовні. Це видно за двома нижніми графіками, що показують швидкість вгору/вниз і поперечну швидкість. Грубо кажучи, потік сонячного вітру стикається з міжзоряним середовищем і відкидається назад, подібно до хвиль, що вдаряються об скелі.
Voyager 1 і Voyager 2 мають у запасі ще кілька років роботи в міжзоряному просторі. За оцінками інженерів, енергії, що виробляється їхніми радіоізотопними генераторами, вистачить, щоб зонди змогли підтримувати зв’язок із Землею приблизно до 2025 року.
За матеріалами https://www.nasa.gov
