Науково-фантастичний роман Майкла Флінна «Айфельгайм» — це інтелектуальна розвага, у якій наукові факти з історії, біології, фізики та роздуми щодо їхньої інтерпретації мають значно більше значення, ніж хитрі повороти сюжету. Він нещодавно вийшов українською і рекомендований усім, хто любить виважене та вдумливе читання.
Про що книга Майкла Флінна
Твір американського письменника-фантаста Майкла Флінна «Айфельгайм» двічі висувався на одну з найпрестижніших премій Hugo Award. Спочатку автор у 1987 році представив його як оповідання, а потім, у 2006-му, переробив і доповнив до повноцінного роману.
І хоча обидва рази роман премії не взяв, він заслуговує на те, щоб ознайомитися з ним. Цьому дуже сприяє той факт, що 2023 року він був опублікований українською мовою у видавництві «Навчальна книга — Богдан». За якісний переклад варто подякувати Богдану Стасюку.
Останнє має досить велике значення, оскільки в «Айфельгаймі» багато дрібних подробиць і фактів, які є його окрасою і легко могли б загубитися. Адже за простим сюжетом про те, як інопланетяни прилетіли на Землю в середні віки, криється справжня інтелектуальна пригода, у якій читачу доведеться опанувати чимало фактів із фізики, біології й історії та зрозуміти, як вони впливають на сюжет.
Паралельно з основним сюжетом розгортається і другорядний. Вчені у наші дні намагаються розібратися, куди ж зникло поселення «Айфельгайм» і як із цим усім пов’язані деякі дуже спірні теорії.
Шварцвальд 1348 року
Основна лінія сюжету розгортається в селищі Обергохвальд у 1348 році. Саме селище повністю вигадане, але його прив’язка до місцевості надзвичайно точна — вкритий лісами гірський масив Шварцвальд, розташований біля сучасного кордону Німеччини з Францією.
Майкл Флінн надзвичайно прискіпливо підійшов до вивчення історичних і географічних матеріалів. Тому в романі ми бачимо не умовне середньовіччя, описане відповідно до суспільних уявлень про нього, а цілком історичне. Тож якщо герої їдуть у справах в сусіднє місто, то це буде реальний Фрайбург, і вони ходять вулицями та заходять у будівлі, які дійсно збереглися там із XIV століття.
Автор показує, що далеко не всі мешканці цього краю були темними селянами, які нічого не бачили, крім городу та церкви. Головний герой, священник Дітріх, належить до інтелектуальної еліти середньовіччя — схоластів. А пан Манфред, власник усіх цих земель, щойно повернувся з наймасштабнішої війни того століття, що точилася між Англією та Францією.
З цієї точки зору книгу можна читати просто як реконструкцію того, про що розмовляли освічені люди того часу. Для того, аби просто зрозуміти, про які чисто земні політичні перипетії йдеться, не історику варто зазирати до приміток, яких у книзі понад 500.
Ще більше вражає те, скільки всього середньовічні схоласти насправді знали про наш світ. Наприклад, їм було відоме поняття атома як одиниці речовини. Хоча сприймали вони його у химерному аристотелевому розумінні, де замість таблиці зі ста з гаком елементів існували тільки чотири стихії. А самі «неділимі частинки» мали форму правильних багатогранників.
Ще цікавіше спостерігати за астрономічними уявленнями, представленими у книзі саме такими, якими вони були в той час. Парох Дітріх чітко знає, що Земля не пласка, а має форму кулі. Проте в його розумінні вона все ще є центром Всесвіту, який навколо неї обертається.
З геліоцентричною теорією він чудово знайомий, проте вважає її маргінальною та ненауковою. Бо якби Земля оберталася навколо Сонця, ми бачили б річний паралакс зір. А його немає. Дітріх навіть знає, що це можна було би пояснити тим, що світила розташовані надзвичайно далеко. Але це — множення сутностей, і цього, як вчить його друг Вільям Оккам, робити не можна.
Найцікавіше те, що річний паралакс найближчих світил вдалося визначити тільки у 30-ті роки XIX століття. Тобто точка зору Дітріха настільки наукова, наскільки це можливо для його часу. А «бритва Оккама» була, досі є й надалі буде основою пізнання світу.
Інопланетна біологія та психологія
І ось у такому середовищі зазнає кораблетрощі апарат прибульців. Схожі на величезних богомолів кренки не намагаються відразу вбити людей, хоч і мирними їх не назвеш. Інший автор міг би тут зобразити битву середньовічних лицарів з інопланетними чудовиськами, проте у Флінна все відбувається відносно мирно, а тому ще цікавіше.
Не те щоб селяни зовсім не вважають кренків демонами, але в цілому середньовічним людям вдається порозумітися з інопланетянами. Цікаво, що головними прибічниками налагодження діалогу виступають саме християнські священники. «Бо немає у Христі ані елліна, ані юдея».
Темі контакту з позаземним розумом присвячено чимало фантастичних оповідань. «Айфельгайм» цікавий тим, що в ньому кренки не геть чужі й незрозумілі нам, але мають низку відмінностей, які ускладнюють спілкування з ними. Флінн освітлює всі проблеми, які при цьому виникають.
Наскільки те, що ми називаємо нашим розумом, визначається шляхом біологічної еволюції, який довелося здолати нашим предкам? Наскільки базові категорії, якими ми мислимо, пов’язані з тим, що ми походимо від приматів, чиї племена вешталися африканською саванною? Відповідей на ці питання наука не має й, можливо, не матиме ще довго.
Нам потрібна для порівняння істота, яка стала розумною якимось іншим шляхом. У «Айфельгаймі» кренки хоч і мають особистий розум, але походять від колективних комах. Тому інколи вони поводяться геть як люди, а інколи їхня поведінка хоч і зрозуміла, але неприродня для нашого виду. І цей фактор є одним із головних у розвитку сюжету роману.
Ще одне цікаве питання, що стосується і науки про життя, і космосу — альтернативна біохімія. Теоретично, способів створити живий організм із трохи іншого набору речовин в еволюції існує чимало. Які з них насправді працюють, ми поки не маємо жодного уявлення.
В «Айфельгаймі» показаний найпростіший і найімовірніший варіант. У білках кренків є амінокислота, що їхніми організмами не виробляється, а у земній їжі відсутня. Цей сценарій дійсно лякає вчених у перспективі космічних подорожей. На чужій планеті може бути чимало їжі, яка не лише смачна, але й справді тамує голод. Проте нестача всього однієї речовини здатна приректи астронавта на довгу хворобу, що закінчиться смертю.
Химерна фізика
Усе, що відбувалося в середньовічному Обергохвальді, який пізніше став відомий як Айфельгайм, намагаються зрозуміти вчені у наш час. Цікавість викликають насамперед методи, якими користуються історики. Флінн описує, як вони працюють із математичними моделями, намагаючись з’ясувати, де було стародавнє поселення, і одне це вже варте того, аби не пропускати ці вставки.
Не менш цікаво спостерігати за тим, як герої «прочісують» тонни стародавніх документів, відкриваючи фрагменти картини, описаної в основних розділах. Адже найменший клаптик тексту може дати ключ до розгадки. Треба його лише знайти.
Але головна прикраса вставок — незвична, але достатньо наукова фізична теорія, що допомагає зрозуміти, як кренки потрапили на Землю. В самій книжці ця теорія названа єретичною, оскільки для сучасних учених звучить приблизно так, як для середньовічних — твердження про рухомість Землі та наявність елементів за межами чотирьох стихій.
Насправді змінність швидкості світла та решти фізичних констант, описана у «Айфельгаймі», не така вже й незвична для сучасної науки. Якщо вони дійсно дуже повільно змінюються, все одно на тому відрізку часу, протягом якого ми вивчаємо Всесвіт науковими методами, це може лишитися непоміченим. І навіть за цілеспрямованих вимірювань їхня точність, найімовірніше, виявитися замалою для того, аби відчути різницю. Аналогія з «відсутнім» річним паралаксом тут більш ніж доречна.
У книзі на основі цього припущення вимальовується цікава альтернативна картина світу, що може бути не настільки фантастичною, як здається на перший погляд. І цілком можливо, що для того, аби дістатися інших світил, необов’язково кудись летіти з величезною швидкістю. Достатньо лише пірнути в інші виміри.
Роман «Айфельгайм» не підходить під категорію «легке читво». Він вимагає концентрації, готовності розбиратися в особливостях побуту середньовічних селян та інопланетній психології. Зате ви майже напевно вичитаєте в ньому факти, про які раніше не чули, й ідеї, над якими раніше не замислювалися.
Також не можна сказати, що роман має надто непередбачуваний сюжет і дуже щасливий фінал. Читач майже від самого початку знає, що всього за кілька місяців після початку подій Обергохвальд назавжди зітре з лиця Землі епідемія чуми, відома як «чорна смерть». Проте його завершення все одно лишає радше приємні відчуття.
Тільки найцікавіші новини та факти в нашому Telegram-каналі!
Приєднуйтесь: https://t.me/ustmagazine
