Этот фантастический рассказ был опубликован в 188-м номере журнала The Universe Space Tech.
Его автор — Игорь Силивра, писатель-фантаст из Черновцов.
‒ Ти Гаррі? ‒ рудоволосий десятилітній хлопчина з великим шоломом у руках стояв у дверях і дивився, як інший, чорноволосий, стелить ліжко. Власне, в невеликій комірчині, крім ліжка, поміщався лише письмовий стіл і шафка.
‒ Що? Ні, я Олександр. Можна Алекс.
Чорнявий говорив англійською непогано, але з відчутним акцентом.
‒ Ні, ‒ малий тупнув ногою. ‒ Ти як Гаррі Поттер? Ну, вибрав собі комірчину під сходами?
Йому явно хотілося погратися. Але Олександр, чи вже Алекс, його не підтримав.
‒ Тут безпечно, ‒ дуже серйозно, як на свої дванадцять, пояснив він. ‒ Правило двох стін, немає вікон. Якщо близько впаде бомба, то без вікон і за двома стінами безпечніше.
‒ Тут не падають бомби!
‒ Там теж не падали, ‒ Алекс подивився на шолом. ‒ А ти хто?
‒ Я Том, ‒ відрекомендувався рудий і натягнув шолома на голову. ‒ Майор Том! І я полечу на Місяць!
‒ Любиш Девіда Бові? ‒ несміливо припустив Алекс.
‒ Ага! Тато навчив слухати. А де твій тато? ‒ майже одразу до Тома дійшло, що сказане прозвучало не надто ввічливо, і він спробував виправитись: ‒ Нумо дружити! Підемо, я тобі все покажу! Тут у мене тренувальна кімната. Я тренуюсь, щоб полетіти…
* * *
‒ Це центр керування, як чути, майор?
‒ Що за жарти! ‒ пролунало англійською з динаміка. ‒ Хто там?
Алекс нахилився до мікрофона і дуже зосереджено та чітко продовжив.
‒ Як чути, Томе? Прийом. Якщо голодний, у тебе протеїнові батончики, можеш перекусити. І вдягай шолома, бо зараз піде відлік. Ключ на старт. З богом, Томе!
Попри серйозність голосу, очі чоловіка іскрилися сміхом. Чорна ретельно розпатлана чуприна тільки підкреслювала контраст між тоном та бісиками в очах.
У відповідь пролунала лайка англійською.
‒ Добре, що й ти радий мене чути, Томе.
Алекс задоволено відкинувся на спинку крісла та потягнувся до баночки з колою. І промахнувся, смикнувся та впав зі стільця.
‒ Карма невідворотна, ‒ прокоментував його товариш. ‒ Тільки прилетів і одразу тролиш Тома? Ти ж його ще й не бачив.
‒ Це я тут, на Місяці, його ще не бачив, а взагалі… Коротше, не переживай за Тома, Раймондасе. Скажи краще, у нас же наче запис має вестися? Ну, як я впав.
‒ Якщо хоч витерти, то це заборонено, ‒ плавним рухом, що одразу видавав звичку до місячної гравітації, Раймондас підвівся, підняв баночку та подав колезі. ‒ Добре, що відкрити не встиг. Будь обережнішим. Якщо тобі критично, то ніхто не побачить того запису.
‒ От дивак, ‒ розсміявся Алекс. ‒ Та я хочу його в мережу виставити! Весело ж! А з Томом ми давні друзі. З дитинства, можна сказати. Я йому обіцяв, що дещо нагадаю на Місяці? Обіцяв! Хай тепер терпить! Кидай колу сюди!
Упіймати бляшанку йому вдалося, відкрити без пригод ‒ теж.
‒ Слухай, скільки треба часу тут провести, щоб рухатись, як ти?
‒ Рік, певне. Політ в нормі, показники в межах, ‒ литовець ковзнув поглядом по приладах. ‒ Якщо хочеш, можеш піти відпочити, я почергую. Пригод не буде.
‒ Та ні, для мене це ще не рутина. Це ти тут вже коріння пустив… Давай тобі зачіску зробимо, як у мене? Це круто!
Раймондас торкнувся гладенько вибритої голови.
‒ Мабуть, не треба, ‒ стримано відповів він. ‒ Так практичніше.
‒ Багато втрачаєш, ‒ Алекс крутнувся в кріслі. ‒ Слухай, я увімкну новини, га?
‒ Вмикай, ‒ литовець флегматично втупився в екран. ‒ Спочатку всім цікаво, як воно там.
‒ У мене інший інтерес, ‒ гмикнув Алекс, ‒ зараз знайду… тю, до двосекундного пінга треба ще звикнути.
‒ Звикнеш, не на Марсі.
‒ Ха! Ти правий, там було б важче. Ага, от. Підбірка новин. Що тут у нас?
Якийсь час симпатична дикторка на екрані розповідала про тонкощі прийдешнього голосування в Євросенат, ціни на продовольство та енергоресурси, протести проти, протести за, мітинги на підтримку та нові моделі комунікаторів.
«…У рамках політики “Великого Потепління” збільшено закупки природного газу та водню в Російської Демократичної Федерації. Це дозволить достроково завершити виплату репарацій та знову прийняти її в систему світової…»
«…В рамках переходу на водневу енергетику ухвалено низку законодавчих актів…»
«…Подовжено терміни розгляду дозвільних документів на будівництво другого реактора на гелії-3».
«…Масові протести зелених радикалів…»
Алекс різко, знову не розрахувавши руху, вдарив по клавіші та зупинив трансляцію.
‒ Чого ти?
‒ Та, дурниці коять євробюрократи!
‒ Будь-які бюрократи завжди коять дурниці, ‒ незворушно відповів Раймондас. ‒ Скільки журналів ми тут заповнюємо? Зокрема, на папері?
‒ Це інше.
‒ Облиш, ‒ литовець махнув рукою. ‒ Вони за триста вісімдесят п’ять тисяч кілометрів звідсіля. Не однаково?
‒ Та що ми тут взагалі робимо? Нібито розвідуємо поклади гелію-3, але навіщо, якщо ніхто особливо його й добувати не збирається?
‒ Я ‒ гроші заробляю. А ти, як я розумію, хайпуєш на образі астронавта.
‒ Гроші?
В уяві Алекса якось не вкладалося, що у когось тут, на Місяці, можуть бути такі прозаїчні мотиви.
‒ Так. Кредит треба віддати. Том у нормі, проінспектував першу точку. Знову заїде в гості до американців.
‒ Ага…
Запанувала мовчанка.
‒ Увімкни новини, ‒ попросив литовець.
‒ А як же те, що вони далеко?
Раймондасу здалося, що українець щось із почутого сприйняв надто близько до серця.
‒ А я хочу почути не про ті, що далеко. Десь щось про астероїд мають сказати.
Алекс махнув рукою.
‒ Що там скажуть? Знову нескінченні дискусії про те, чи становить він небезпеку для Землі, про те, навіщо це зроблено, про те, хто відповідатиме, якщо що… А траєкторію можеш отримати, коли підключишся до Sentry-3. Хоч я тобі й так скажу, що впаде він не біля нас. І, скоріше за все, навіть корекцій не треба буде.
‒ То ти цим цікавишся? Я думав, ти просто влогер, зібрав на донат і прилетів на Місяць познімкувати.
‒ Ну, майже. Спершу, друже, я підбив громадян спільнокоштом купити один із тих місячних човників, що готувалися до списання, і відправити його в Пояс.
‒ Ага, пам’ятаю, ‒ скривився Раймондас. ‒ Тоді ще пропали всі «плейстейшени» на ринку. Я бігав, ніяк не міг замовити, за новинами не дуже стежив. І як воно?
‒ Знаєш, можна дуже багато і дуже недорого зробити, якщо кошти використовувати за призначенням та ігнорувати бюрократичні вимоги. А потім ми вирішили притарабанити каменюку сюди. Такого ще ніхто не робив, була проблема, як ту масу потім біля Землі пригальмувати. Ну, ми це вирішили.
Алекс помовчав, наче вагаючись, а потім додав:
‒ «Плейстейшени» ‒ то була наша провина. Астероїд просто так на Місяць не скинути, треба було траєкторію розрахувати. Гравітаційні маневри, все таки… Ти здивуєшся, який суперкомп’ютер можна зібрати з «плейстейшенів».
‒ Я давно відучився дивуватися. Тепер хоч розумію, навіщо ви просто скинули її на Місяць. А от навіщо вона вам тут ‒ ні.
‒ Бо можемо, колего. Бо можемо. І це ‒ важливо. Перемкни на мене зв’язок. Хочу Тома ще подражнити.
Алекс поправив гарнітуру.
‒ Майоре Том, це контроль. Як там зорі? Близькі та яскраві?
‒ І Земля звідси виглядає прекрасно, ‒ серйозно відповів йому англієць. ‒ Це треба бачити. Радий що ти тут, друзяко!
Щось у його голосі змусило Алекса піднятися з крісла та підійти до ілюмінатора. Великий блакитно-білий диск Землі вже викотився з-за обрію, наче обіцяючи комусь персональне чудо.
‒ І я страшенно радий.
* * *
Оранжерея Європейської Місячної Станції виглядала чудернацько. Настільки чудернацько, що навіть Алексова грядка з буряками не порушувала відчуття спокою, як не порушували її квітучі карликові яблуні, невеликий, але живий газон для гольфу та густі зарослі шипшини.
Особливо шипшини: база не тільки перейшла на самозабезпечення шипшиновим напоєм, але й експортувала його американцям і китайцям. Зараз Том тихо лежав між кущів і вдавав, що спить. А, може, дійсно спав: якось він розповів, що полюбляв робити це й удома, та батьки весь час забороняли. Мовляв, якщо спати на голій землі, можна застудитись. А про Місяць вони не казали нічого.
Ще оранжерея традиційно стала місцем для неформальних розмов. Урешті, можливість не лише вразити опонента словом, але й закинути його в зарості шипшини неоціненна ‒ особливо в умовах Місяця.
‒ Я все ж не розумію, як це вам дозволили зробити.
Раймондас ретельно запилював яблуню. Окремі експерименти з комахами проводили регулярно, але випустити їх у штучну біосферу станції поки ніхто не наважувався. Доброзичливці стверджували, що рано чи пізно комахи самі колонізують місячні поселення, але, на щастя, досі цього не сталося.
‒ Все розпочалось у 2021 році, коли було зроблено спробу змінити орбіту подвійного астероїда. Проєкт Double Asteroid Redirection Test, ‒ Алекс невеликою титановою сапкою ретельно розпушував землю поміж буряками. Звичайно, більшість із них росла в іншому місці, на чистій гідропоніці й у вертикальній стійці, але тільки-но на станції після чергової ротації з’являвся хтось з України ‒ одразу з’являлася і грядка. ‒ Проєкт DART. У кінці вересня 2022 року він уперше в історії змінив орбіту астероїда. Це було на хвилі побоювань, що якийсь астероїд може поцілити в Землю, і людство повторить долю динозаврів.
‒ Ага. І що, не повторимо?
‒ Повторимо, неодмінно повторимо. Але не так. Одним словом, обрали подвійний астероїд Дідим ‒ і розбили об менший із пари, Діморф, порівняно невеликий космічний апарат. Щоправда, розігнаний до досить пристойної швидкості.
‒ А чого подвійний?
‒ Спостерігати простіше. Змінився період обертання ‒ і це зручно спостерігати. А п’ять років тому…
‒ Ага, ‒ литовець спробував підстрибнути, щоб дістати до вершини дерева. Алекс подумав, що якби він спробував так зробити, то неодмінно вдарився б головою об стелю станції. ‒ Розповідав уже. Ти влогер, що збирав гроші, щоб купити один зі списаних місячних буксирів.
‒ Не списаного, ‒ поправив Алекс, ‒ а такого, що збиралися законсервувати. NASA страждала тоді одночасно і надлишковим оптимізмом, і надлишковою бюрократією. На Місяць повернулись, Artemis, оте от все, а що робити далі ‒ до пуття ніхто не розумів. Зате встромили прапор та заявили: «Так, ми зробили це. Знову». Ну, потім китайці підтягнулись, і Європа теж. Індія та Іран вирішили, що краще приєднаються, як у тому виникне потреба. Заявили, що не розуміють, навіщо витрачати гроші.
‒ Я й зараз не дуже розумію. Спочатку всі говорили про термояд, про гелій-3. Про дешеву енергію, яку він дасть. Про нібито відсутність альтернатив. Але раптово сталася «воднева революція», й усі пішли туди. А ми лишилися тут. Ну, проводимо ми розвідку гелію-3, а далі що?
‒ А далі нічого. Поріг входження у видобуток гелію-3 навдивовижу високий. На Місяць треба надто багато всього привезти, щоб організувати видобування. При нових цінах окупиться не скоро. От і проїдаємо гранти… Втім, ніхто не скасовував і високу наукову мету… з якою впорались би й роботи. Взагалі, я не купував того буксира. Я організував народний збір коштів. Це ж весело: втерти носа бюрократам Єврокомісії та NASA й послати свою експедицію в пояс астероїдів. Люди радісно донатили, а я ‒ піарив.
‒ І що, рук не нагрів?
Том, що, як виявилось, вже давно прислухався до розмови, захихотів.
‒ Були розслідування. І вони нічого не знайшли. «Цей чоловік справді трохи дурний на голову, але не шахрай». Декому в це важко було повірити.
‒ Смієшся чого?
‒ Хтось із політиків пообіцяв з’їсти своє кепі, якщо не зайдуть зловживань. Йому цю обіцянку дотепер згадують.
Литовець знизав плечима.
‒ Одним словом, ‒ продовжив Алекс, ‒ ми вирішили притягнути астероїд сюди. Краще було б на орбіту, але то тільки змінити траєкторію відносно просто. А загальмувати до прийнятних швидкостей ‒ ні.
‒ Що вам сказати… диваки ви. Мушу визнати, що питання, як загальмувати, ви вирішили радикально. Але з вами цікаво. Що робити з цим всім будемо? О, дивіться, яблуко зав’язалося.
‒ Однаково кисле вродить.
‒ Ну, то у свій напій додаси, Томе. Чесне слово… То що далі робити будемо, Алексе?
‒ А що робити, — знизав плечима українець. ‒ Це приватна місія. Астероїд впаде у кратер, буде струс, сейсмографи станції зафіксують поштовхи. Точність падіння задовільна повинна бути. Ну, і мені треба буде туди злітати, подивитися на те все.
‒ Поміч потрібна? ‒ діловито поцікавився англієць.
‒ Не думаю. Але дякую. Хіба що потрібно буде стрім забезпечити, канал на супутник завантажу. Врахуйте, якщо що. До речі, Томе, як твоя Мері?
Англієць зашарівся. Ні для кого давно вже не було таємницею, чому він так полюбляв візити ввічливості на американську станцію, проте досі всі вдавали, що не здогадуються про причину цих візитів.
‒ Вона Марія, щира католичка, і дуже лається, коли її звуть Мері. Коли приїде в гості ‒ не переплутай.
‒ А приїде?
‒ Неодмінно. У них човник на ремонті, на ходу тільки резерв. Як полагодять ‒ так одразу. А ти звідки знаєш?
‒ Я? ‒ Алекс зробив чесні очі. ‒ Ну, вона приватно розпитувала про твої смаки. Чого б це? І облиш кущ, ти геть його обскубеш. До речі, про подарунок. Хлопці, маю вам щось розповісти. Ну, на той випадок, якщо хтось із вас грає на біржі…
* * *
«Падаючий астероїд має виглядати як вогняна куля», ‒ Алекс розумів, що ніякої вогняної кулі та реву від падіння не буде, що взагалі все буде спокійно аж до самого удару об поверхню, але нічого не міг із собою вдіяти. Тільки вдивлявся в небо, сподіваючись щось помітити.
‒ Алексе, це База, ‒ озвалося радіо голосом Тома. ‒ Три хвилини. Траєкторія ідеальна, влучить акурат у той кратер. Врахуй, що він хоч і за обрієм, але не так уже й далеко від тебе. Землю трохи труситиме.
‒ Місяць, майоре. Місяць трохи труситиме. Тут немає атмосфери, отже, ударної хвилі не буде. На момент удару я підлечу, щоб отримати картинку. Нічого мені не станеться.
‒ Раймондасе, як у тебе?
‒ Я на орбіті, ‒ відповів литовець. ‒ Обладнання супутника все ще перевантажується, Земля каже – робить все, що може. Американський ‒ по той бік Місяця, китайці не відповідають. Тож наразі я твій ретранслятор.
‒ Дякую, друже! Уяви, скільки переглядів збере ця картинка!
‒ Автомат упорався б не гірше, ‒ пробурчав литовець.
‒ Гірше, Раймондасе, гірше. Людям цікаві люди, наявність мене в кадрі збільшить перегляди. До речі, увімкни новини. А краще запусти трансляцію.
‒ Навіщо?
‒ Увімкни. Зараз мають опублікувати дані про масу астероїда. Ми їх тримали в секреті. Якщо відучора прикупили акцій… До речі, у мене є документи Місячного Посольства, що цей кратер мій. Уявляєш, яка метушня зараз буде?
‒ Алексе, ‒ озвався англієць, ‒ а я й справді прикупив дещо. Але, ха-ха, ти мене вразив. Прямо-таки «Людина, що купила Місяць». Тобі нагадати резолюцію ООН про інопланетні тіла? Ту, від 1966 року? Щоправда, там лише про національні присвоєння, не про приватні.
‒ Ага. Це якщо забути про те, що ООН більше не існує. І правонаступниці немає. Що б ти сказав, якби хтось висунув претензії щодо твого будиночку в Англії на підставі документа Древнього Риму?
‒ Факінг шіт!
‒ Та не реагуй так, я для прикладу…
‒ Ні, я не про те. До мене щойно дійшло, що ти справді примудрився скинути на Місяць іридієво-платиново-золотий астероїд. Якщо з цим впоралась група ентузіастів, що завадить повторити?
‒ Ніщо. Слухай, може, це конспірологія, але супутник надто вже невчасно вийшов з ладу. Є купа зацікавлених, щоб у нас нічого не вийшло.
‒ Це Раймондас. Я тут, угорі, думаю, що навряд чи вийде щось зробити, щоб астероїд не впав на Місяць.
‒ Вір мені як влогеру, грає роль не так подія, як її подання. Щось сталося насправді лише тоді, як набрало мільйон переглядів, не раніше. А ми маємо набрати мільярд. Так, я почну стрім. Все готове?
‒ Готове… ні, чекай. Повідомлення про несподіване оновлення. Скасовую… Знову… Алексе, це не гаразд! Це дуже не гаразд!
‒ Ще хвилина. Відеопотік буде?
‒ Алексе, це Том. Хакерська атака, сигнал пропадає. Алексе, ти чуєш мене? Система вмерла, спробую перезавантажитись. Якщо чуєш ‒ спробую перезавантажитись.
‒ Це Раймондас. Том офлайн. Стрім йтиме, поки я тут клікатиму «відміна», щодесять секунд. Все буде гаразд. Тридцять секунд, починай стрім. Траєкторія в нормі. Відлетів би ти подалі. Можу наказати як керівник бази.
‒ Аж ніяк. Ти пам’ятаєш, що у мене приватна місія? Роблю, що хочу. Крім того, справді, мені картинка потрібна. Розрахунки показують, що ризик мінімальний. Дивись на загальному потоці. Дякую, Раймондасе.
‒ Ох ти ж і дивак! Ну, щасти, що б ти там не задумав.
«Привіт усім. Розпочинаю стрім, ви мене бачите практично в реальному часі. Ну, є трішки затримки, поки сигнал долетить до Землі, тож я все тут бачу трошки швидше за вас. Отже, як ви вже, напевно, знаєте…»
Лічильник глядачів на стрімі за кілька секунд досягнув п’ятизначних чисел.
Струмені реактивного вихлопу розігнали місячний пил, флаєр підстрибнув на кілька сотень метрів догори. Легким порухом Алекс зорієнтував себе обличчям до епіцентру падіння і погасив обертання.
Далі все розгорталося швидко, настільки, що розібрати щось було майже неможливо. Втім, це не біда, трохи пізніше можна буде прокрутити запис у сповільненому режимі.
А поки астронавту тільки здалося, що згори промчала швидка тінь і у велетенському колі кратера сяйнув яскравий спалах.
Місячною поверхнею наче пробігла хвиля.
«І це ще астероїд наче наздоганяв Місяць. Добре, що я не там, внизу, ‒ вражений масштабом рукотворної катастрофи, подумав хлопець. ‒ А цей стовп пилу та каміння видно, мабуть, і з орбіти».
«Мені треба туди».
Лічильник показів на стрімі потрохи перестав рости, переваливши всього лише позначку в кілька мільйонів. Але цифри знову застрибали, тільки-но астронавт оголосив, що спуститься в кратер.
‒ Алексе, це Раймондас. Ти робиш дурницю.
‒ Я впораюсь. Радар показує, що внизу можна сісти. Кратер у кратері, і я сяду біля свіжішого.
Місячний флаєр для земного спостерігача виглядає дуже контрінтуїтивно: відсутній гермоконтур, та й узагалі корпус як такий. Фактично, це лише каркас жорсткості з розміщеними на ньому двигунами, пальним і модулем керування.
Але, попри зовнішній примітивізм, він уміє дуже багато — зависати на одному місці, пересуватися стрибками, долаючи по балістичній траєкторії велетенські віддалі, за потреби навіть зможе вийти на орбіту, чим ото й скористався Раймондас.
Понад мільйон місячних кратерів мають діаметр близько кілометра, більше п’яти тисяч ‒ понад двадцять кілометрів. І, дивлячись ретроспективно, ідея вцілити астероїдом в існуючий кратер увже не здавалась аж такою вдалою, як раніше.
Місячний флаєр пшикнув ракетними двигунами, плавно піднявся та наче стрибнув просто в темряву. Його радари й телекамери одразу почали шукати місце для посадки в заданому районі.
Коли темрява кратерного дна сповільнила своє наближення, на внутрішню поверхню забрала скафандра спроєктувалося повідомлення від навігаційного комп’ютера, що вірогідність посадки не перевищує 75% через нерівність рельєфу.
Якусь мить Алекс вагався, але потім упевнено скомандував сідати.
«Три до одного ‒ не такі вже й погані ставки. Правда, в карти мені ніколи не таланило…»
Не поталанило й зараз. Ті 25% виявились якимись вагомішими від решти трьох четвертей, і флаєр, замість того, щоб застигнути після торкання до поверхні, почав повільно завалюватись на бік. Досить повільно, щоб Алекс встиг вискочити з нього.
Але це було все, що він встиг.
«Отже, глядачі та підписники, я втрапив у халепу. І тепер мені не лишається більше нічого, окрім як чекати на допомогу. Не забудьте підписатися, бо, підозрюю, попереду нас чекають цікаві пригоди. Ось це, що ви бачите – це не місячний сніг, це попіл та пил, що піднялися від удару та все ще не встигли осісти. Не хотів би я бути ближче до епіцентру під час удару. Хоча, певен, враження були б невимовні.
Та тепер, якщо я вже тут, то мені нема чим більше зайнятись, крім як подивитися, з чого насправді складається оцей от астероїд. Недарма ж ми доставили його сюди аж із Поясу? Чисто випадково у мене з собою лазерний спектрометр, тож невдовзі ми зможемо більш-менш точно дізнатися, що саме сюди впало. Але спершу налаштуємо освітлення».
Прогнози виявились вірними: більшість маси астероїда так і залишилася єдиним цілим. Щоправда, підібратися до цього ядра виявилось не так уже й просто, та Алекс впорався.
У світлі потужних ліхтарів залишки астероїда виблискували срібно-золотими кольорами, тож коли астронавт підійшов достатньо близько, цифра глядачів уперто наближалася до мільярду.
‒ Алексе, це Раймондас, ‒ тривожно пролунало в шоломі. ‒ Тут коїться щось незрозуміле. Наче сигнал глушать. Не думаю, що у тебе є багато часу.
‒ Дякую, друже.
Справді, для його мети вже зовсім не потрібно витримувати паузу. Промінь лазера пробігся по поверхні «небесної брили», і через якусь мить Земля зрозуміла, що бачить перед собою невелику гору золота.
Те, що вони це побачили, побачив і Алекс ‒ за мить до того, як стрім обірвався.
* * *
‒ І якого лиха ти прилетів сюди? Без пального? Я навіть не враховую, що ти мав би бути по той бік Місяця зараз. Ну, якого лиха, Раймондасе?
‒ Тепер у тебе є зв’язок.
‒ І ти, ‒ Алекс зітхнув.
‒ І я. А ще флаєр баз пального, але на горі, і корабель із пальним, але догори дригом. Все, що нам залишилося ‒ це придумати, як перекинути пальне. Хоч я сподівався сісти поруч, але…
‒ Вибач. Я от не міг сісти, хоч мав час для маневру, а ти такого часу не мав.
Алекс ще раз подивився на яскраву зірку ‒ вогник на шоломі Раймондаса. Це світло вселяло надію. Втім, навіть по прямій їхні флаєри розділяло три сотні метрів. У принципі, можна спробувати демонтувати баки з пальним на одному флаєрі та встановити їх на іншому. На це, мабуть, Раймондас і розраховував.
Ідея була хорошою, справді. Якби він зміг сісти поруч. Або якби підтягнути перекинутий корабель… хоч якось.
‒ Я почну демонтаж бака, ‒ запропонував він. ‒ А ти притягни кисневий балон, добре, що маємо ще й твій запас. Може, впораємось.
‒ Пробач, Алексе, не маємо запасу, ‒ литовець знову зітхнув. ‒ Я викинув усе… зайве, щоб дотягнути сюди. За розрахунками мало вистачити.
Скільки там кисню споживає людина за годину? Скільки треба часу, щоб підняти баки на гору? Алекс вирішив, що точних розрахунків навіть не варто робити.
‒ Американці можуть прилетіти?
‒ Навряд. Під кінець сигнал заглушили повністю. Не можу довести, але певен, що це йшло з китайської станції.
Алекс знав, хто то міг би робити, проте вирішив, що слова зайві. Поки Раймондас спустився вниз, перший бак уже вдалося відключити.
‒ Під’єднаємо до твого флаєра, спробуємо перегнати його сюди.
‒ Тут ніде сісти… ‒ литовець озирнувся. ‒ Твоє місце чи не найкраще.
‒ А у нас є вибір? Чи кисень?
Раймондас зітхнув.
‒ Сподіваюся, мої отримають страховку. Хоч борги анулюють. Взяли?
‒ Взяли.
Вони впряглися. Хоча вага на Місяці вшестеро менша від земної, проте маса лишається незмінною. Привал довелося робити вже через сотню метрів, перед підйомом.
‒ Перепочинемо. Розповідай, Раймондасе.
‒ Що?
‒ Та облиш. Ми тут самі, й шансів повернутися… сам бачиш. Земля блакитна й ми нічого більше не в змозі зробити.
‒ Ти знову про ту пісню?
‒ Ага. Знаєш, ми з Томом гралися в астронавтів ще в дитинстві. Мене Англія прихистила під час війни, в сім’ї Тома й жив. Мріяли разом. Навіть домовилися зустрітися на Місяці. Бач… тільки от тепер, схоже, ліричний герой ‒ я. Щоправда, тебе в оригінальному тексті не було. То що там у тебе? Як ти став місячним самітником через борги?
‒ Дитина у мене. При народженні виявили хворобу Кугельберга-Веландера.
‒ Е?
‒ Спінально-м’язова атрофія. Генетичне захворювання. Виліковне, але той укол треба дати негайно і коштує він мільйони.
‒ Е?
‒ Повторюєшся, Алексе. Справді, мільйони. Ще є лотерея, може поталанити. нам ‒ не поталанило. Не питай, як я ці гроші позичив, а тепер віддаю. Такі от борги.
Вони помовчали. Потім піднялися та знову впряглися.
‒ А ти?
В навушниках було добре чути важке сопіння Раймондаса. Та й сам Алекс дихав не краще. Новий відпочинок і розмова ‒ тільки щоб не думати, скільки ж кисню лишилося.
‒ Що я?
‒ Алексе, ну не май інших дурнішими за себе. Ти в кратер поліз не задля переглядів чи слави, це щось особисте. Це видно. Що воно таке, га?
‒ Треба було показати світу, що золото ‒ там. Щоб знали, що воно тут, у моєму кратері.
‒ Ну… навряд чи ти його отримаєш. Що б ти там не казав, твій патент на цю ділянку місячної поверхні не вартий виїденого яйця. Та й намагалися завадити тобі не просто так. Китайці? Чи ресурсні корпорації?
‒ Певен, це росіяни. Я давно вирішив, що перші підозри завжди падатимуть на них. Я ж розповідав, що, коли був малим, ховався від війни?
‒ Ага, з Росією. Але тепер наче мир, у них наче вибори. Чув, вони навіть репарації завершили виплачувати. Повертаються в сім’ю цивілізованих народів, все таке…
‒ Ага, мир із ними. Демократія та вибори, тільки вибирають того самого царя. Демократично… Так кожного разу ‒ вони торгують природною рентою і набираються пихи. А потім знову згадують імперські амбіції.
‒ Їх покарали…
‒ Та не покарали їх… Ти не розумієш. Утім, це й не важливо. Ти правий, це помста, якої ми не отримали свого часу. Справедливість, яку б там не було, отримали, а помсту – ні.
‒ Пробач, Алексе, я однаково не розумію.
‒ Росія, як би її не називали – це імперське породження, яке може існувати й набиратися сили тільки на природній ренті. Минулого разу це були вуглеводні, тепер от ‒ водень… Свого часу вони підкорили багаті землі.
‒ Я все ще не розумію.
‒ Ми ж говорили про це! Енергетика на гелії-3 ніяк не запрацює як слід через високий поріг входження в цей бізнес. Дорого будувати інфраструктуру, дорого видобувати, дорого перевозити, електростанції довго окупатимуться. Але тепер уяви, що вся інфраструктура вже готова, транспорт налагоджений. Що в неї не треба вкладатися. Що гелій-3 можна купити мало не як на заправці. Той самий водень можна генерувати де завгодно! Знаєш, мені насправді байдуже, чи отримаю я те золото. Байдуже навіть, чи Україна його отримає. Головне ‒ всі тепер знають, що на Місяці буде золото, платина, іридій, титан… що завгодно майже в чистому вигляді. Лежить купою, бери та привозь. Тут не треба інфраструктури, тут досить транспорту. Кораблі-ваговози, електромагнітна катапульта… не знаю. Сонячні вітрильники, врешті. За золотом в Індію важко було організувати експедицію, бо дорого. Але організували, й невдовзі ситуація змінилася. Коли сюди порине потік кораблів, то й про гелій-3 не забудуть. А комусь, навпаки, доведеться забути про «вєлічіє» і те, як його будувати коштом природної ренти та сусідів. Ну, десь так. А тепер скажи, що я ненормальний.
Раймондас відповів не відразу.
‒ Гаразд, поговорили й до роботи. Взялися.
‒ Навіщо?
‒ Що? Що б там не сталося, ми не здамося. Інколи досить ‒ не здаватися, розумієш?
‒ Добре, добре. Чудово.
‒ Що? Раймондасе, агов!
‒ Я не тобі. Та прийми ж виклик, не бачиш, чи що?
Тільки зараз Алекс помітив блимаючу іконку вхідної передачі.
‒ Хлопці, це майор Том, ‒ пролунав у навушниках голос англійця. ‒ Ви не повірите, який тут прекрасний краєвид. До речі, я тут усе ще в ста тисячах миль від Землі, але майже прямо над вами, в тоненькій бляшанці.
‒ Томе, ‒ закричав Алекс, ‒ зараза ти така, як ти примудрився?
‒ Ми домовились зустрітися на Місяці, друже, пам’ятаєш? Де б я мав вас шукати, коли всі пропали зі зв’язку? Ну й, крім того, американці сказали мені, по якій траєкторії пішов Раймондас. А скласти два й два я зумів сам.
‒ Брешеш, Томе, це Марія тобі підказала!
‒ Вгадав, Алексе. Як у вас із киснем? Вистачить мене дочекатись?
‒ Вистачить.
‒ Тоді йду на посадку. В нас є ще справи на Землі, хоч вона й далеко, готуйте валізи. До речі, вантажу багато не заберемо, але відколупай мені там шматочок того астероїда на подарунок Марії, добре?
‒ Домовились. Певен, їй сподобається.
Только самые интересные новости и факты в нашем Telegram-канале!
Присоединяйтесь: https://t.me/ustmagazine
